— Тетяно, у тебе совість взагалі є? Ти скільки святкуватимеш? Тиждень, місяць, рік? Може й прабабусю мою поздоровиш? Що за розмови узагалі такі?
Ці слова вирвалися з моїх вуст, коли я вже не могла стриматися. Тетяна стояла на порозі моєї квартири, з посмішкою на обличчі, ніби нічого не сталося, а її супутник Сергій тримав у руках якусь пляшку, мабуть, з напоєм.
То було рано вранці, сонце тільки-но починало сходити, а я стояла в піжамі, з розпатланим волоссям, намагаючись зрозуміти, як мій ювілей перетворився на цей безкінечний хаос.
Мій чоловік Андрій вже готувався втрутитися, його очі блищали від роздратування.
— Ми ж до вас у гості прийшли, як ви можете кудись піти? Подзвони батькам, скажи, що завтра зайдеш, або краще ми з тобою поїдемо. Я тітку Олену вже давно не бачила, треба поздоровити з ювілеєм доньки, – відповіла Тетяна, ніби це було найприродніше в світі.
Я відчула, як усе всередині перевертається від такого нахабства. Як же так сталося? Чому моя стара подруга, з якою ми не бачилися роками, раптом перетворила моє свято на випробування?
Але давайте я розповім усе з самого початку, щоб ви зрозуміли, як одна невинна зустріч призвела до цієї миті.
Мені щойно виповнилося 50 років. Це той вік, коли ти вже не мрієш про грандіозні вечірки з сотнями гостей, а хочеш чогось теплого, затишного, серед найближчих людей.
Я вирішила відсвяткувати в невеликому ресторані на околиці міста, де подають смачні домашні страви. Запросила лише родину та кількох давніх друзів – загалом десь 15 осіб.
Мій чоловік Андрій допомагав з організацією: він замовив меню, подбав про музику, навіть знайшов гарного фотографа, щоб зафіксувати моменти.
— Оксано, це твій день, тож усе має бути ідеально, – сказав він мені за тиждень до свята, обіймаючи за плечі.
Я посміхнулася, уявляючи, як ми будемо танцювати під старі хіти, ділитися спогадами і просто радіти життю.
Але життя любить підкидати сюрпризи.
За кілька днів до ювілею до мене зателефонувала Тетяна. Ми з нею вчилися разом в університеті, на факультеті економіки.
Тоді ми були нерозлучними: разом готувалися до іспитів, ділилися секретами, навіть їздили на море в студентські роки.
Потім життя розвело нас – я залишилася в рідному місті, вийшла заміж за Андрія, виростила двох дітей, а Тетяна переїхала до столиці, знайшла роботу в якійсь фірмі.
Ми підтримували зв’язок через листи, а потім через соціальні мережі, іноді зустрічалися на святах, але рідко. “Оксано, привіт! Я повертаюся до нашого міста на постійно. Можна заскочити до тебе в гості?” – запитала вона по телефону, її голос звучав бадьоро, ніби ми розмовляли вчора.
Я зраділа: “Звісно, приходь! Буду чекати.”
Тетяна з’явилася того ж вечора. Вона принесла з собою коробку цукерок і пляшку ігристого. Ми сіли на кухні, пили чай – я спеціально заварила її улюблений з м’ятою – і розмовляли про все на світі.
Про дітей, про роботу, про те, як змінився світ. “Ти виглядаєш чудово, Оксано! А в тебе ж скоро день народження, правда? Ювілей!” – раптом згадала вона, дивлячись на календар на стіні.
Я кивнула: “Так, 50 років. Святкуватиму в ресторані з рідними.” Тетяна оживилася: “Ой, як круто! А можна мені прийти? Хочу тебе привітати по-справжньому.”
Я завагалася на мить – ми не були настільки близькими останнім часом, але ввічливість взяла гору. “Звісно, приходь. Буду рада.” Хоча в глибині душі я думала, що вона, мабуть, не з’явиться – все ж таки, стільки років минуло.
День ювілею настав. Ресторан був прикрашений квітами, стіл ломився від страв: салати з свіжими овочами, запечене м’ясо, десерти.
Гості приходили з посмішками, обіймами, подарунками. Мої діти – син і дочка – підготували зворушливий тост: “Мамо, ти найкраща! За твоє здоров’я і щастя!” Андрій тримав мене за руку, шепотів: “Ти королева вечора.”
Усе йшло чудово, аж поки не з’явилася Тетяна. І не одна – з нею був чоловік, високий, з бородою, якого вона представила як Сергія, свого партнера. “Оксано, вітаю! Це Сергій, мій хлопець. Він хотів з тобою познайомитися,” – сказала вона, цілувавши мене в щоку.
Я здивувалася: меню було порційне, розраховане на точну кількість гостей. Але що робити? “Раді вас бачити. Сідайте,” – відповіла я, намагаючись не показати незручності.
Довелося віддати свою порцію Сергію, а самій обійтися закусками – оливками, сиром і хлібом. “Смачно тут у вас! А що це за салат?” – запитав Сергій, накладаючи собі повну тарілку.
Тетяна сміялася: “Оксано, ти така гостинна! Ми не могли пропустити таке свято.”
Вечірка розгорнулася на повну. Гості танцювали, співали караоке, розповідали анекдоти. Ближче до вечора, коли годинник показував десяту, гості почали розходитися. “Дякуємо за чудовий вечір!” – казали вони, обіймаючи мене.
Офіціанти почали збирати залишки страв у контейнери, щоб я могла забрати додому. Але Тетяна з Сергієм не поспішали.
Вони сиділи за столом, доїдали десерти, розмовляли голосно. “Який смачний торт! Оксано, ти замовляла в найкращій кондитерській?” – запитувала Тетяна. Сергій додавав: “А давай ще по келиху! Свято ж!”
Офіціанти підходили кілька разів: “Вибачте, заклад зачиняється о 23:00. Чи не могли б ви завершити?” Тетяна обурилася: “Як так? Ми ж клієнти! Ресторан має працювати, поки ми не підемо. Я напишу відгук!”
Сергій підтримав: “Точно! Це псує атмосферу.” Я відчула незручність, втрутилася: “Не хвилюйтеся, друзі. Я заплачу за таксі, і дам вам з собою пакунки зі стравами. Давайте завершимо вдома, якщо хочете.”
Тільки після цього вони погодилися. Ми вийшли на вулицю, я викликала таксі, заплатила 500 гривень наперед. “Дякуємо, Оксано! Ти така щедра,” – сказала Тетяна, обіймаючи мене.
Коли ми з Андрієм повернулися додому, я зітхнула з полегшенням. “Нарешті спокій,” – сказала я, розпаковуючи подарунки.
Там були книги, прикраси, навіть сертифікат на масаж. Але раптом біля під’їзду зупинилося таксі – те саме. З нього вийшли Тетяна з Сергієм, співаючи якусь пісню на весь двір.
Сусіди почали виглядати з вікон. “Оксано, подруго! Чого ти спати зібралася? Ще рано, давай продовжимо!” – горланила Тетяна. Андрій прошепотів: “Що це таке?” Я змушена була впустити їх, щоб не будити весь будинок. “Заходьте, але тихо,” – сказала я.
На кухні вони розсілися, відкрили пляшку, яку принесли. “За твоє здоров’я, Оксано!” – почала Тетяна. Сергій додавав: “А в мене є історія: одного разу я поїхав у відпустку і…”
Вони розмовляли, сміялися, не звертаючи уваги на час. Андрій натякав: “Я вже втомився, завтра на роботу.” Але вони не реагували.
“Ой, а давай потанцюємо!” – запропонувала Тетяна, вмикаючи музику на телефоні. Я сиділа, намагаючись бути ввічливою, але очі злипалися.
Годинник показував третю ночі. “Друзі, вже пізно. Давайте завершимо,” – сказала я нарешті. Тетяна зітхнула: “Добре, але останній тост! За нашу дружбу!” Потім ще один: “За твою родину!” І так до четвертої ранку.
Коли вони пішли, я просто впала на ліжко в одязі. “Ніколи більше,” – подумала я. Але сон тривав недовго. О сьомій ранку дзвінок у двері.
На порозі – Тетяна з Сергієм, свіжі, ніби ніч спали. “Доброго ранку! Ми на продовження!” – сказала вона. Я здивувалася: “Ми ж збираємося до батьків. Вибачте.”
Тетяна не здавалася: “Ну то ми з вами! Я твою маму давно не бачила. Треба привітати.” Тут я не витримала: “Тетяно, це вже занадто. Скільки можна? Ми хочемо спокою.”
Сергій втрутився: “Тобто?! Ми прийшли привітати від чистої душі. а т нас не впустиш?.” Андрій вийшов, мовчки зібрав пакунок з їжею, виніс у коридор: “Ось, візьміть. І до побачення.” Зачинив двері.
Я сіла на підлогу, сльози покотилися по щоках. Це був не ювілей мрії – це був фарс з неприємним осадом. Я додзвонилася до батьків, вибачилася за запізнення, і ми поїхали.
Тетяна більше не дзвонила, заблокувала мене скрізь, напевне образилась. А от я ніяк не можу зрозуміти, а на що, власне? Хіба не я повинна ображатись?
А може її поведінка нормальна, а то я якось неправильно себе повела?
Головна картинка ілюстратвина.
