— Тетяно, це ж свекруха твоя, ти що, зовсім совісті не маєш? — вирвалося в мене. — Совість у мене є, а відпустка одна на рік, — холодно відповіла вона. І після цих слів усе в мені перевернулося
У моєї мами 14 вересня, на Воздвиження, у селі завжди великий празник. Це храмове свято, коли церква відзначає престольний день, і з року в рік з’їжджається вся рідня з різних сторін. Мама вже немолода, ноги болять, спина ниє, тому я завжди за тиждень-півтора до того їду до неї сама або з дітьми, щоб усе вимити, попрасувати, подвір’я прибрати, город трохи прополоти, бо на празник має бути чисто й охайно.
Цього року так склалося, що я сильно застудилася, температура трималася майже тиждень, лікар сказав лежати, і я зрозуміла, що фізично не доїду. Тоді вирішила попросити про допомогу Тетяну, дружину мого брата Юри. Вони живуть за двадцять кілометрів від мами, це найближче з усієї рідні.
Я набрала її в середу ввечері, коли вже трохи відляглася. Спочатку привіталася, спитала, як справи, як діти, чи все гаразд.
— Привіт, Таню, як у вас там? Давно не чулися.
— Привіт, Олено, нормально все, дякувати Богу. А в тебе як?
— Та от застудилася сильно, тиждень уже температура, голова розколюється, лікар сказав нікуди не їхати, поки не мине.
— Ой, шкода, поправляйся швидше.
— Дякую. Слухай, а ти зараз як з часом? Робота відпускає чи ні?
— Та я якраз у відпустці. З понеділка взяла на два тижні, хочемо з Юрою та дітьми на море з’їздити, в Одесу, вже й квитки взяли на потяг, і квартиру там знайшли недорого.
Я трохи зніяковіла, бо море — це добре, але ж через десять днів у мами празник, і якщо вони поїдуть, то точно не приїдуть до села, а мама чекає всіх, як завжди.
— Класно, відпочинете хоч. А до празника в мами встигнете повернутися?
— Та ні, ми плануємо днів на десять поїхати, може й довше, якщо сподобається.
Тут я зрозуміла, що треба вже прямо говорити, бо інакше ніяк.
— Таню, я до чого веду… Я завжди перед празником їду до мами, все мию, вікна, підлогу, хату всю, подвір’я трохи прибираю. Бо мама вже сама не справляється, а гостей буде багато, і соромно, щоб було неохайно. Цього разу я реально не можу, боюся, що ще гірше стане, якщо поїду. Чи не могла б ти з’їздити до неї на день-два, помогти трошки? Помити вікна, підлогу, може пил протерти, я б усе оплатила, і бензин, і продукти, що треба купити.
На тому кінці трубки запала тиша, секунди на три-чотири, а потім Тетяна спокійно так відповіла:
— Олено, я розумію, звичайно, але я відпустку брала не для того, щоб по хатах їздити прибирати. Я вже рік не була у відпустці нормально, діти малі, робота, все на мені. Хочу хоч раз за багато років просто відпочити, а не бігати з ганчіркою. Та й нігті вчора зробила, не хочу зіпсувати.
Я аж дар мови втратила на мить. Не те щоб я чекала, що вона з радістю погодиться, але щоб так прямо відмовити…
— Таню, я ж не прошу цілий тиждень там жити. Два дні максимум. Мама ж вам завжди допомагає, і картоплею, і помідорами, і грошима, коли треба було на машину, і на ремонт вам давала, і дітям на одяг…
— Ну допомагає, дякуємо, ми ж не відмовляємося. Але це не означає, що я тепер зобов’язана в своїй відпустці замість моря їхати мити чужі вікна.
— Не чужі, Таню, це ж свекруха твоя.
— Моя свекруха, так, але я їй не наймичка. Юра як захоче, то сам поїде, а я планую відпочити.
Я відчула, як у мене всередині все закипіло, але старалася говорити спокійно.
— Добре, я зрозуміла. Юру попрошу, може він сам приїде.
— Він на роботі до п’ятниці, а потім ми одразу їдемо. Може хтось інший з родичів допоможе.
Після цього ми ще пару слів сказали і попрощалися. Я поклала трубку і довго сиділа, не знаючи, що й думати.
Мама дійсно дуже старається для всіх нас. Вона пенсію отримує невелику, але завжди щось відкладає. Як Тетяна з Юрою будинок добудовували, мама пів року майже нічого собі не купувала, все їм передавала. Коли в них машина зламалася, мама свої заощадження віддала, щоб вони швидше полагодили. І продуктів завжди повну торбу возить, і дітям подарунки на свята. Мені теж допомагає, але мені менше треба, бо чоловік працює, а Юра останні роки то на одному місці, то на іншому, то взагалі без роботи сидів.
Я лежала той вечір і думала, як тепер мамі сказати. Бо якщо я розкажу все як є, вона образиться на Тетяну, а може й на Юру. А якщо змовчу, то мама подумає, що вони просто не змогли приїхати через море, і не знатиме правди. А правду я тепер знаю, і мені від цього дуже неприємно.
Наступного дня я все-таки набралася сил, випила ліків і поїхала до мами сама. Два дні пролежала потім з температурою, але хату вимити встигла. Вікна помила, підлогу, усе протерла, навіть квітів на подвір’ї посадила нових, щоб гарно було. Мама раділа, обнімала мене, казала, що я в неї найкраща донька. А я мовчала, бо не знала, як сказати, що могла б і не їхати, якби невістка не відмовилася.
На сам празник приїхали всі, крім Юри з сім’єю. Мама спитала:
— А де ж Юра з Тетяною і дітьми?
Я сказала, що вони на море поїхали, відпочивають.
Мама тільки зітхнула:
— Ну правильно, молодим треба відпочити, вони ж із малими дітьми, важко їм.
І я знову промовчала.
Тепер уже минув час, а в мене досі в душі неприємний осад. Я не знаю, чи правильно зробила, що нічого мамі не сказала. Може треба було сказати, щоб знала, кому вірити й кому допомагати. А може й добре, що змовчала, бо родина й так невелика, не треба її ще більше роз’єднувати.
От скажіть, люди добрі, як би ви вчинили на моєму місці? Розказали б мамі всю правду чи промовчали б, щоб не засмучувати стареньку? І чи варто тепер самій менше допомагати брату з невісткою, чи все-таки кровне — воно кровне, і не треба через таке псувати стосунки? Дуже чекаю ваших думок, бо сама вже не знаю, як правильно.
