– Мамо, я більше не можу так! – вигукнула я, стримуючи тремтіння в голосі. – Ти постійно вказуєш, як нам жити, і це вже занадто!
Мама сиділа на дивані, склавши руки, і дивилася на мене з подивом, ніби я сказала щось абсурдне. Вона повільно повернула голову до мого чоловіка Олексія, який стояв осторонь.
– А ти, Олексію, теж так вважаєш? – запитала вона спокійно, але з ноткою образи. – Я вам заважаю?
Олексій зітхнув, глянув на мене, потім на неї.
– Тетяно Петрівно, ми вас поважаємо, але так, заважаєте, – відповів він. – Софія не може вчитися через шум, я не встигаю з роботою. Нам потрібен спокій.
Мама різко встала, її обличчя спалахнуло.
– То я вам тут непотрібна? – вигукнула вона. – Добре, поїду! Але запам’ятайте, я тільки хотіла допомогти!
Вона схопила сумку й попрямувала до дверей. Я стояла, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. Це був момент, коли все накипіло, і я не знала, чи правильно вчинила.
Після весілля з Олексієм ми оселилися в його будинку на околиці міста. Це просторий двоповерховий котедж з великим садом і подвір’ям, де ми облаштували своє життя.
Місто невелике, до маминої квартири – година їзди маршруткою. Її помешкання – просто мрія: чотири кімнати, балкон із видом на парк, світлі стіни.
Раніше там було гамірно: мій старший брат із сім’єю жив із мамою, вони разом готували обіди, сміялися, планували вихідні. Але брат розлучився через побутові непорозуміння й переїхав в інше місто.
Його діти, мої племінники, виросли: один навчається за кордоном, інша працює в столиці. Мама залишилася сама.
Спочатку я не хвилювалася за неї. Вона енергійна, любить прогулянки парком, балачки з сусідками. Магазини й аптека поруч, здоров’я міцне – жодних скарг. Ми спілкувалися телефоном, бачилися раз на місяць. Вона розповідала про дрібниці:
– Оленко, уяви, сусідка купила пральну машину за 15 000 гривень! – казала вона. – А моя ще працює, міняти не хочу.
Або:
– Приїжджайте, я напекла пиріг із яблуками!
Все було гармонійно. Але одного дня вона подзвонила з іншою інтонацією:
– Оленко, мені так самотньо, – зітхнула вона. – Брат твій не дзвонить, племінники забули про бабусю. Може, я приїду до вас на кілька днів?
– Звісно, мамо, приїжджай! – відповіла я, радіючи.
Я не здогадувалася, що це змінить наше життя.
Я працюю графічним дизайнером на фрілансі, вдома за комп’ютером. Створюю логотипи, плакати, макети для сайтів.
Це зручно: планую день сама, без офісного графіка. Олексій – інженер на заводі, часто бере креслення додому, працює вечорами.
Наша донька Софія – студентка коледжу, економістка, підробляє репетитором із математики. Вона організована: встає о шостій, щоб усе встигнути.
Наше життя було налагодженим. Ранок – кава, я готую сніданок, Олексій годує пса, Софія вже на ногах. Вечорами ми граємо в настільні ігри чи дивимося фільми. Олексій жартує:
– Оленко, ти завжди виграєш у “Монополію”, бо хитра!
Софія сміється:
– Мамо, навчи мене твоїм трюкам із нерухомістю!
А потім приїхала мама. Спочатку все було приємно. Вона привезла домашнє варення:
– Ось, із вишень, 5 банок для вас! – гордо сказала вона.
Ми пили чай, згадували минуле.
– Оленко, пам’ятаєш, як ти в дитинстві малювала? – усміхалася вона. – А тепер дизайнерка!
Але за день вона почала “допомагати”. Я працювала над банером для кафе, коли мама сіла поруч:
– Оленко, чому ти так довго сидиш за комп’ютером? – запитала вона. – Зроби паузу, підемо гуляти. І цей дизайн якийсь нудний. Додай яскравих кольорів!
– Мамо, клієнт просив пастель, – відповіла я терпляче. – Я знаю, що роблю.
Вона не зупинилася:
– Дай я подивлюся! – і почала клацати мишкою, змінюючи мої налаштування.
– Мамо, не чіпай, будь ласка, – ледь стрималася я. – Це моя робота.
Ввечері вона пішла до Олексія, який ремонтував у гаражі велосипед для Софії.
– Олексію, ти неправильно змащуєш ланцюг, – заявила вона. – Мій чоловік робив інакше. Дай я покажу!
– Тетяно Петрівно, дякую, я впораюся, – ввічливо відповів він.
Софія повернулася з коледжу втомлена:
– Мамо, завтра іспит, треба вчити, – сказала вона.
Мама одразу:
– Софієчко, не вчи так багато, допоможи бабусі на кухні. Я борщ готую, наріж овочі!
– Бабусю, я не можу, – зітхнула Софія. – У мене завдання.
Наступного дня мама вирішила “покращити” наш побут. Переставила диван у вітальні:
– Так світліше буде! – оголосила вона.
Олексій повернувся з роботи:
– Що це? – здивувався він. – Я тепер не можу нормально сісти!
Мама образилася:
– Я ж для вас стараюся!
Я спробувала поговорити:
– Мамо, ми звикли до свого порядку, – сказала я. – Не треба все міняти.
– Ви молоді, не знаєте, як краще, – відповіла вона. – Я досвідчена!
Так минали дні. Мама вставала пізно, бо “любить поспати”, а ввечері дивилася серіали до півночі. Телевізор гримів, бо “погано чую”. Софія скаржилася:
– Мамо, я не можу заснути через шум! – обурювалася вона. – Її турецькі серіали на повну гучність!
Олексій теж був незадоволений:
– Оленко, твоя мама коментує мою їжу, – сказав він. – “Олексію, багато солі додаєш!” Або “Чому не посадиш квіти?” Я ж не садівник!
Одного вечора ми сіли на кухні, поки мама дивилася телевізор. Софія шепотіла:
– Мамо, бабуся ображається якщо я не сідаю їсти її пиріжки, хоча я на дієті, – сказала вона. – Каже: “Ти худа, їж більше!”
– Знаю, доню, – кивнула я. – Вона хоче добра, але по-своєму.
Олексій додав:
– А вчора вона сказала, що я мало часу приділяю родині, – обурився він. – Я ж працюю для нас!
Я вирішила натякнути мамі. За обідом сказала:
– Мамо, ти вже тиждень у нас, – почала я. – Може, повернешся додому? Твій дім чекає.
Вона здивувалася:
– Навіщо? – відповіла вона. – Мені тут добре, я вам допомагаю!
Але її “допомога” ставала нав’язливою. Вона прала наші речі без дозволу:
– Оленко, твоя блузка була брудна, я випрала, – заявила вона. – Але не носи таке, колір не пасує!
Софія прийшла з підробітку:
– Бабусю, де мій зошит? – запитала вона. – Я залишила його на столі.
– Я прибрала, бо безлад, – відповіла мама. – У шафі шукай.
– Але там мої нотатки! – обурилася Софія. – Тепер шукати.
Через два тижні напруга досягла піку. Мама почала “виховувати” Софію:
– Софієчко, ти забагато в телефоні, – сказала вона. – У мої часи читали книги!
– Бабусю, це для навчання, – відповіла Софія. – Там додатки з математикою.
– Сідай, я розповім про справжнє життя, – наполягала мама.
Софія втекла до своєї кімнати:
– Доню. – тут же прибігла мама. – Ну ти бачила що вона робить, як до мене ставиться? Ніякого такту і виховання. Ви всі як машини якісь. одна в комп’ютері. друга у телефоні, третій у кресленнях. Як ви живете? Я швидко тут порядок наведу. Вимикай свою шарманку будемо вечеряти. – сказала і вимкнула мені монітор.
Знаєте, я людина терпляча і готова багато чого не побачити і не почути, але ж не таке ставлення:
— Мамо, у нас своя сім’я свій ритм життя. Що ти хотіла? Я доросла жінка, у мене донька доросла. Ми всі при роботі. Я не можу бавити тебе і носитись з тобою тут ніхто не може. Ми приділяємо тобі рівно стільки часу, скільки можемо. Кого ти зібралась перевиховувати, га?
— От яка ти, от. Тепер усе ясно. Я тут зайва. так? Того ви всі мене ігноруєте?
Мама образилась і почала збирати речі. Хлипала. явно чекала на те, що я буду її спиняти, вибачатись. Але я не стала того робити. Навіщо?
Третій місяць мама до мене не говорить. Через сусідів дізнаюсь, що і як. Ті розповідають, що мама часто плаче, схудла. Каже, що усі її покинули. Але скажіть мені. де я маму покинула? Коли, як?
Я мала б мовчати бо то мама?
Головна картинка ілюстративна.
