— Тетяно, не вигадуй, зараз просто імена такі дивні, що їх неможливо запам’ятати — заявила свекруха після чергової помилки в імені внучки. Це була не погана пам’ять, а дещо набагато гірше.
Коли я виходила заміж за Олеся, мені здавалося, що я здобуваю не лише коханого чоловіка, а й велику дружню родину. Мої батьки завжди були прикладом гостинності, тому я щиро сподівалася, що його мати, пані Ольга, стане для мене близькою людиною. Проте перші дзвоники з’явилися ще до весілля. Вона ніколи не питала про мої захоплення чи роботу, натомість годинами розповідала про свої поїздки до санаторіїв або про те, які штори вона обрала для кухні. Я списувала це на особливості характеру, мовляв, людина просто любить увагу.
Ситуація кардинально змінилася, коли в нас народилася донечка Злата. Я наївно малювала в уяві картини, як бабуся приходитиме з подарунками, гулятиме з візочком у парку та співатиме колискові. Реальність виявилася набагато холоднішою. Коли ми вперше привезли малу до неї, Ольга навіть не підійшла до ліжечка. Вона лише мигцем глянула в той бік і почала скаржитися на те, що через наш приїзд вона не встигла додивитися улюблений серіал.
Минув рік, потім другий. Злата росла надзвичайно жвавою та кмітливою дівчинкою. Вона вже чітко вимовляла слова та обожнювала малювати. Кожного разу, коли ми збиралися до свекрухи, я сподівалася, що серце жінки нарешті розтане. Але Ольга продовжувала тримати дистанцію, яка ставала все більш відчутною.
Одного разу ми прийшли до неї на вихідні. Злата підбігла до неї з малюнком, на якому була зображена велика квітка.
— Бабусю, подивись, що я для тебе намалювала!
Ольга навіть не відірвала погляду від свого телефону.
— Поклади десь там, дитино. У мене зараз голова розколюється від тиску.
Олесь намагався втрутитися, бо бачив, як донька розчаровано опустила плечі.
— Мамо, вона старалася всю дорогу, поки ми їхали. Можна було б хоча б подякувати.
— Олесю, ти ж знаєш, що я не люблю паперовий мотлох у хаті. Потім усе це збирати, пил витирати.
Я відчула, як у серці починає закипати гнів, але стрималася заради спокою в сім’ї. Ми сіли за стіл, і тут сталося те, що остаточно вибило мене з колії. Свекруха, наливаючи чай, раптом запитала.
— А як там ваша Оленка? Вже в садочок ходить чи ще вдома сидить?
У кімнаті запала тиша. Я переглянулася з чоловіком.
— Мамо, яку Оленку ти маєш на увазі? — тихо запитав Олесь.
— Ну як яку? Вашу доньку. Хіба ви її не Оленкою назвали?
— Її звати Злата, мамо. Їй уже три роки. Ти була на її хрестинах, на кожному дні народження. Як можна було забути?
Ольга лише байдуже знизала плечима та відпила ковток гарячого напою.
— Ой, ці сучасні імена такі складні. Раніше все було простіше. Я постійно плутаю, бо в сусідки внучка Оленка, от воно мені і вбилося в голову.
Це не було випадковою помилкою. Це було свідомим ігноруванням існування нашої дитини. Протягом вечора вона ще кілька разів називала Злату чужим ім’ям, навіть не намагаючись виправитися. Дівчинка спочатку підправляла її, але потім просто замовкла і пішла гратися в інший кут кімнати.
Найгірше було те, що пані Ольга постійно вихвалялася перед подругами в соцмережах. Вона виставляла фотографії, які ми їй надсилали, підписуючи їх фразами про безмежну любов до онуків. Підписники залишали захоплені коментарі про те, яка вона чудова бабуся, а вона вдячно відповідала кожному смайликом. У реальному ж житті вона не знала навіть, чи є у дитини алергія, які книжки вона любить і коли у неї випав перший зуб.
Якось ми запросили її на невелике свято в садочку. Злата мала головну роль у виставі. Вона готувалася тижнями, вивчала вірші, репетирувала танці. Ми попередили Ольгу за місяць, потім за тиждень, і нагадали вранці в день виступу.
— Так-так, я обов’язково буду. Хіба я можу пропустити таке свято? — запевняла вона по телефону.
Вистава почалася. Злата постійно виглядала в зал, шукаючи очима бабусю. Місце поруч із нами залишалося порожнім до самого кінця. Коли свято завершилося, і всі діти отримували привітання від рідних, наша донька підійшла до мене зі сльозами на очах.
— Мамо, а чому бабуся Оля не прийшла? Я ж так хотіла показати їй свою сукню.
Я не знала, що відповісти. Увечері Олесь зателефонував матері.
— Чому ти не приїхала? Дитина чекала на тебе.
— Ой, синку, ти не повіриш. До мене якраз прийшла майстриня манікюру, у неї віконце звільнилося. Я просто не могла відмовити, мені вже соромно було з такими руками ходити. Ну нічого, наступного разу прийду.
— Наступного разу може не бути, мамо. Ти хоч розумієш, що завдаєш їй болю?
— Не перебільшуй. Вона маленька, завтра вже про все забуде. Краще скажи, коли ви мені привезете ту полуницю з дачі, про яку ти казав?
Після цієї розмови я зрозуміла, що стукати в зачинені двері немає сенсу. Ми перестали нав’язувати спілкування. Ми більше не просили її посидіти з малою, не запрошували на кожну дрібну подію. І що найцікавіше — вона цього навіть не помітила. Їй було цілком достатньо того образу ідеальної бабусі, який вона створила для оточуючих.
Минуло ще кілька місяців. Злата почала все рідше згадувати про бабусю. Діти дуже тонко відчувають щирість, і якщо вони не отримують тепла, то просто закриваються. Одного дня Ольга сама завітала до нас без попередження. Вона була в піднесеному настрої, бо купила собі нове пальто і хотіла похвалитися.
Злата гралася на килимі конструктором. Ольга підійшла до неї і спробувала погладити по голові.
— Ну, як справи у моєї маленької Катрусі?
Дівчинка різко відсторонилася і серйозно подивилася на жінку.
— Я не Катруся. І не Оленка. Я Злата. А ви хто?
У кімнаті запала така тиша, що було чути цокання годинника. Ольга почервоніла, її губи затремтіли від обурення.
— Тетяно, Олесю, ви чули, що вона каже? Це ви її так налаштували проти мене! Як дитина може не впізнавати власну бабусю?
Я підійшла до доньки і взяла її за руку.
— Вона впізнає тебе як людину, яка іноді приходить до нас додому. Але вона не відчуває, що ти її бабуся. Бо бабуся — це не просто назва в паспорті. Це та, хто знає твої мрії, хто пам’ятає твоє ім’я і кому не байдуже, чому ти плачеш.
Ольга почала звинувачувати нас у невдячності. Вона кричала, що ми виховуємо егоїстку, що вона присвятила своє життя сину, а тепер отримує таке ставлення. Вона пішла, грюкнувши дверима, і з того часу ми не спілкуємося вже пів року.
Олесь спочатку дуже переживав. Він намагався дзвонити їй, писати повідомлення, але вона заблокувала його всюди, заявивши, що ми маємо приповзти на колінах і просити вибачення. Проте з часом він заспокоївся. Він побачив, що без цих токсичних візитів у нашому домі стало набагато спокійніше. Злата більше не запитує, чому її не люблять. Вона оточена турботою моїх батьків, які душі в ній не чують.
Ця історія змусила мене задуматися про те, наскільки важливо вчасно розставляти пріоритети. Ми часто терпимо неповагу лише тому, що це родичі. Але чи варто це того, щоб руйнувати психіку власної дитини? Чи варто змушувати малюка шукати прихильності там, де її ніколи не буде?
Пані Ольга продовжує вести свій блог. Нещодавно мені знайомі показали її нову публікацію. Там була стара фотографія Злати з підписом про те, як важко бути бабусею на відстані, коли злі діти не дають бачитися з кровинкою. Сотні людей співчували їй у коментарях, навіть не здогадуючись, що вона досі не знає, як правильно звати цю дитину.
Можливо, хтось скаже, що я була занадто різкою. Що треба було прощати, бути мудрішою, терпіти. Але я вважаю, що мудрість полягає саме в тому, щоб захистити свою сім’ю від холоду та байдужості, навіть якщо цей холод іде від найрідніших за кров’ю людей. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на підтримання ілюзій.
Чи стикалися ви з подібною байдужістю з боку родичів, які грають на публіку, але абсолютно холодні в особистому спілкуванні? Як ви вважаєте, чи повинна дитина спілкуватися з такою бабусею лише заради статусу родини?
Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія відгукнулася у вашому серці, і напишіть свій коментар, що це важливо — для нас дуже цінна ваша думка та підтримка.
