Він любив прокидатися рано. Холодний погляд, стиснуті губи, ретельно підібрана краватка і непереборна, жага до перемоги. Дмитро Іванович звик до такого вигляду і майже не пам’ятав себе колишнього. Смутно пригадувався чубатий студент — душа компанії, який на спір купався у фонтані. Коли ж це було? Так давно, що здавалося, ніби це було в іншому житті.
Тепер йому тридцять дев’ять, і у нього вже є все: своя справа, зручний великий будинок, влада, гроші, сім’я.
Але чомусь все це здається дрібним і зовсім непотрібними?
Ось уже місяць, як він не може знайти собі місця …
В їдальню, дбайливо штовхаючи перед собою візок, увійшла вишколена покоївка.
— Дмитре Івановичу, вам, як завжди з вершками? — запитала вона.
— Котику, — зі своєї спальні вигулькнула заспана дружина, на ходу зав’язуючи важкий пояс халата. — Котику, куди ти їздив вночі, я чула гуркіт…
— За тією ж адресою? — запитав водій, відчиняючи дверцята білосніжного «Мерседеса».
— Так, за тією… — буркнув він, розуміючи, що сьогодні знову буде стояти під вікнами цієї жінки. Не дуже молодої, самотньої і… єдиної для нього у всьому світі.
Ще зовсім недавно побачити її було дуже просто. Потрібно було тільки натиснути на кнопку і сказати:
— Зайдіть до мене, з паперами.
І через хвилину вона з’являлася.
Яким же він був самовпевненим і недалеким, коли вирішив, що досить підвищити їй зарплату або купити колечко! Він звик, що саме так і повинно бути. Але з нею все виходило якось інакше. Коли, після наради, змовницьки знизивши голос, він нетактовно запросив її в сауну, вона обурилася. Йому навіть здалося, що в очах її промайнуло жалісливе презирство. І вона, нічого не відповівши, швидко пішла з залу.
— Ну і не треба, — розізлився він. — Інші б пішли з радістю…
Але в сауні, недбало зіштовхуючи з колін “вітряних” супутниць, він відчув, що йому нудно і що його так сильно тягне до неї.
На наступний день, викликавши її з самого ранку, він діловито запропонував:
— Тетяно Анатоліївно, я буду лаконічним. Ви мені подобаєтеся, і я хочу зробити вам подарунок. Здається, ви живете з матір’ю в однокімнатній? Так от, я купую вам квартиру і підвищую зарплату. А ви…
— Що я? — її обличчя вкрилося плямами і вона безсило притулилося до стіни.
— Купити мене вирішили, шановний Дмитре Івановичу? І що ж так дешево?
— Як це дешево, — розгубився він? — Добре, можемо на Мальдіви ще злітати. Мало чи що?
Але у відповідь вона повернулась і різко вибігла з його кабінету. Здається, вона плакала…
З тих пір вони майже не бачилися. На наступний день вона зайшла до нього, офіційно привіталася і скромно стала біля столу.
— Вибачте, Дмитре Івановичу, ось, заява на звільнення, підпишіть.
— Як? — Він похитнувся, але стійко витримуючи виклик, холодно сказав:
— Що ж, незамінних у нас немає.
Але коли зачинила за собою двері, німо закричав в порожнечу:
«Повернись! Мені без тебе буде погано. Чуєш?»
Тиша. Вона пішла назавжди, кинувши на прощання гірке: «Ех ти, порожня душа!»
Місяць пройшов з того дня, а ниє ще сильніше. І, здається, ніколи не перестане.
Дмитро Іванович розлючено кинув слухавку. На душі було неприємно. П’ятиповерхівка потопала в заметах, в світлі самотнього ліхтаря вихором кружляли сніжинки. Бовдур! Як же ж він не зрозумів, що її не можна ні зламати, ні купити. А тепер вона сахається від нього, немов від чумного і викидає на смітник розкішні букети, спеціально для неї замовлені в Голландії…
Він знову глянув на рожеві плями за шторами.
— А, будь що буде! Скажу їй все. Не хочу без неї. Не можу.
Вона була в затишному, що пахне чимось домашнім, ситцевому халатику. Очі насторожені, втомлені.
— Я… Я люблю тебе, — невміло вимовив він, з подивом прислухаючись до незвичних для нього слів. — Я думав, що не вмію. Аж ось… вийшло. Прости мене за все… — він побернувся, збираючись піти назавжди.
— Стривай! — її очі сяяли, мов тисяча щасливих зірок, а в голосі чулася ніжність:
— Ти … Твоя душа прокинулася? — вона підійшла до нього ближче і погладила його по щоці. І в цю мить він чітко згадав того чубатого студентика, якого, здавалося, вже давно забув.
Фото ілюстративне.
