– Терміново перекинь мені 3000 гривень, бо не вистачає на новий одяг! – сказала по телефону мама, не питаючи, чи є у мене така сума. Я сама заробила на квартиру вартістю близько 65 000 доларів, але відчуваю себе безплатною банківською карткою, яку вона контролює, і я не знаю, коли ця фінансова залежність перетвориться на повний крах
Мені виповнилося 38, і я досі не створила власну родину. Зате я зробила те, що багатьом здавалося нереальним: вирвалася з маленького містечка на Одещині, переїхала до великого міста – Дніпра – і завдяки наполегливій праці у сфері ІТ заробила на власну двокімнатну квартиру.
Здавалося, ось воно, довгоочікуване спокійне життя. Я працювала, облаштовувала свій куточок. Але обставини, які не обговорюються, змусили мою маму, Карину Степанівну, переїхати до мене. Я не могла їй відмовити. І в одну мить моє доросле життя перетворилося на ті ж самі підліткові роки. Я її просто дуже сильно побоююся.
Ситуація, про яку мені найважче згадувати, сталася минулого вівторка. Я тільки-но повернулася з роботи, мріючи про тишу і чашку чаю, як почула її голос із вітальні:
– Ану швидко йди сюди! Що це за неподобство!
– Що сталося, мамо? – питаю тихо, знімаючи пальто. У животі вже починає неприємно холодіти.
– Сюди підійшла, кажу! – кричить вона, і це не прохання. Це наказ, виголошений таким тоном, що я мимоволі роблю крок назад. – Мені потрібен той файл, який ти мені вчора на пошту скидала. Як його знайти? Де той значок-конвертик?
– Мамо, я ж тобі вчора показувала… Він унизу екрана, ось тут.
– Я не бачу ніякого унизу! Ти що, зовсім не бачиш нічого, чи хочеш мене за не розумну тримати?! Мені треба, щоб ти зараз, негайно, відкрила мені цей документ! Чи ти не розумієш, що це терміново?!
– Я щойно прийшла. Можна я хоча б руки помию? – намагаюся вибудувати хоч якийсь мінімальний кордон.
– Якого милого ти ще не помила руки?! Ти що, мені допомагати не хочеш? Ти знаєш, скільки я тут сиджу, а ти по своїх роботах роз’їжджаєш?!
– Я працюю, мамо. Я заробляю гроші, щоб ми могли тут жити.
– Ой, ну не сміши мої тапки! Багато ти там заробила! – вона різко змахує рукою, і стакан, який стояв поруч із ноутбуком, падає на килим. На щастя, він був порожній. – Ось! Через тебе! Ти мене довела! Швиденько мені його підніми! А тепер сідай і роби те, що я прошу! Бо ти ні на що не здатна, навіть файл знайти мені не можеш!
Звісно, на таке я починаю зсередини обурюватися. Відчуття несправедливості просто затоплює. А це її дратує ще більше. Вона починає передражнювати мій скривджений вираз обличчя, репетує та верещить, ніби мала дитина, якій не купили цукерку. І мені стає справді неприємно.
Я живу в постійному страху, що вона може щось кинути чи зламати, якщо щось піде не так. Здається, навіть підлітки поводяться стриманіше. І тепер я абсолютно усвідомлюю, чому мій тато, Павло, розлучився з нею, коли мені було років п’ятнадцять. Тоді я цього не розуміла, звинувачувала його, а тепер я це бачу як доросла людина.
Коли Карина Степанівна зайнята в квартирі, я сиджу у своїй кімнаті, ледь дихаючи. Навіть боюся пройти повз неї, аби не спровокувати чергову хвилю «правди» про мене. Вона ж весь час мені розповідає: що я негарна, що мене ніхто ніколи не полюбить, що я залишуся бездітною і ніколи не матиму нормальної родини. Це слова, які врізалися в мої спогади ще з дитинства і тепер звучать щодня, підкріплюючи мій внутрішній страх і невпевненість.
Я маю готувати їй свіжу їжу щодня, це обов’язкова умова. Якщо вона бачить щось «учорашнє», відбувається сцена. Тиждень тому, наприклад, це була тарілка супу, яку вона зі скривдженим виразом обличчя жбурнула з вікна, що виходить на внутрішній дворик. Ми живемо на четвертому поверсі.
Я так панікую, що сусіди врешті-решт вирахують, з чийого вікна постійно летить їжа, і влаштують мені розбірки. А я ж людина тиха, дуже неконфліктна, і просто не знаю, як реагуватиму, якщо мені доведеться з ними сперечатися. Мене починає трусити лише від однієї думки про це.
На роботі в мене постійно дзвонить телефон. Це завжди вона. Починає вигукувати в трубку:
– Де ця велика буква?! Я не можу її знайти!
– Мені терміново потрібне таксі, але я забула номер. Зателефонуй йому сама!
– Чи ти можеш мені швидко перекинути ще тисячу гривень, бо мені не вистачає на нову кофтину!
Але найгірше – це її реакція, коли щось іде не так, як вона хоче. Навіть якщо це провина таксиста, чи кур’єра, чи продавчині в магазині – винна завжди буду я. Це навіть не підлягає обговоренню. Я вислуховую довгі лекції про свою безвідповідальність, про те, що я нездатна навіть нормально «організувати» її життя, що я завжди «всіх підводжу».
Знаючи Карину Степанівну, я вже давно зрозуміла: щоб я не робила, як би не старалася – я завжди буду «поганою», «не такою». Але чомусь, десь глибоко в душі, я продовжую намагатися їй догодити. Я сама не розумію, чому. Можливо, це відголоски дитячих страхів, що вона почне верещати, або, що ще гірше, це підсвідомий страх залишитися самотньою.
Страх, що якщо їй щось не сподобається, вона від мене відвернеться, і я залишуся зовсім одна на цьому світі. Це такий абсурд, я доросла жінка, але цей ірраціональний страх керує мною.
Мені не вистачає сміливості запропонувати їй жити окремо. Я чудово розумію, що фінансово я могла б їй орендувати невелику однокімнатну квартиру в якомусь тихому районі, і частково утримувати. Я навіть дивилася кілька оголошень. Але щойно я уявляю, як почну цю розмову, мене огортає тремтіння.
Я вже бачу її обличчя, чую ці крики, що я «викидаю її на вулицю», «намагаюся спекатися старенької матері», і що я «невдячна дочка». І я відступаю.
Кілька годин щодня я змушена слухати скарги на себе, на своє життя, на своє невдале існування. Я навіть не можу спокійно зайти на кухню. Вона її повністю привласнила. Мама там їсть, п’є чай, сидить у ноутбуці, який я їй купила, іноді навіть задрімає на дивані. А я тихенько вечеряю у себе в кімнаті. Це зазвичай якась вермішель швидкого приготування – щоб мінімум запаху і шуму, щоб не викликати її напад невдоволення.
Я прекрасно усвідомлюю, що моя невпевненість у собі відчутна навіть на відстані. Я здригаюся від різких звуків, постійно перепрошую. Звісно, моя мати це бачить і використовує. На щастя, в мене є хороша робота, яка не вимагає постійного спілкування з людьми, що дає мені хоч якийсь прихисток.
Останнім часом наша ситуація стає просто нестерпною. На роботі я часто не можу зібратися з думками, постійно думаю про те, що мене чекає ввечері. Конфлікти вдома трапляються дедалі частіше. Вона стає неконтрольованою, літає по квартирі, мов справжня фурія, змітаючи все, що їй не до вподоби.
І ось я звертаюся до вас, читачів, зі своїм болем і своїм питанням:
Як мені поводитися в цій ситуації? Раніше, коли я була дитиною і повністю залежала від матері, я просто мовчки виконувала її накази. Зараз я намагаюся вибудувати якісь особисті кордони, але це виходить дуже погано і тільки посилює її гнів.
Я не розумію, як бути, адже не можна ж просто взяти і виставити рідну людину на вулицю? Як мені відстояти своє право на спокійне життя і водночас не зруйнувати остаточно те, що залишилося від наших стосунків?
