– Тату, зрозумій нас правильно, ти вже не в тому віці і стані, щоб святкувати з нами Різдво. Там, в лікарняній палаті, серед “своїх”, тобі буде комфортніше, – сказав мені син коли до будинку під’їхала швидка. Я прекрасно розумів, що не вписуюсь в їх ідеальну картинку Різдва. А колись все було інакше. На очі вмить навернулись сльози
– Тату, ти зрозумієш, це лише на деякий час, – додав Василь, уникнувши мого погляду. Він стояв у коридорі, а його голос зривався. – Тут тобі буде краще, повір.
– Ти мене відсторонюєш? Чому? – запитав я, не маючи сили приховати свій стан.
Василь опустив очі й почав метушитися, ніби щось шукав у кишенях. Мені було важко повірити, що це мій син, мій єдиний хлопчик, якого я колись носив на руках, захищав і мріяв про його краще майбутнє. Він уникнув мого погляду, пробурмотів ще щось про моє здоров’я, необхідність професійного догляду і втік у квартиру, залишивши мене чекати швидку.
Коли санітари допомагали мені сідати у візок, вийшла Орися – його дружина. Вона майже театрально взяла мене за руку:
– Все буде добре, тату. Ви побачите, тут вам буде краще.
Її голос був спокійним, майже теплим, але в очах не було співчуття. Вона супроводила мене до дверей, а потім швидко зачинила їх за мною, як тільки санітари винесли мене на сходовий майданчик. Я зрозумів: це не тимчасово. Мене просто позбулися.
У лікарні мене зустріла медсестра з теплою посмішкою.
– Ви ж Василь Андрійович, колишній головний лікар? Я працювала у вас багато років тому, – її голос був справжнім, добрим.
– Так, давно це було… – тихо відповів я.
– Не переживайте, ми тут про вас подбаємо. І до речі, у нас є кутя, вареники, навіть рибка. Святвечір буде затишним, – вона намагалася мене підбадьорити.
Я лише сумно посміхнувся. Усі ці слова здавалися порожніми, бо вони не могли заповнити ту порожнечу, що утворилася в моєму серці.
– Ви сьогодні будете не самі, – додала вона, готуючи мене до огляду.
– Я знаю, – відповів я. – Святкові дні – це завжди багато “непотрібних” старих у лікарнях. Ми не вписуємося у святковий декор.
Вона хотіла щось відповісти, але стрималася. Мабуть, щоб не образити мене.
Після того, як мене перевдягли і влаштували в палаті, я залишився наодинці зі своїми думками. Чому так сталося? Чому мій син, якого я любив понад усе, вирішив, що я тягар? Можливо, він ніколи не пробачив мені, що я не був поруч, коли він ріс. Робота в лікарні забирала весь мій час. Я прагнув забезпечити йому найкраще життя, але, мабуть, втратив щось важливіше – його довіру.
Колись я був шанованим лікарем. Моя кар’єра забирала всі сили, але я був упевнений, що роблю це для своєї родини. Після розлучення з матір’ю Василя я майже не бачив сина. Її злість до мене була такою сильною, що вона робила все, аби перешкодити нашим зустрічам. Василь зростав у атмосфері зневаги до мене. Коли він подорослішав, ми почали обережно спілкуватися. Я радів кожному його дзвінку, кожному слову. А коли після першого інсульту він забрав мене до себе, я подумав: “Ось вона, друга можливість”.
Але життя внесло свої корективи. Моє здоров’я погіршувалося, і я став залежним від допомоги інших. Василь і Орися робили вигляд, що доглядають за мною, але я бачив, як вони переживали від цієї ситуації. Мабуть, вони вирішили, що лікарня – найкращий вихід.
Увечері в палату зайшла медсестра.
– Василь Андрійович, до вас гості, – сказала вона з усмішкою.
Я здивувався. До мене? Увійшов молодий чоловік із дитиною. Це був сусід із під’їзду, якого я колись лікував.
– Василю Андрійовичу, я дізнався, що ви тут, і вирішив зайти. Ми принесли вам трохи куті та домашніх вареників, – сказав він.
Маленька дівчинка, його донька, протягнула мені саморобну листівку.
– Це для вас, дідусю. Тут я намалювала ангела, щоб він вас захищав, – пояснила вона.
Моє серце розтануло. Я подякував їм, і ми трохи поговорили. Вони були єдиними, хто згадав про мене цього вечора.
Коли вони пішли, я залишився сам. Тихо й сумно. Святвечір, коли родини збираються разом, а я – у лікарняній палаті. Але, можливо, це був знак. Знак, що навіть у найтемніші моменти є ті, хто може принести світло.
А тепер я хочу запитати вас: як ви ставитеся до своїх батьків? Чи завжди ви знаходите час для них? Бо одного дня їх може не стати, а ви залишитеся з незавершеними словами й почуттями. Можливо, ця історія стане нагадуванням цінувати тих, хто був із нами від самого початку.
