— Тату, я все розумію, “на віки” — це добре, але чому з-під нової плитки доноситься рингтон “Dancing Queen”?!
Сергій вважав себе людиною сучасною. У нього був останній iPhone, підписка на п’ять стрімінгових сервісів і тверде переконання, що будь-яку проблему можна вирішити за допомогою відео на в мережі та правильного інструменту. Коли вони з Аліною нарешті отримали ключі від своєї нової квартири в ЖК «Скандинавський затишок», Сергій уже бачив перед очима ідеальний мінімалізм: мікробетон, приховане освітлення і ванну кімнату, що виглядає як кадр з Pinterest.
— Люба, я все прорахував, — сказав він Аліні, розкладаючи на ще брудній підлозі планшети та лазерні рівні. — Ми зробимо ремонт у стилі «джапанді». Самі. Це ж як конструктор Lego, тільки для дорослих. Я подивився туторіал від хлопця з Данії, він поклав плитку у ванній за вікенд, використовуючи лише шпатель і натхнення.
Аліна, яка знала свого чоловіка трохи краще, ніж він сам, сумнівно подивилася на його тонкі руки, що зазвичай тримали лише мишку та стакан із рафом.
— Сергію, може, все ж таки наймемо бригаду? Мій тато казав, що у нього є знайомий, Степанович, він…
— Тільки не тато! — перервав Сергій. — Аліно, твій тато вважає, що найкращий клей для плитки — це суміш піску, цементу і «такої-то матері». Він застряг у вісімдесятих. У нас тут високі технології. Лазерний рівень, розумієш? Точність до міліметра!
Але доля, яка часто виступає в ролі головного виконроба, розпорядилася інакше. О десятій ранку, коли Сергій тільки-но намагався зрозуміти, з якого боку підходити до мішка з клеєм, у двері постукали. Ритмічно, впевнено, наче забивали палі.
На порозі стояв Віктор Іванович. Тесть. В одній руці він тримав засмальцьовану сумку, з якої стирчав старий радянський кельма, а в іншій — трилітрову банку домашнього молока, закриту пожовклою капроновою кришкою.
— Здоров, молодь! — пробасив Віктор Іванович, відсуваючи Сергія плечем. — Чув я, ви тут ремонт затіяли. Ну, думаю, прийду, подивлюся, як ви тут «надизайнерите». Бо ви ж зараз такі: кнопки тиснете, а як правильно розчин замісити, щоб він через рік не відвалився — то ви в інтернеті шукаєте.
Сергій зробив глибокий вдих. Його план на «медитативне кладення плитки під лоу-фай музику» розсипався, як неякісна штукатурка.
— Вікторе Івановичу, дякуємо, звісно, за турботу, але я все контролюю. У мене ось план на iPad, у мене лазерний осепостроювач, у мене італійський клей з полімерами…
Тесть підійшов до лазерного рівня, що випромінював тонкий червоний промінь поперек стіни, примружився і… просто закрив його своєю сумкою.
— Промінь? Сергію, ти що, в «Зоряні війни» граєш? Ти стіну бачив? Вона ж крива, як лінія партії! Твій промінь тобі тут не поможе. Тут треба правило, висок і окомірка. Моя окомірка ще ні разу не підвела. Я в таку холоднечу плитку клав, що вона до стіни примерзала раніше, ніж я її притискав. І стоїть досі! А твої полімери — це маркетинг для тих, хто боїться цементу.
Сергій відчув, як у нього починає сіпатися око.
— Вікторе Івановичу, технології крокують вперед. Зараз плитка не просто кладеться, вона монтується з використанням СВП — систем вирівнювання плитки. Ось ці маленькі пластикові затискачі…
— Затискачі? — Віктор Іванович розгоготався. — Ти б ще підгузки для кожної плитки купив! Раніше брали сірники. Або хрестики, якщо багаті. А найкраще — на око. Око відчуває міліметр краще за будь-який пластик. Давай, розводь свій італійський кисіль, будемо показувати клас.
Суперечка загострилася вже на етапі замішування. Сергій, згідно з інструкцією в інтернеті відміряв воду мірною склянкою з точністю до мілілітра. Тесть дивився на це з таким виразом обличчя, ніби Сергій намагався приготувати гомеопатичні ліки.
— Що ти робиш? — не витримав Віктор Іванович. — Воду треба лити, поки рука не відчує, що «пішло»! Ти ж не аптекар! Лий більше, розчин має бути як добра сметана. Щоб ложка стояла, але не падала.
— В інструкції написано 6.5 літрів на мішок! — кричав Сергій, намагаючись перекрити звук дрелі. — Інструкції пишуть ті, хто хоче, щоб ти купив ще один мішок, коли цей трісне! Лий, кажу!
В результаті перша порція розчину була замішана за методом тестя. Вона була такою густою, що дрель Сергія ледь не згоріла на другій хвилині. Віктор Іванович задоволено кивнув:
— Ось це — моноліт! Це на віки! Цим можна танки зупиняти, не те що плитку тримати.
Вони зайшли у ванну кімнату. Площа була невеликою, що тільки погіршувало ситуацію: два дорослі чоловіки, один мішок густого, як глина, розчину і два абсолютно протилежні погляди на життя.
Робота почалася. Сергій намагався виставити першу плитку за лазерним рівнем. Він ніжно постукував по ній гумовим молотком, звіряючись з екраном телефону.
— Так, тут треба підняти на 0.5 міліметра… — бурмотів він.
Віктор Іванович, якому набридло чекати, схопив наступну плитку, наляпав на неї стільки розчину, що вона стала важити як чавунна плита, і з розмаху вліпив її поруч із роботою Сергія. Хляп! Сірий розчин випорскнув з усіх щілин, забризкавши iPad і нові кросівки Сергія.
— О! — задоволено сказав тесть, притиснувши плитку долонею. — Стала, як рідна. Бачиш? Жодних твоїх лазерів не треба. Надійно, плотно.
— Вікторе Івановичу! — закричав Сергій, витираючи екран планшета. — Ви ж порушили площину! Вона виступає вперед! Тепер вся стіна піде хвилею!
— Якою хвилею? Це ж кераміка, а не море! Ти притисни сильніше — і все вирівняється. Ти занадто ніжний з матеріалом, Серьога. Матеріал має відчувати силу. Ти ж мужик чи хто?
Аліна періодично заглядала в двері, бачила хмару пилу, чула лайку про «датських симулянтів» та «радянських динозаврів» і тихо зачиняла двері назад.
Напруга досягла піку, коли вони дійшли до найбільш відповідальної ділянки — стіни над раковиною, де мали бути виводи під змішувач.
Сергій, змучений боротьбою, поклав свій iPhone 15 Pro Max прямо на верхній торець щойно покладеного ряду плитки. Він використовував його як ліхтарик, щоб підсвітити темний кут біля труб.
— Так, Вікторе Івановичу, тут треба підрізати під кутом сорок п’ять градусів, — сказав Сергій. — Я зараз візьму плиткоріз…
— Сорок п’ять? — пирхнув тесть. — Навіщо ці складнощі? Ми просто зробимо напуск однієї плитки на іншу. Затиркою замажемо — ніхто й не помітить.
— Я помічу! — вигукнув Сергій. — Це мій дім! Я хочу 45 градусів!
Вони почали сперечатися так завзято, що не помітили, як Віктор Іванович, намагаючись продемонструвати «як правильно тримати правило», випадково зачепив ліктем ту саму плитку, на якій лежав телефон Сергія.
iPhone, цей шедевр інженерної думки, повільно, наче в уповільненій зйомці, ковзнув вниз. Але він не впав на підлогу. Він провалився в технічну нішу між цегляною перегородкою та новою гіпсокартонною стіною, яку вони якраз зашивали плиткою зверху.
— Оп-па… — сказав Віктор Іванович, заглядаючи в щілину. — Злетів соколик.
Сергій онімів. Він кинувся до щілини, але вона була занадто вузькою. А головне — Віктор Іванович буквально п’ять хвилин тому, за своїм методом «щоб не гуляло», залив нижню частину цієї порожнечі залишками густого розчину «моноліту».
— Він там… — прошепотів Сергій. — Він впав прямо в розчин.
— Ну, нічого, — підбадьорив тесть. — Розчин свіжий. Давай руку… А, ні, рука не пролізе. Треба було тоншу руку мати, Серьога. Менше кнопок тиснути, більше гайки крутити.
— Вікторе Івановичу, діставайте його! — закричав Сергій у розпачі.
Тесть взяв довгий металевий прут і почав штрикати всередині ніші.
— Так, здається, зачепив… Ой, ні, здається, я його глибше заштовхав. Ти знаєш, клей у тебе реально добрий. Прямо як липучка. Твій телефон тепер там як влитий.
Сергій дивився в темряву ніші. Він бачив, як на глибині пів метра тьмяно світиться екран. І тут… телефон задзвонив. Це була Аліна. Вона хотіла запитати, чи купувати піцу на обід.
Вся ванна кімната заповнилася звуками рінгтона «Dancing Queen» групи ABBA. Звук був глухим, вібруючим, він йшов наче з самого серця стіни.
— О, — сказав Віктор Іванович, притуливши вухо до свіжої плитки. — Акустика — во! Чистий звук. Тепер у тебе, Сергію, не просто ванна, а музичний бокс.
— Вікторе Івановичу, — голос Сергія тремтів від стримуваної люті, — ми зараз беремо зубило і акуратно виймаємо ті дві плитки, що ви щойно «вліпили». Поки клей не став каменем.
— Ти що, здурів? — Тесть витер руки об брудні штани, залишивши на них сірі смуги. — Ти знаєш, скільки я сил витратив, щоб виставити цей ряд? Та там розчину стільки, що ми зараз разом із плиткою пів стіни вивалимо. А це — несуча перегородка! Ти хочеш, щоб у нас сусіди зверху в унітаз провалилися прямо нам на голову?
Сергій не слухав. Він кинувся до ящика з інструментами і витяг новеньку болгарку з алмазним диском.
— Я зроблю тонкий хірургічний розріз по шву. Витягну телефон, а потім вклею нову плитку. У мене в туторіалі Ханса був розділ «Ремонт дефектів».
— Ханс твій плитку на соплі клав у Данії! — відрізав Віктор Іванович, заступаючи шлях до стіни. — А я сюди додав пластифікатор власного виробництва — стару оліфу, яку в гаражі знайшов. Воно тепер не ріжеться, воно тепер тільки вибухає!
У цей момент телефон у стіні знову засвітився. Крізь тонкий шар затирки та мікрощілини між плитками пробилося примарне блакитне сяйво.
— Дивіться! — вигукнув Сергій. — Він ще живий! Він кличе на допомогу!
— Він не кличе, він тобі сигналізує, що ти марнотрат, — філософськи зауважив тесть. — Слухай мою пораду: залиш. Буде ексклюзив. У кого ще є ванна з вбудованим стрімінговим сервісом? Будеш митися — новини слухатимеш. Тільки зарядку треба було спочатку підключити.
Сергій проігнорував жарт. Він згадав, що в iPhone є функція MagSafe — потужні магніти на задній панелі.
— Аліно! — крикнув він у коридор. — Де твій неодимовий магніт, яким ти тримаєш штори на кухні? Неси сюди! І мотузку!
Наступну годину квартира нагадувала сцену з фільму про пограбування банку, яке пішло не за планом. Сергій, напівлежачи на підлозі, намагався опустити магніт на мотузці в щілину. Віктор Іванович стояв над ним, даючи «цінні поради». — Лівіше бери, Сергію. Там, де у тебе «джапанді» закінчується і починається крива стіна. О, чуєш? Клацнуло!
Дійсно, магніт присмоктався до чогось металевого. Сергій почав повільно, затамувавши подих, тягнути мотузку вгору.
— Є… є… він важкий… тягну… — шепотів Сергій. На поверхні з’явився предмет. Це був не iPhone. Це був старий іржавий ключ на 12, який Віктор Іванович випадково впустив туди ще зранку.
— О! — зрадів тесть. — А я його шукав! Дякую, зятю. Бачиш, технології працюють на благо старого інструменту.
Сергій безсило опустився на відро з-під клею. Його ідеальний світ Pinterest руйнувався. Замість мінімалізму він отримав іржавий ключ і стіну, яка грає хіти сімдесятих.
Аліна запросила всіх на обід. На столі стояла піца, але апетиту не було ні в кого, крім Віктора Івановича, який з апетитом наминав четвертий шматок.
— Хороший ремонт, — плямкав він. — Продуктивний. Головне — на віки.
Раптом із ванної кімнати знову долинуло знайоме: «You can dance, you can jive…» Аліна подивилася на чоловіка: — Сергію, тобі хтось дзвонить. Зі стіни. Здається, це твоя мама. У неї ж такий рингтон на тебе стоїть? Сергій схопив голову руками.
— Якщо вона не дозвониться, вона приїде сюди. А якщо вона побачить, що її подарунок на ювілей тепер служить звукоізоляцією для стояка… мені не жити.
— А знаєте що? — Аліна раптом посміхнулася. — Це ж геніально. Сергію, ти завжди хотів «розумний дім». Тепер у нас найрозумніша стіна в ЖК. Я щойно завантажила на свій телефон додаток для керування твоїм через iCloud. Я можу вмикати тобі музику, коли ти в душі, або виставляти таймер, щоб ти не сидів там занадто довго.
— Це не смішно, Аліно! — вигукнув Сергій. — Там мої банківські карти, мої паролі, мій доступ до криптогаманця!
Віктор Іванович відставив чашку з чаєм і серйозно подивився на зятя:
— От бачиш, Сергію. Гроші треба в нерухомість вкладати. Ти ось вклав у стіну — тепер ніякий хакер їх звідти не дістане. Найнадійніший сейф у світі — радянський розчин з оліфою. Радій!
До вечора Сергій змирився. Він зрозумів, що руйнувати стіну — це означає починати все з початку, а грошей на новий кахель (і новий телефон) вже не було.
Він зайшов у ванну. Стіна виглядала… ідеально. Віктор Іванович таки мав рацію в одному: плитка сиділа «мертво». Жодного люфту, жодної порожнечі. Сергій провів рукою по гладкій поверхні. Десь там, за трьома сантиметрами кераміки та бетону, спав його цифровий світ.
— Ну що, майстер? — Тесть підійшов ззаду і поклав важку руку на плече Сергія. — Не переживай. Телефони — то залізяки. Сьогодні одні, завтра інші. А от те, що ми з тобою сьогодні разом цю стіну «навіки» поставили — оце пам’ять. Будеш онукам розповідати, на чому їхній дім тримається.
Він простягнув Сергію банку з молоком, яку приніс зранку.
— Пий. Організм треба відновлювати після стресу. А завтра прийдемо — затирку робитимемо. Я таку суміш придумав: додамо туди срібної фарби, буде блищати, як твої лазери!
Сергій зробив ковток молока. Воно було справжнім, густим і пахло селом.
— Добре, Вікторе Івановичу. Тільки затирку робимо по моїй технології. З використанням гумового шпателя, а не вашого старого черевика. — Домовилися, «блогер» ти мій! — розсміявся тесть.
Тієї ночі Сергію снилося, що він — Ханс із Данії, але замість білого комбінезона на ньому був нафартух Любові Петрівни, а замість плитки він клав на стіну смартфони, які один за одним починали грати «Dancing Queen».
Аліна ж, лежачи в ліжку, налаштовувала через свій телефон будильник на смартфоні чоловіка. «Сьома ранку», — подумала вона. — «Нехай стіна нагадає йому, що пора купувати новий iPhone. І, можливо, найняти нормальну бригаду для вітальні».
З ванної кімнати долинало ледь чутне, приглушене цокання цифрового годинника. Ремонт тривав.
