– Тату, привіт! Слухай, мені треба, щоб ти завтра зайшов до мене і подивився, чому раковина протікає, бо я вже не можу з цим боротися, – сказала мені по телефону Кароліна. Вона навіть не запитала, як я чи мама.
Моя донька, Кароліна, вже давно поводиться так, ніби ми – просто сервісна служба. Ні дзвінка, ні слова місяцями, а коли щось потрібно – тоді згадає про батьків.
– Кароліно, ти хоч знаєш, що мама останнім часом почувається недобре? Лікар їй прописав лікування, і я її постійно вожу до поліклініки, – сказав я їй.
– Ой, тату, шкода… Але ж ти зайдеш завтра? Бо я справді не знаю, як сама впоратися, – відповіла вона таким тоном, ніби нічого особливого не сталося.
Після її розлучення з Артуром, ми наче стали частиною її “служби порятунку”. Їй було важко після розриву, і ми всіляко намагалися допомогти. Але зараз це вже не допомога – це справжня експлуатація.
Кароліна розлучилася вісім років тому. Вона з головою поринула у своє життя: подорожі, вечірки, нові знайомства. Вона казала:
– Тату, я більше ніколи не дозволю собі впустити в своє життя когось, хто буде з мене щось вимагати. Я заслужила свободу і хочу нею насолоджуватись!
Її слова тоді здалися мені логічними, але чим більше часу минало, тим чіткіше я бачив: це не свобода, а егоїзм. Вона їздить на відпочинок кілька разів на рік, а діти – наші онуки – залишаються або з нами, або з її колишнім чоловіком.
Онуків я люблю понад усе, але навіть тут Кароліна зловживає. Залишає їх нам на кілька днів без попередження. А якщо мама не встигає попрати чи приготувати для них – Кароліна ще й може дорікнути:
– Вам же не важко, правда? Вони ж ваші онуки!
Торік, коли ми з мамою одночасно підхопили застуду, я написав Кароліні, щоб вона хоча б раз принесла суп чи продукти. Її відповідь мене ошелешила:
– Тату, зараз в мене теж важкий період. Можеш якось сам усе владнати?
Тоді я, хоч і погано почувався, мусив вставати, йти в магазин і куховарити. Мама лежала з гарячкою, а донька навіть не подзвонила дізнатися, як ми.
Коли я прямо сказав їй, що нас це засмучує, вона лише знизала плечима:
– Ну, тату, ви ж дорослі люди. Ви ж не будете мене просити допомагати вам постійно. Я просто не встигаю.
Що вона не встигає? Бути вдома кілька днів на тиждень? Вона постійно на якихось заходах, гуляє з друзями, а на дітей і батьків у неї просто немає часу.
– Кароліно, я більше не буду допомагати з твоїми дрібницями. умивальник полагодь через майстра. І знай: ми з мамою не молодшаємо. Якщо тобі байдуже, то ми також маємо право на свій відпочинок, – сказав я їй вчора, коли вона знову звернулась із черговим проханням.
Вона мовчала, здавалось, її це збентежило. Але чи зміниться щось? Мені хочеться вірити, що так.
А як ви думаєте, чи можна якось донести до дітей, що батьки також потребують турботи? Як зробити так, щоб вони не сприймали нас лише як тих, хто завжди “підстрахує”? Дуже чекаю ваших думок.
