– Тату, ну кому потрібні твої старі історії? Ми обговорюємо сучасні речі, а не твої спогади, – сказав Тимофій, не відриваючись від телефона. У розкішному домі мого сина я мав усе для комфорту, крім одного: відчуття, що я комусь тут справді потрібен
Я все життя працював як віл. З ранку до ночі, без вихідних, часто без свят. Моя дружина Ірина завжди жартувала, що я одружений зі своєю роботою, а вона — зі мною на пів ставки.
Це, звісно, гірко, але правда. Я хотів, щоб наші діти — старша донька Оксана і молодший син Тимофій — ніколи не знали нужди, щоб мали гарну освіту і могли самі обрати свій шлях, а не хапалися за першу-ліпшу можливість заробити. І я досяг свого. Коли Тимофій закінчив університет, він одразу почав свій бізнес.
Він завжди був кмітливий, а тут ще й додався мій стартовий капітал, який я роками збирав. Справи пішли вгору просто неймовірно швидко.
Буквально за п’ять років Тимофій вже збудував справжній маєток, такий, що можна було лише в кіно побачити. І от, коли Ірини не стало, і я залишився сам у нашій затишній, але старенькій квартирі, син запропонував мені переїхати до нього.
Це було бажання, від якого важко відмовитися. Уявити собі, що тепер я, сільський хлопець, який більшу частину життя прожив у невеличкій міській квартирі, буду мешкати в такому “палаці”. Тимофій запевняв, що це буде ідеально: мені не потрібно ні про що турбуватися, не платити за комуналку, не ремонтувати щось постійно.
“Татку, там буде окреме крило для тебе, – казав він, – своя ванна кімната, вихід у сад. У тебе буде все, що потрібно, і ще більше. Мені буде спокійніше, якщо ти будеш під наглядом”. Я відчував, що це турбота, справжня, синівська любов. Зі сльозами на очах я продав нашу квартиру — її ціна якраз покрила мою невелику пенсійну “подушку” і кілька давніх боргів, — і переїхав.
Переїзд був швидкий. Але на другий день я вже відчув перші незручності. У будинку панувала якась неписана, але чітка ієрархія. Наче ти живеш у готелі, де ти не власник, а просто один із постояльців. Тимофій і його дружина Світлана, тендітна, завжди стильно одягнена жінка, приймали мене з усмішками, але ці усмішки були наче з обкладинки журналу — гарні, але холодні.
Моє “крило” було дійсно розкішним. Велика спальня, дизайнерський ремонт, навіть невелика вітальня з виходом на терасу, де росли неймовірні троянди. Але там не було кухні, лише чайник і маленький холодильник.
– Татку, ми ж обідаємо і вечеряємо разом, – пояснила Світлана, коли я обережно запитав про можливість приготувати собі вранці яєшню. – А якщо ви проголодаєтеся, завжди можна попросити нашу помічницю принести вам щось.
Помічниця по господарству, мила жінка на ім’я Галина, була єдиною, хто поводився зі мною справді по-людськи. Але її графік був чітко розписаний. Я розумів, що вона тут не для того, щоб обслуговувати мої примхи. Вона виконувала свою роботу, а я відчував себе додатковим обов’язком у її і без того насиченому дні.
Спільні обіди виглядали як парад, а не сімейне зібрання. Великий, довгий стіл, вишукані страви, які готував найнятий кухар. Світлана говорила про свої проєкти, Тимофій — про нові угоди. Вони здебільшого спілкувалися між собою або з дітьми, яких, до речі, теж рідко бачив. Я сидів, слухав, кивав, іноді намагався вставити слово, розповісти щось із нашого минулого.
-Татку, ну навіщо ці старі історії? – одного разу сказав Тимофій, навіть не піднімаючи очей від свого телефона, коли я почав розповідати, як ми з Іриною купували нашу першу машину. – Ми обговорюємо сучасні речі, а не твої спогади.
Це було сказано без зла, але я відчув це як ляп. Моє життя, мої спогади, моя історія — все це було нецікавим і зайвим у цьому блискучому, новому світі.
Якось я вирішив допомогти по господарству, як робив завжди в нашому старому домі. Побачив, що Галина важко несе великий мішок із землею для вазонів.
– Галю, давай я тобі допоможу, я ще не старий, – сказав я, простягаючи руки.
Вона злякано подивилася на мене.
– Ні-ні, Василю Петровичу, не треба, – прошепотіла вона, озираючись. – Світлана Олександрівна не дозволяє нікому, крім мене, робити фізичну роботу. Вона каже, ви повинні відпочивати.
Пізніше, коли ми залишилися наодинці, Галина таки підтвердила мої побоювання.
– Василю Петровичу, вибачте, що кажу, але… ви тут як експонат. Красивий, цінний, але на нього можна лише дивитися. Світлана боїться, що ви щось зламаєте, забрудните чи просто зіпсуєте її “дизайн”.
Я сидів на своїй терасі серед троянд і дивився на цей величезний, чужий мені будинок. Я мав “все”: комфорт, їжу, чистоту, але не мав головного — відчуття користі і власності. Я не міг полагодити кран, бо це справа сантехніка, викликаного сином. Я не міг підстригти газон, бо це робота найнятого садівника. Я не міг навіть прибити поличку в моєму “крилі”, бо мені чемно пояснили, що “дизайн-проєкт не передбачає додаткових елементів”. Я став споживачем, а не творцем.
Якось приїхала Оксана, моя донька. Вона живе за містом, у невеличкому, але світлому будиночку, який вони з чоловіком будують по цеглині самі. Вона одразу помітила, що зі мною щось не так.
– Татку, ти став якийсь …тьмяний, – сказала вона, обіймаючи мене. – Наче тобі світло вимкнули. Що сталося?
Я розповів їй усе. Про холодну розкіш, про відчуття, що я заважаю, про свою безпорадність.
– Знаєш, Оксано, я ніколи не був багатим. Але в нашому маленькому домі я був господарем. Я знав кожен куток, кожен скрип підлоги. Тут я ніхто. Я просто старий тато, якого прийняли “на пансіон”.
Оксана подумала, а потім усміхнулася, як у дитинстві, коли знала, як мене розвеселити.
– Добре, тату. Я купила собі невеличку ділянку землі поруч із нашим будинком. Хочу розбити там сад, але зовсім не маю часу. Мама завжди казала, що ти найкращий садівник. Хочеш? Звісно, це не буде “крило” з дизайнерським ремонтом. Це буде просто старий вагончик для інструментів, який треба буде відремонтувати…
В очах моїх блиснув вогник, якого я не відчував уже кілька місяців. Робота. Моя робота. Моя користь.
– Хочу, доню, – сказав я. – Хочу.
Тимофій був здивований і навіть ображений.
– Татку, ти що, жартуєш? Ти проміняєш цей комфорт на якусь халупу і город? Це ж низько!
– Ні, сину. Це не низько, це свобода. Я хочу, щоб ти знав: я вдячний за твою щедрість. Але твоєму будинку не потрібен я, а моїй душі потрібен дім, де я буду потрібен.
Звісно, я забрав свої речі. Це не було легко. Світлана дивилася на мене, як на дивакуватого. Але я відчував себе неймовірно легко.
Зараз я живу в маленькому, але світлому гостьовому будиночку, який ми з Оксаною і її чоловіком Віктором побудували зі старого вагончика. Він скромний, але він мій. Я прокидаюся вранці і йду в свій сад, який квітне і пахне. Я знаю, що мій досвід і мої руки тут потрібні. Я допомагаю Віктору ремонтувати машину, а Оксані — лагодити паркан. І що найголовніше — я чую їхній щирий сміх і вдячність. Це вартує всіх розкошів світу.
Я не шкодую, що спробував жити в “палаці” сина. Це був важливий урок. Але що тепер? Коли я дивлюся на цю розкіш, чи справді вона є вершиною щастя, чи це лише золота клітка?
А як ви думаєте, чи завжди матеріальний комфорт здатен замінити внутрішнє відчуття потрібності і власності свого життя?
