– Тату, дай 50 000 на завдаток, це ж для твоїх онуків! – почув я в слухавці від сина Ігоря і, натискаючи кнопку переказу, гірко усвідомив, що для своїх дорослих дітей я давно вже не батько, а просто банківська картка. Я поклав слухавку і вперше за багато років відчув, що моє власне життя лише починається
Ігор, мій син, завжди вмів подзвонити саме тоді, коли на моєму рахунку з’являлася хоча б якась невелика сума. Моя донька Гануся була не кращою.
Вона не вимагала грошей так прямо, але її прохання допомогти з оплатою іпотеки, чи ремонтом, чи дуже-дуже важливим уроком малювання для онуки звучали не менш наполегливо.
Здавалося, для моїх дорослих дітей я був лише банкоматом, або ж тим, хто має мовчки доживати свій вік у чотирьох стінах, згадуючи їхню матір, не втручаючись у їхнє насичене життя. За ці роки вони наче забули, що я маю власні мрії, власні потреби, власні бажання. Вони вважали, що моє життя закінчилося, коли відійшла моя люба Оксана.
Я мовчав і не сперечався, бо не хотів огидних сцен і недоречних з’ясувань стосунків. У мене, шістдесятирічного чоловіка, який усе життя тяжко працював, щоб забезпечити їм гідне майбутнє, був свій, тихий бунт.
Я більше не хотів бути лише дідусем-гаманцем, чи самотнім вдівцем, який заважає дітям. Я хотів жити! Я хотів відчути, що можу посміхатися і радіти, що я ще цікавий світу, і що в мене попереду є щось, крім тиші порожньої квартири та нескінченних переглядів новин по телевізору. І саме в той момент, коли ця думка стала найгучнішою, доля зробила свій несподіваний поворот.
Я зітхнув. Я, звісно, переказав ті п’ятдесят тисяч Ігорю. Звик. Я завжди давав їм, бо не хотів, щоб мої діти знали потребу. Але цього разу, натискаючи кнопку – ОК- у банківському додатку, я відчув, що щось усередині мене надломилося. Це був не гнів, ні, це було якесь гірке усвідомлення. Розуміння того, що моя щедрість сприймається як належне і ніколи не принесе мені справжньої вдячності.
Того ж вечора я вирішив: досить. Я не міг змінити їх, але міг змінити своє життя. Перше, що я зробив, – це купив абонемент у спортивний зал. Я давно мріяв про це, але завжди знаходив відмовки: то часу немає, то не годиться у моєму віці тягати залізо.
У тренажерному залі було шумно і людно. Я почувався ніяково серед молодих, підтягнутих людей. Але я вперто займався. Ігор з Ганусею про це, звісно, не знали. Я сказав, що ходжу до старого приятеля в гараж щось ремонтувати. Це викликало в них лише легке роздратування, бо татові треба бути вдома, а не по гаражах лазити.
Одного разу, коли я намагався розібратися з хитромудрим тренажером для м’язів спини, до мене підійшла жінка. Струнка, з посрібленим сивиною волоссям, акуратно зібраним у хвостик, і дуже добрими, променистими очима.
– Здається, ви трохи неправильно взялися, – її голос був оксамитовий, теплий. – Я тут давно займаюся, дозвольте, покажу?
Я отетерів. Це була Лілія. Їй було трохи за п’ятдесят, але вона виглядала чудово. Вона з такою легкістю і професіоналізмом пояснила мені, як правильно виконувати вправу, що я одразу відчув до неї повагу.
– Дякую вам велике, – сказав я, ледь затинаючись. – Я Олександр.
– А я Лілія. Приємно познайомитися, Олександре. Не соромтеся, тут усі колись починали. Якщо що – питайте.
Наше спілкування почалося з порад щодо тренувань. А потім ми якось випадково зустрілися біля кавового автомата і розговорилися. Виявилося, що Лілія – вчителька музики на пенсії, вже наслухалася гам і тепер шукає спокою та тихої радості у спорті.
Вона розповідала про свої подорожі, про те, як продала велику квартиру, купила маленьку, а на решту грошей вже кілька разів з’їздила в гори. Її слова були наповнені життям, легкістю та свіжою енергією. Лілія не скаржилася, не обговорювала дітей, вона просто ділилася своїм світоглядом. Поруч із нею я вперше за багато років відчув, що не доживаю, а живу.
За кілька тижнів ми вже зустрічалися не лише в залі. Ми ходили на прогулянки в парк, обговорювали книги, навіть сходили на один джазовий концерт, який я раніше вважав занадто сучасним. Я знову почав купувати собі новий одяг, бо хотів виглядати гідно поруч із такою елегантною жінкою. Я посміхався, і це була щира посмішка, а не ввічлива гримаса для онуків.
Я вирішив розповісти Лілії про свої стосунки з дітьми. Про те, як вони постійно просять гроші, як їм байдуже до моїх потреб.
Ми сиділи в маленькій кав’ярні, і я з гіркотою розповідав про чергове прохання Ігоря про велику суму.
– Я вже не знаю, що робити. Мені це все набридло. Вони бачать у мені лише джерело фінансів, – зізнався я.
Лілія уважно слухала, поклавши свою витончену руку на мою.
– Олександре, – сказала вона тихо, – наші діти – це наш вибір, звичайно, але їхні потреби не мають ставати твоїм єдиним сенсом життя. Ти маєш право на власне щастя. На власні відкриття і власні витрати. Якщо ти постійно рятуватимеш їх, вони ніколи не навчаться плавати самі.
Це було так просто і так правдиво. Вона не звинувачувала, не осуджувала, а просто вказала на логічну річ. Я згадав, як нещодавно Гануся попросила купити їй новий дорогоцінний телефон, бо старий застарів, і я вже майже погодився, хоча сам збирався купити собі непоганий велосипед.
– Ти знаєш, – продовжила Лілія, – я свого часу просто сказала своїм синам: -Я вас дуже люблю, але тепер я купую абонемент у театр, а не плачу за ваші комунальні послуги-. Був, звісно, легкий спротив, але з часом вони зрозуміли.
Того вечора, повертаючись додому, я відчував прилив рішучості. Я більше не хотів бути зручним для всіх.
Наступного дня подзвонила Гануся.
– Тату, привіт! Ти ще не передумав щодо покупки мені нового телефону? Там зараз акція, можна взяти модель за двадцять п’ять тисяч!
Я взяв глибокий подих.
– Ганусю, доню, привіт. Ні, я не передумав. Я купив собі велосипед, про який давно мріяв. Я не можу зараз дати тобі гроші на телефон. Тобі доведеться трохи заощадити самій.
На тому кінці дроту запала оглушлива тиша.
– Ве-ло-си-пед? – перепитала вона так, ніби я оголосив про свій від’їзд на іншу планету. – А навіщо тобі велосипед? Ти ж повинен мати гідний телефон, щоб ми могли дзвонити тобі по відеозв’язку!
– У мене є нормальний телефон, Ганусю. І я хочу кататися. Я буду дзвонити тобі сам. Бувай.
Я поклав слухавку. Руки трохи тремтіли, але на душі було спокійно. Звісно, потім був дзвінок Ігоря, який занепокоєно запитував, чи зі мною все гаразд, чи не втратив я розум.
– У мене все гаразд, сину. Я просто почав жити для себе, – спокійно відповів я.
Через тиждень ми з Лілією поїхали на вихідні за місто. Просто взяли рюкзаки, сіли на електричку і поїхали гуляти чарівними місцями. Ми сміялися, як діти, ми говорили про все на світі. Я дивився на неї і розумів, що це – справжнє і важливе.
– Дякую тобі, – сказав я їй увечері, сидячи біля річки, – за те, що ти нагадала мені, що життя продовжується.
Вона лише посміхнулася своєю теплою посмішкою.
– Ти сам усе згадав, Олександре. Я лише підштовхнула.
Мої діти так і не зрозуміли, що сталося. Вони досі ображено мовчать, намагаючись програмувати мене своїм ігнором. Вони, певно, чекають, коли я знову стану слухняним і щедрим татом. Але я вже інший. Я навчився говорити -ні- і, найголовніше, навчився говорити -так- собі.
Я дивлюся у вікно на осіннє сонце і відчуваю не гіркоту, а приємне очікування. Ми з Лілією плануємо поїздку до Карпат на лижі. Хто б міг подумати, що в мої шістдесят з хвостиком я захоплюся лижами?
Я розумію, що мені доведеться ще багато разів відстоювати своє право на щастя перед власними дітьми. Я знаю, що вони, можливо, так і не приймуть мого вибору. Але заради Лілії, заради себе, заради цього відчуття радісного життя я готовий.
Але чи завжди варто чекати, поки діти зрозуміють, що батьки – це теж живі люди зі своїми бажаннями? Чи не повинні ми, батьки, іноді ставити на перше місце власне щастя, незважаючи на їхнє несхвалення чи образу?
