– Тарасе, ти ж розумієш, я вже втомилася від цієї метушні на роботі. Мені ще вісім років до пенсії, але я вирішила: вистачить. Ольга з Канади щомісяця надсилає мені по 2 000 гривень, і все гаразд. А ти, сину, чому б тобі не робити те саме? Хоча б три тисячі, щоб я могла спокійно жити, без цих ранніх підйомів і начальників.
– Мамо, ну як же так? Ми з Яриною самі ледве справляємося. Діти ростуть, школа, секції, а зарплати в нас не ростуть. Я не знаю, звідки взяти ці гроші.
– Ой, не вигадуй. Ти ж мій син, а я для тебе все життя старалася. Коли ти був малий, я на двох роботах гнула спину, щоб у вас з Ольгою все було. Тепер ваша черга. Якщо не хочеш, то я просто піду з посади, і побачимо, як ви там без мене крутитиметеся. Я ж не просжу багато, тільки на життя.
– Мамо, це нечесно. Ми ж не в Канаді живемо, як Ольга. Тут усе дорожчає, а ти ще молода, могла б допрацювати.
– Молода? Мені шістдесят один! Я маю право на спокій. А ти подумай, сину, бо я вже заяву пишу. Не змушуй мене шкодувати про все, що я для тебе зробила.
Я стояла в кухні, слухала цей розмова крізь тонку стіну квартири свекрухи – ми живемо поруч, в одному будинку, на сусідніх поверхах, – і відчула, як усе всередині перевернулося. Тарас повернувся додому з таким виразом обличчя, ніби світ обвалився. Він сів за стіл, налив собі чаю, але навіть не пригубив.
Я знала: зараз почнеться. Ми одружені вже сімнадцять років, і я звикла до його м’якості, до того, як він уникає конфліктів, особливо з мамою. Але цього разу все було інакше. Софія Дмитрівна, його матір, вирішила кинути роботу і сісти нам на шию, ніби ми – її персональний банк. А ми з Тарасом – звичайна сім’я, з двома синами, кредитом на квартиру і роботами, які ледь дають на хліб з маслом.
Я – Ярина, тридцять вісім років, працюю бухгалтером у маленькій фірмі на околиці Львова. Зарплата – тисяча двісті доларів на місяць, але після податків і відрахувань лишається менше. Тарас – механік в автосервісі, заробляє трохи більше, але часто бере позмінки, щоб закрити всі потреби.
Наші хлопці, Богдану шість, а Максиму дев’ять, ходять до звичайної школи, але ще й на футбол і малювання – не елітні гуртки, а найпростіші, по сто гривень на місяць кожен. Ми живемо в двокімнатній квартирі, яку взяли в іпотеку п’ять років тому. Комуналка – чотириста гривень, продукти – тисяча п’ятсот, одяг і всяке дрібне – ще вісімсот. Ледве вистачає, але ми тримаємося. Головне, що є дах над головою і діти здорові, як кажуть у нас на Галичині.
Софія Дмитрівна – вдова, чоловіка Тараса не стало десять років тому. Вона працювала на фабриці швачкою, шила одяг для магазинів. Робота не легка, але стабільна, пенсія б почалася в шістдесят дев’ять. А тут раптом – бац! – і хоче все кинути. Чому? Бо, каже, втомилася.
А ще бо дочка Ольга, яка виїхала в Канаду ще в дев’яностих по програмі для кваліфікованих робітників, надсилає їй гроші. Ольга там медсестрою, має чоловіка-канадця і двох дітей, живуть добре. Кожного місяця переказує по дві тисячі гривень – не мільйони, але для Софії Дмитрівни це як золото. “Вона ж вдячна, – казала свекруха. – А ти, Тарасе, чому ні?”
Я пам’ятаю, як усе почалося. Минулого літа Ольга приїздила в гості – раз на два роки заїжджає, на тиждень-два. Привезла подарунки: хлопцям іграшки з диснеївськими героями, мені шарф вовняний, Тарасу – набір інструментів. А Софії Дмитрівні – сумку нову і трохи готівки.
Вони з нею цілий вечір просиділи на кухні, пили чай з лимоном, і я чула уривки: “Мамо, ти ж можеш приїхати до нас жити, але якщо не хочеш, то ми будемо допомагати”. Софія Дмитрівна тоді зітхнула: “Ні, доню, я тут коріння пустила, але гроші – то добре”. З того часу перекази йдуть регулярно. А восени, коли свекруха почала скаржитися на здоров’я – болять ноги від стояння за верстатом, спина ниє, – Тарас почав пропонувати: може, візьмеш відпустку? А вона: ні, я взагалі йду.
Спочатку ми думали, жартує. Але ні. У жовтні вона пішла до кадровика, сказала: “Я звільняюся з нового року”. Тарас прийшов додому блідий, як привид. “Ярино, – каже, – мама серйозно. І тепер хоче, щоб я їй давав по три тисячі щомісяця. Каже, це справедливо, бо вона нас вигодувала”.
Я тоді не стрималася. Сіла навпроти нього, взяла за руку.
– Тарасе, ти ж розумієш, що це неможливо? Ми самі ледь дотягуємо. Богдану скоро в перший клас, треба рюкзак, зошити, форма – вже тисяча гривень піде. А Максим на футбол ходить, форма зношується. Плюс ти позавчора казав, що машина наша барахлить, треба в сервіс. Звідки три тисячі?
Він опустив голову, помішує цукор у чаї.
– Я знаю, Ярино. Але мама… Вона ж одна. Ольга далеко, а я тут. Якщо не допоможу, то хто? Вона каже, що в наш час вкладала в нас, на освіту, на все.
– Вкладала, звісно. Але ти ж дорослий чоловік, з сім’єю. Не можна так. Скажи їй правду: ми не потягнемо. Нехай допрацює, а там подумаємо про допомогу.
Він похитав головою.
– Не можу. Образиться. Ти ж знаєш, як вона: заплаче, скаже, що ми її викинули. Краще я сам якось викручуся, може, більше працюватиму.
Я зітхнула. Тарас – добрий, як хліб. З дитинства його мама тримала в руках, старша сестра рано виїхала, то він для неї все. Навіть коли ми одружувалися, Софія Дмитрівна спочатку бурчала: “Молода ще, не по ній ти”. Але з часом змирилася, бо побачила, що я не ледарка. Допомагаю їй по господарству: то картоплю почищу, то білизну поперу, коли в неї спина болить. Хлопці її люблять, називають бабусею Софією, бо Дмитрівна – то офіційно. До неї я звертаюся на “ви”, Софія Дмитрівна, і по імені-побатькові – повага ж. Але повага повагою, а гроші – то інше.
Наступного дня я пішла до неї сама. Не витримала. Взяла пиріжків з вишнями, які щойно спікла, і зайшла. Вона сиділа в своїй маленькій кухні, дивилася серіал на телевізорі – якийсь турецький, про кохання і багатство.
– Добрий день, Софія Дмитрівна. Я пиріжків принесла, свіжі.
Вона посміхнулася, але очі втомлені.
– О, Ярино, дякую. Сідай, чаю налью. Як хлопці?
– Добре, дякую. Богдан вчора малюнок намалював, вам покажу. А ви як? Тарас казав, про роботу думаєте.
Вона зітхнула, відклала пульт.
– Думаю, доню. Втомилася я. Ноги болять, голова гудить від шуму на фабриці. Ольга пише: мамо, відпочивай, ми поможемо. А я думаю: чому б Тарасу не зробити так само?
Я ковтнула чаю, щоб заспокоїтися.
– Софія Дмитрівна, ви ж розумієте, ми не як Ольга. Там зарплати в доларах, життя інше. А в нас… Ми з Тарасом працюємо, але на двох дітей, квартиру. Якщо ви підете, то як жити будете? Пенсія ж ще не скоро.
Вона махнула рукою.
– Та проживу. Ольга надсилає, Тарас додасть – і вистачить. На хліб, на ліки, на комуналку. Я ж не на курорт збираюся. А працювати… Ні, доню, сил немає.
Я хотіла сказати більше, але стрималася. “Не лізь, – подумала. – Це його мама”. Пішла додому, а ввечері ми з Тарасом знову говорили.
– Бачила я її сьогодні. Вона впевнена, що все гаразд буде. Але Тарасе, ми не можемо. Давай розрахуємо: якщо ти даєш три тисячі, то нам на продукти лишається на тиждень вперед. А якщо хтось захворіє? Або машина зламається?
Він кивнув.
– Розумію. Але що робити? Може, я з Ольгою поговорю, хай вона більше надішле.
– Ні, не можна так. Це ваша сім’я, але справедливо має бути. Вона ж не стара-баба, шістдесят один – то вік активний. Багато хто в цьому віці ще кар’єру робить.
Ми сиділи допізна. Хлопці вже спали, я перебирала рахунки на столі: комуналка, садок для Богдана (хоча він скоро в школу, але ще два місяці), бензин для машини. Все на межі. Тарас обійняв мене.
– Ярино, вибач. Я подумаю. Може, скажу їй м’яко.
Але минув тиждень – і нічого. Софія Дмитрівна почала частіше дзвонити: “Тарасе, ти подумав? Заява готова, тільки підпиши, ні, я сама напишу”. Він мимрив: “Мамо, почекай”. А я бачу, як він виснажений: рано на роботу, пізно додому, ще й вихідні бере.
Одного вечора ми запросили її до нас на вечерю. Хотіли поговорити всі разом. Я приготувала вареники з картоплею – її улюблені, – салат олів’є, компот. Хлопці малювали їй листівки: “Баби Софії від Богдана і Максима”. Вона прийшла, з тортом купленим.
– О, як гарно у вас! Дякую, Ярино, за вечерю.
Ми сіли за стіл. Хлопці бігали, сміялися. Тарас кашлянув.
– Мамо, щодо роботи… Ми з Яриною поговорили. Ти ж розумієш, нам зараз туго. Може, не поспішай? Візьми відпустку, подивися.
Вона поклала виделку.
– Тарасе, я все обдумала. Ольга підтримує. А ви… Ви ж моя сім’я. “Не кидай маму”, – кажеш ти завжди. То не кидай.
Я вставила:
– Софія Дмитрівна, ми не кидаємо. Навпаки, хочемо допомогти. Але як? Може, ви частково працюйте, а ми додамо потроху? По тисячі на місяць, наприклад.
Вона подивилася на мене суворо.
– По тисячі? Та на що я буду жити? Ні, доню, або все, або нічого. Я для вас старалася, тепер ваша черга.
Тарас почервонів.
– Мамо, ну будь ласка. Давай не поспішаємо.
Вона встала.
– Добре. Думайте. Але я заяву подаю в п’ятницю. Ідіть, хлопці, бабусю поцілуйте.
Вона пішла, а ми лишилися за столом. Я прибрала посуд, Тарас пішов курити на балкон. “Що робити? – думала я. – Не можемо ж ми голодувати через це”.
Наступні дні були важкі. Софія Дмитрівна мовчала, але я відчувала напругу. Зустрічаємося в під’їзді – посміхається, але очі холодні. Хлопці питають: “Чому бабуся не приходить гратися?” Я вигадую: “Вона зайнята”. Тарас на роботі перепрацьовує, приходить втомлений. Я рахую кожну гривню: може, відкласти від свого? Але ні, не вистачить.
Одного ранку я зателефонувала подрузі, Наталі. Вона в схожій ситуації: свекруха теж “пенсіонерка” завчасу.
– Ярино, – каже, – не мовчи. Збери родину, поговоріть. Або скажи прямо: ми любимо, але допомогти не можемо так.
– Легко сказати. Тарас не вміє.
– То ти скажи. Ти ж голова сім’ї теж.
Я подумала. Може, і правда. Але страшно: раптом образиться назавжди?
Але ситуація загострилася в середу. Тарас повернувся з роботи, кинув сумку.
– Ярино, мама подзвонила. Каже, якщо не дамо гроші, то вона до Ольги поїде жити. Назавжди.
Я розсердилася.
– То хай їде! Там її чекають, допоможуть. А ми тут самі.
Він здивувався.
– Ти що? Вона ж не поїде, це так, щоб натиснути.
– А якщо поїде? Краще, ніж сидіти тут і мучити нас.
Ми посварилися – вперше за місяць. Не голосно, але слова були гострі. “Ти завжди за неї, – сказала я. – А про нас коли подумаєш?” Він: “А ти не розумієш, що вона самотня?”
Потім помирилися, обійнялися. Але проблема лишилася.
Тепер минув місяць. Софія Дмитрівна подала заяву, відпрацьовує останні тижні. Кожного дня нагадує Тарасу: “Сину, готуйся”. Ми з ним рахуємо бюджет: якщо давати три тисячі, то доведеться економити на всьому. Без секцій для хлопців, без поїздок до моря влітку, може, і одяг не новий. Або я підробіток шукатиму – фріланс по бухобліку, але ввечері ж втомлена.
Друзі радять: поговори з Ольгою, хай вона переконує маму. Або найми юриста – ні, жартую, то надто. Просто скажи “ні”. Але як?
Софія Дмитрівна каже, що доробляє ще два тижні і йде. Що нам робити? Як сказати їй правду, щоб не зруйнувати все? Чи є вихід, щоб допомогти, але не загнати себе в борги? Діліться думками, будь ласка, бо я вже не знаю, куди йти. Може, хтось у такому ж був? Як вирушили? Дякую заздалегідь за поради!
