Я завжди була впевненою в собі дівчиною, яка чітко знала, чого хоче від життя. Я з тих, хто будує своє майбутнє власними руками. Ще в юності я вирішила, що ніхто не диктуватиме мені, як жити — навіть рідні батьки не мали на мене такого впливу, як їхня любов і підтримка.
Моя бабуся, мудра і щедра душа, подарувала мені квартиру — затишний куточок у центрі міста, який став моїм притулком і символом незалежності.
Цей подарунок дозволив мені почуватися вільною, не обтяженою фінансовими негараздами, які часто сковують молодих людей. Я зосередилася на кар’єрі, крок за кроком будуючи своє професійне життя, і здавалося, що все під контролем.
Я ніколи не поспішала з важливими рішеннями, завжди зважувала кожен крок. Мій чоловік, Тарас, поділяв мої погляди, і разом ми створювали міцний фундамент для нашого спільного життя.
П’ять років шлюбу промайнули щасливо, сповнені взаєморозуміння та планів на майбутнє. Ми не поспішали з дітьми, адже хотіли бути певними, що готові до цього відповідального кроку.
Та коли ми нарешті вирішили, що настав час, я й уявити не могла, що опинюся в ситуації, яка переверне моє життя. Я, яка завжди тримала все під контролем, зіткнулася з тим, що не могла передбачити — втручанням, яке змусило мене сумніватися у власній силі.
Я залишуся з вами, щоб переконатися, що все буде гаразд, — сказала моя свекруха, передаючи валізу Тарасові й одразу беручись до ладу в нашій оселі.
Ми з Тарасом були щасливо одружені вже п’ять років. Спочатку ми не поспішали з дітьми, вирішивши підійти до цього питання виважено. Але в день нашої річниці я прийняла важливе рішення.
— Я готова, — усміхнулася я. — Я хочу стати матір’ю.
— Гадаю, зараз саме час, — відповів Тарас.
У нього була добре оплачувана робота, ми завершили ремонт у квартирі, і ніщо не заважало нашим планам на первістка. Проте все виявилося не так просто.
Ми пройшли безліч обстежень, відвідали спеціалістів і навіть звернулися до закордонних професорів.
Коли ми поділилися новиною, що плануємо стати батьками, Марія Іванівна почала активно втручатися в наше життя. Щовихідних вона телефонувала з питаннями:
— Ну, як справи?
— Досі нічого?
— Ви все робите неправильно!
— Треба вас усьому навчити!
Апогеєм цього втручання стало те, коли свекруха прийшла до мене з адресою знайомої знайомої, яка точно допоможе.
— Ось адреса. Завтра йди, тебе там чекають.
— Маріє Іванівно, я скептично ставлюся до такого. Ми надаємо перевагу традиційним методам.
— Я знаю ваші оці всі методи! Ви витратите всі гроші на професорів, і це вам не допоможе.
— Я вірю в Бога і не піду до сумнівних спеціалістів, — відповіла я. Свекруха лише скривила губи, але промовчала, і я подумала, що тему закрито. Проте Марія Іванівна знайшла інший спосіб і переконала Тараса, що для нашого блага ми повинні все ж послухати її.
Тарас швидко став на бік матері й почав наполягати:
— Іди, не хвилюйся. Це просто дуже хороша жінка. Не будь упертою. Мама не порадить нічого поганого.
Я відчула себе зобов’язаною погодитися. Не хотіла непорозумінь й розуміла, що все це робиться заради спільної мети.
За місяць я дізналася, що при надії. Я вважала це збігом, але свекруха переконала Тараса, що це її заслуга, і відтоді вирішила втручатися в кожен аспект нашого життя.
Її поради ставали дедалі нав’язливішими й абсурднішими — від дієти для майбутньої мами до часу, коли мені слід лягати спати.
Якось увечері, коли ми з Тарасом дивилися фільм, пролунав дзвінок.
Марія Іванівна влетіла до кімнати й почала прибирати зі столу все, що їй не подобалося.
— Що це? Ви їли ресторанну їжу? — почала вона, забираючи мої улюблені роли й локшину.
— Маріє Іванівно, що ви робите? — намагалася заперечити я, але свекруха лише більше розходилась.
Тарас уже повечеряв, тож йому було байдуже, чи зникла їжа зі столу. Він вважав, що, можливо, мама має рацію, і сира риба не найкраща їжа для малюка.
— Гаразд, мамо, більше не замовлятимемо таку їжу. Вибач.
— Вибачити? Тобто ти вважаєш, нормальним те що твоя мама розпоряджається тим, що мии маємо їсти і як жити. Тобто, це нормально і правильно і ти вибачаєшся? — не могла усвідомити усього я і сльози зрадницьки хлинули з очей.
Тарас намагався мене заспокоїти, а тим часом Марія Іванівна винесла сумку з їжею.
Я плакала, вимагаючи справедливості, а Тарас, піддавшись впливу матері, вважав, що це все через мій цікавий стан. З кожним днем напруга зростала.
Коли я увійшла в останні тижні, я відчула потребу поговорити з чоловіком.
— Тарасе, я знаю, що ти любиш свою маму, і вона тебе любить, але я не хочу, щоб вона знову приходила до нас.
І щойно я почала говорити, почула, як у дверях повернувся ключ. На порозі стояла Марія Іванівна з валізою.
— Як ви відчинили двері? — лише видихнула я.
— Ключем. Твій чоловік мені його дав, — з самовдоволеним виглядом відповіла свекруха. — Він піклується про тебе, а ти не пускаєш мене до оселі. Це неправильно.
— В останні тижні потрібно мати доступ до дому, про всяк випадок. Я буду тут, щоб піклуватися про тебе й онука, — сказала вона, передаючи валізу Тарасові й входячи до будинку.
— Ну, як я й думала. Знову нездорова їжа. Все це одразу в смітник. Я стежитиму за тим, що ти їси й п’єш. Ось тобі суп на обід.
Я подивилася на Тараса, чекаючи пояснень, але він лише усміхнувся й поплескав мене по плечу.
— Мама має рацію. Так буде краще для всіх.
У ту мить, коли Марія Іванівна простягнула мені тарілку з супом, щось у мені обірвалося. Я дивилася на її самовдоволену посмішку, на Тараса, який мовчки кивав, і раптом побачила всю абсурдність ситуації.
Кохання засліпило мене, змусивши вірити, що Тарас — той, з ким я хочу ділити життя. Але правда була іншою: він ніколи не був моїм справжнім партнером, лише тінню своєї матері.
Я зрозуміла, що моя незалежність, моя сила — усе, за що я боролася, — розчиняється в їхніх вимогах і контролі.
Я взяла тарілку з супом, рішуче підвелася і, не кажучи ні слова, пішла до ванної. Під пильним поглядом свекрухи я вилила суп у вбиральню, відчуваючи, як із кожною краплею повертається моя свобода. Повернувшись, я твердо сказала:
— Маріє Іванівно, забирайте свої речі й залиште мою квартиру. Це мій дім, і я вирішую, що тут відбувається.
Тарас миттю скочив на ноги, його обличчя почервоніло від обурення.
— Анно, як ти смієш? Мама прожила життя, вона знає краще! Ти поводишся вкрай невиховано!
Його слова лише підлили олії у вогонь. Я дивилася на нього — чоловіка, який мав бути моїм союзником, але обрав сторону матері.
— Тарасе, — сказала я спокійно, — якщо ти вважаєш, що я помиляюся, забирай свою валізу і йди разом із нею. Я тебе не тримаю і не прошу залишитись. Зараз ти мусиш усвідомити, що я з твоєю матір’ю більше ніколи в житті спілкуватись не буду і онука свого вона ніколи не побачить. Якщо ти проти цього – двері он там. Вперед!
Марія Іванівна щось обурено бурмотіла, але я не слухала. Я відчинила двері й вказала на вихід. Тарас ще намагався щось сказати, але слухати його я наміру ніякого не мала.
Вони пішли — спочатку свекруха з гордо піднятою головою, за нею Тарас.
Коли двері зачинилися, я відчула полегшення. Моя квартира, подарована бабусею, знову стала моїм притулком. Я знала, що попереду складні дні, але я була готова.
Не минуло і тижня як на світ з’явився мій син Артемко. Тарас приїздив, просив зустрічі, казав, що хоче побачити свого сина. Але навіть у такі миті він був не сам і я добре чула голос його матері яка підказувала моєму чоловіку, що той мусить казати.
Нині я з малюком за кордоном. Продавши свою квартиру я орендувала невеликий будинок Португалії. Мені завжди подобалась ця країна. усміхнені люди, багато сонця і тепла.
Моя робота дозволяє працювати віддалено і не перейматись про завтрашній день. З Артемчиком, доки я працюю моя сестра. З Тарасом ми таки розлучились і я чула, що мій колишній чоловік знову одружився.
Цього разу дівчина із села і вони живуть біля моєї колишньої свекрухи. Не знаю я тієї панночки, але мені її щиро шкода.
Головна картинка ілюстративна.
