— Ти серйозно? — мій голос тремтів від обурення, коли я стояла в дверях кухні, стискаючи край столу. — Ти хочеш, щоб я віддала тобі цю квартиру? Мамину квартиру?
Олег, мій так званий батько, сидів за столом, спокійно наминаючи бутерброд із сиром. Його очі, тьмяні й хитрі, на мить блиснули, коли він підняв погляд.
— Таню, не гарячкуй, — відповів він, ніби я просила його передати сіль, а не виправдовувалася за своє життя. — Я ж твій батько. Хіба не логічно, що ми маємо дбати одне про одного? Ти молода, у тебе все попереду, а я? Мені потрібен дах над головою.
— Дбати? — я ледве стримувала себе. — Ти з’явився після двадцяти років тиші, і перше, що ти робиш, — це просиш мою квартиру? Ти хоч раз спитав, як я живу, що я відчуваю? Ти знаєш, що мама, що її немає?
Його обличчя на мить застигло, але він швидко опанував себе, знизавши плечима.
— Я не знав, Таню. Але ж ти мене впустила, значить, хочеш допомогти. Я не чужий тобі, я твій батько.
— Ти мені ніхто, — відрізала я. — Забирайся. Їж, що на столі, і йди геть. Ця квартира — мамина пам’ять, і ти до неї не маєш жодного стосунку!
Він підвівся, повільно, ніби демонструючи, що не боїться мого гніву. Але я вже не могла зупинитися. Сльози пекли очі, але я не дозволила їм пролитися. Не перед ним.
— Ти маєш годину, — додала я. — І не смій сюди повертатися.
Я росла в невеличкому місті на заході України. Моя мама, Софія, була для мене всім — і подругою, і наставницею, і єдиною людиною, яка ніколи не зраджувала.
Мій батько, Олег, покинув нас, коли мені було п’ять. Я не пам’ятаю його обличчя з тих часів, лише розмиті спогади: високий чоловік у темному пальті, який одного дня просто не повернувся додому
. Мама ніколи не розповідала, чому він пішов, лише зітхала, коли я питала, і казала:
— Таню, ми вдвох сильніші, ніж будь-хто. Нам ніхто не потрібен, щоб бути щасливими.
Вона працювала на двох роботах: вдень — секретарем у міській бібліотеці, а ввечері — прибиральницею в офісі. Її руки завжди пахли книжковим пилом і милом, а очі, попри втому, світилися теплом, коли вона обіймала мене перед сном.
— Танюшо, — казала вона, гладячи мене по волоссю, — пам’ятай: у жінки має бути свій дім. Це твоя фортеця, твій захист від усього світу.
Ці слова я запам’ятала назавжди. Ми жили скромно, у двокімнатній квартирі, яку мама успадкувала від своїх батьків.
Кожна річ у ній була просякнута її турботою: вишита скатертина на столі, старенький диван із кольоровим пледом, книжкові полиці, де стояли її улюблені романи.
Я любила слухати, як вона читає мені вголос перед сном, хоча я вже давно вміла читати сама.
Мама вчила мене бути самостійною. У школі я старалася, щоб вона пишалася мною. Я мила посуд, прибирала, а в старших класах навіть готувала вечерю, щоб вона могла відпочити після роботи. Вона завжди казала:
— Ти в мене розумниця, Таню. З такою донькою я можу гори звернути.
Але одного зимового вечора все змінилося. Мені було вісімнадцять, я готувалася до вступу в університет. Мама поверталася з роботи, коли на слизькій дорозі водій не впорався з керуванням.
Її не стало. Я досі не можу згадувати той день без сліз на очах. Світ, який здавався таким надійним, розсипався на шматки.
Я не знаю, як пережила той рік. Напевно, завдяки маминим словам, які звучали в моїй голові: «Таню, ти сильна. Ти впораєшся».
Я вступила до університету на факультет журналістики, бо з дитинства любила писати. Жила в маминій квартирі, де все нагадувало про неї: її улюблена чашка з ромашками, її крісло біля вікна, її книги. Я не могла нічого змінити — ні меблі, ні шпалери. Це було ніби зрадити її пам’ять.
Мої подруги, Оля і Катя, намагалися підтримувати мене. Вони запрошували мене на каву, на прогулянки, іноді навіть змушували сміятися. Одного разу Оля сказала:
— Таню, ти не можеш вічно ховатися в цій квартирі. Мама б хотіла, щоб ти жила, а не просто існування.
— Я живу, — заперечила я. — Ходжу на пари, працюю, пишу статті.
— Але ти не посміхаєшся, — тихо додала Катя. — Ти ніби замкнула себе в клітці.
Вони мали рацію, але я не знала, як вийти з цієї клітки. Я закінчила університет, влаштувалася журналістом у місцеву газету.
Робота була цікавою, але не приносила радості. Я писала про міські події, брала інтерв’ю, але щоразу, повертаючись додому, відчувала порожнечу.
Одного вечора я наважилася розібрати мамині речі. Це було важко, але я розуміла, що не можу вічно триматися за минуле.
У шухляді я знайшла її старий телефон. Увімкнувши його, я побачила десятки повідомлень: реклама, нагадування про комуналку, листування з колегами. І раптом — ім’я «Олег».
Душа в п’яти. Я відкрила чат. Шість років тому він писав мамі, просив 5000 гривень. Вона відповіла: «Ти не хочеш знати, як там Таня?». Відповіді не було.
А рік тому він написав знову: «Софійко, допоможи, в мене неприємності». Але мама вже не могла відповісти.
Я видалила його повідомлення і вимкнула телефон. Мені не хотілося думати про нього. Він був чужим, людиною, яка покинула нас, коли ми її потребували.
Минуло кілька місяців. Одного весняного вечора я поверталася від Олі. Вона запросила мене на вечерю, і ми довго говорили про її нову роботу.
Я сіла в автобус, задумавшись, і раптом побачила його. Олег стояв на зупинці, у старому пальті, згорблений, із сивим волоссям, яке стирчало з-під шапки. Він виглядав так, ніби життя його добряче потріпало.
Я могла пройти повз. Але щось у мені — чи то дитяча цікавість, чи то втома від самотності — змусило зупинитися.
— Добрий вечір, тату, — сказала я, відчуваючи, як слово «тату» застрягає в горлі.
Він підвів очі, і я побачила, як вони спалахнули.
— Таня? — він усміхнувся, але в його усмішці було щось награне. — Боже, яка ти виросла! Скільки тобі вже, двадцять п’ять?
— Двадцять шість, — відповіла я холодно. — Ти не знав?
— Та де там, час летить, — він ніяково засміявся. — Слухай, Таню, ти як ангел з неба. Мені потрібна допомога.
— Яка допомога? — я склала руки, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.
— Дружина вигнала, — зітхнув він. — Залишився без нічого. Дозволь переночувати, благаю. Помиюся, висплюся, а завтра шукатиму роботу.
Я дивилася на нього, і в голові боролися два голоси. Один кричав: «Він тебе кинув, не вір йому!». Інший шепотів: «Він твій батько, може, варто дати шанс?». Я згадала маму. Вона б, напевно, допомогла, попри все.
— Гаразд, — сказала я. — Але тільки на одну ніч.
Дорога додому була мовчазною. Олег намагався жартувати, але я відповідала коротко. Мені було незручно впускати його в мамину квартиру. Це місце було священним, і він тут був чужим.
— Ого, гарно живеш, — сказав він, озираючись, коли ми зайшли. — Квартирка що треба.
— Це мамина квартира, — відповіла я. — Вона її заслужила.
Він кивнув, але я помітила, як його очі пробіглися по меблях, ніби оцінюючи їхню вартість. Я відмахнулася від цієї думки, але відчуття тривоги залишилося.
Тієї ночі я не могла заснути. Його хропіння з вітальні дратувало, але більше дратувало те, що я дозволила йому залишитися.
Що я роблю? Чому впустила його? Може, я просто хотіла заповнити порожнечу, яка залишилася після мами?
Вранці я прокинулася виморена безсонною ніччю. Олег уже гримів посудом на кухні, заварюючи чай і наминаючи хліб із маслом.
— Доброго ранку, соня, — сказав він, усміхаючись. — Я думав, ти ніколи не прокинешся.
— У мене вихідний, — буркнула я. — Ти казав, що підеш шукати роботу.
— Піду, піду, — він махнув рукою. — Але спочатку поговоримо. Квартира в тебе класна, Таню. Мені б така підійшла.
Я застигла. Це було сказано так буденно, ніби він просив склянку води.
— Що ти сказав? — перепитала я, сподіваючись, що неправильно зрозуміла.
— Кажу, квартира хороша. Ти ж сама, тобі стільки місця не треба. А я б тут пожив, влаштувався б. Ти ж моя донька, маєш допомогти.
Ось тоді і стався той діалог, який я описала на початку. Я кричала, він намагався виправдовуватися, але я вже не слухала. Я вигнала його, і коли двері за ним зачинилися, я відчула полегшення.
Але разом із тим — порожнечу. Я так сподівалася, що він хоча б спробує бути батьком. Але він хотів лише скористатися мною.
Після цього я довго не могла заспокоїтися. Оля і Катя прийшли до мене того ж вечора, коли я розповіла їм усе.
— Таню, ти зробила правильно, — сказала Оля, обіймаючи мене. — Він не заслуговує твоєї доброти.
— Але чому мені так прикро? — запитала я, витираючи сльози. — Я ж знала, що він такий. Чому я сподівалася на інше?
— Бо ти людина, — тихо сказала Катя. — Ти хотіла вірити, що в ньому є щось хороше. Але тепер ти знаєш правду.
Вони залишилися зі мною до пізньої ночі. Ми пили чай, згадували смішні історії з університету, і я вперше за довгий час відчула, що не сама. Моя справжня сім’я — це не той, хто мене покинув, а ті, хто завжди поруч.
Мамині слова про власний дім стали для мене ще важливішими. Ця квартира — не просто стіни, це її спадщина, її любов до мене. І я не дозволю нікому забрати це.
Тепер я живу далі. Пишу статті, зустрічаюся з друзями, іноді навіть посміхаюся. Я навчилася цінувати тих, хто справді дбає про мене.
А тато? Він приходив кілька разів. Одного разу навіть влаштувався спати під дверима, бо йти йому було нікуди. Сусід допоміг, більше він не з’являвся.
Невже існують такі люди у яких узагалі немає совісті і такту?
Головна кратинка ілюстратвина.
