fbpx
Дозвілля
«Танєчка, а ти в Бога вєруєш? – запитала молоду відвідувачку працівниця привокзального буфету. Тетяна ствердно відповіла й навіть уявити не могла, що через роки згадуватиме й згадуватиме цю розмову

Ніби місяць з-за темних і важких нічних хмар, випливали один за одним спогади, спогади, спогади… Найбільше боліла душа, коли згадувала день П’ятдесятниці.

Вдосвіта першим поїздом Таня їхала у м. Стрий на базар. Людей було багато, вони їхали в римо-католицький костел, бо всі греко-католицькі храми були зачинені, а за підпільними священниками полювали працівники KДБ.

Тетяна мріяла збудувати добротну хату й трудилася задля своєї мрії без перепочинку. Для неї цей день був особливо щасливим. До одинадцятої години продала увесь товар, та ще й за більшу ціну, як думала. На радощах квапилася на вокзал у буфет.

-Тьотю Клаво, кoньячку дві порції, добру закуску і дві шоколадки. Я пригощаю.

– Спасіба, доченька, но я на работє, – намагалася відмовитись працівниця буфету. – Навєрно, павєзло тєбє, что так расщєдрілась?..

– Навіть дуже. Майже за годину усе продала, і то дуже добре. Тепер можна і повеселитись, – посміхаючись, мовила замовниця.

Хильнула сто, а потім ще сто, від яких відмовилася працівниця буфету.

Веселий настрій розв’язав язик Тетяні. Вона почала викладати свої плани, які уявно бачила перед очима: новий будинок, який розпочала будувати, і меблі, нову огорожу – про все і вся…

– Прасті, Танєчка. Я очєнь часто встрєчаюсь с тобой у празднікі і воскрєсєнья. Скажи мнє, ти в Бога вєруєш?

– Що за питання? Звичайно, що вірую, – скривившись, відповіла вона.

-Так вот, слушай мєня.. Мой дєд бил батюшкой, он нас учіл: “Чтоби ти дєнь святой праздновал”. І я тєбє, мілая, скажу: вєріш у Бога, вєрь на дєлах, а нє на словах. І дай Бог, чтоби твої мєчти сталі дєйствітєльностью, но очєнь самнєваюсь. Какая вєра, такая Божья помощь, – сказала на закінчення буфетниця.

Про напутню розмову простої жінки Тетяна забула відразу за буфетними дверима. І все продовжувалось, як і раніше.

Та не відомо звідки почали з’являтися хвоpоби за хвоpобами. Але замість каяття у гpiхах, розпочалися нарікання на свою долю та на Божу несправедливість.

Майже на закінченні новий будинок, та хвopoба не дозволила його завершити. Усі запаси грошей витрачалися на лiки. Не спалося довгими ночами, та й день для Тетяни ставав ніччю, бо світу не бачила.

Думка Тетяни зупинилася на безбожній державі, яку вона хотіла зробити винною. Але ж чому?..
Тоді звернулася до священника, щоб вилити йому весь бiль душі.

“Так, я, отче, і недоробилася… І лише тепер усвідомила і все обдумую, коли слабість прикувала мене до ліжка, коли сама не можу себе обслужити і вийти на вулицю у своїх потребах… Якби то Господь змилосердився наді мною, простив мені і повернув здоров’я, бодай настільки, щоб я своїми очима уздріла світ і могла ходити.

Читайте також: Чому саме моя Оксана, така добра, чесна, побожна?: збираючись на заробітки до Польщі, відчував якусь дивну тривогу і я не помилився

Я б тоді йшла від хати до хати, на базари, ярмарки, у кожний буфет чи корчму, зі сльозами благала би:

“Люди, опам’ятайтеся, покваптеся до церкви

Не було для мене ні свята, ні неділі, хотіла доробитися. І так доробилася, що двадцять років будувала хату і, напевно, з літньої кухні пoхoвають мене”.

На хвилину Тетяна замовкла. З її незрячих очей, які дивилися в один бік на стелю – одна за одною котилися тяжкі сльози, які вона і не старалася обтирати, бо лише ними облегшувала біль своєї душі.

Автор: В. Серемчук, книга “Божий палець”.

Джерело.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

Related Post