— Добрий день, люба. Сподіваюся, ви готові прийняти гостю на кілька тижнів?
На порозі їхньої з чоловіком квартири стояла Тамара Василівна, її свекруха, з якою вони бачилися від сили раз на пів року за всі чотири роки шлюбу з Артемом.
— Тамаро Василівно? — лише й спромоглася вимовити Марина. — Як ви. Ми ж не чекали.
— Сюрприз, — усміхнулась свекруха, притуливши до стіни в передпокої дві вражаючі валізи. — Мені призначили повне обстеження у вашому центрі. Вирішила зупинитись у вас — не у готель їхати. Все ж таки не чужі люди.
Марина гарячково міркувала, як на це зреагувати. Її ретельно збудований уклад життя раптово опинився під загрозою. Завтра важлива презентація на роботі, гостьової кімнати в них нема — лише спільний робочий кабінет, чи щось подібне, і там повний безлад. А на плиті маленька сковорідка з овочевим рагу, якраз на дві порції: їй і чоловікові.
— Проходьте, — нарешті сказала вона. — Я покажу вам, де можна розміститися. Але нам доведеться трохи переставити меблі.
— Нічого страшного, люба, — Тамара Василівна вже скидала пальто з виглядом людини, яка збирається залишитися надовго. — Коли Артем повернеться з роботи?
Ніби у відповідь на її слова, вхідні двері відчинилися, і на порозі з’явився Артем — високий чоловік із втомленим, але добрим обличчям.
— Мамо? — здивування на його обличчі швидко змінилося радістю, а потім — настороженістю, коли він помітив валізи. — Щось сталося?
— Артемко, любий! — Тамара Василівна обійняла сина. — Я записалася на обстеження. Вирішила зупинитися у вас, ніж нудьгувати в готелі.
Артем подивився на дружину, обмінюючись із нею безмовним повідомленням, зрозумілим лише їм двом.
— А надовго ти до нас, мамо? — спитав він, і Марина вловила в його голосі ті ж нотки тривоги, що відчувала й сама.
Коли Марина шість років тому познайомилася з Артемом на корпоративному семінарі з фінансового планування, вона відразу звернула увагу на його спокійну впевненість та вміння слухати — рідкісну якість для чоловіків.
Він був старший від неї на кілька років, і вона зовсім не здивувалася, коли дізналася, що він розлучений.
— Не склалося, — коротко сказав він тоді й більше не повертався до цієї теми.
Вони зустрічалися майже два роки, перш ніж вирішили одружитися. І тільки готуючись до першого офіційного знайомства з батьками нареченого, Марина дізналася ім’я його колишньої дружини — Оксана.
Тамара Василівна, строга жінка з величною поставою, зустріла майбутню невістку з ввічливою прохолодою. Першим же її запитанням було несподіване:
— А готувати ти вмієш? Оксана, знаєш, такі пироги пекла — пальчики оближеш!
Тоді Марина просто усміхнулася. Вона ще не знала, що це лише початок безкінечного ряду порівнянь, які їй доведеться вислухати.
Відтоді минуло чотири роки. Марина та Артем жили добре й спокійно. Обоє будували кар’єру: він керував відділом в ІТ-компанії, вона працювала економісткою в інвестиційній фірмі.
Разом вони накопичили на перший внесок за простору трикімнатну квартиру, справно виплачували внески і нещодавно почали відкладати гроші на дачу.
Їхній сімейний бюджет був ретельно спланований, і вони насолоджувалися розміреним, організованим життям.
Але тепер, із неочікуваною появою Тамари Василівни, ідеально налаштований механізм їхнього побуту загрожував дати збій.
Свекруху, справді, довелося поселити в кабінеті, який подружжя щойно почало облаштовувати для Марини, що перейшла на дистанційну роботу. Побачивши убогий інтер’єр, Тамара Василівна не втрималась і висловилась: мовляв, Оксана зробила б тут затишну гостьову кімнату. Вона ж так любила приймати гостей.
Якось розмістивши свекруху, яка постійно вимагала уваги до себе, подружжя пішло в спальню вкладатися спати. Марина одразу ж заговорила:
— Артеме, чому вона не попередила?
— Поняття не маю, — втомлено потер очі він. — Хоча мама завжди мала звичку діяти по-своєму. Пробач, я знаю, як тобі з нею нелегко.
— Ці безкінечні порівняння з твоєю першою дружиною.
— Знаєш, я ненавиджу ці порівняння не менше за тебе, — тихо сказав Артем. — Але якщо їй справді потрібне це обстеження. Давай просто витримаємо ці два тижні, добре?
Марина кивнула, але всередині відчувала: ці два тижні з Тамарою Василівною будуть довгими. Дуже довгими.
Перші кілька днів, правду кажучи, минули відносно спокійно. Свекруха й справді їздила на обстеження, потім гуляла містом. Але до середини тижня склалося враження, що вона поставила собі за мету перетворити розмірене життя Марини і сина на суцільний хаос.
До вечора четверга Марина була готова вити, але свекруха не зупинялась.
— Що це таке, в холодильнику — хоч вимикай! — долинув із кухні голос Тамари Василівни. — За Оксани в холодильнику завжди повно всього було!
Марина закотила очі й продовжила відповідати на робочі листи. Вона вже навчилася пропускати подібні зауваження повз вуха, принаймні намагалася.
Звісно, холодильник був не порожній. Але готова їжа справді скінчилася. Бо сьогодні у Тамари Василівни не було жодних обстежень, і замість них вона залишилася вдома, а щоб не нудьгувати — запросила в гості кількох давніх подруг. Під час розмов вони все й доїли.
Про те, як працювати під постійні звуки сміху з кухні, Марина й говорити не хотіла.
Але подруги свекрухи нарешті пішли, і настав час претензій.
— Мамо, я зараз збігаю по продукти, — відгукнувся Артем із вітальні, де працював дистанційно, щоб допомогти дружині впоратись із несподіваною гостею.
Він дотримувався обіцянки не залишати Марину з матір’ю наодинці надовго. Допомагав з готуванням, замовляв доставку або сам ходив до магазину.
У п’ятницю, повернувшись із супермаркету, Марина застала на кухні не лише свекруху, а й свекра — Олега Ярославовича.
— А ось і наша Маринка! — з удаваною радістю вигукнула Тамара Василівна.
— Олег Ярославович? — здивовано привіталася Марина. — Не знала, що ви теж приїдете.
— Та я й сам не планував, — з винуватою усмішкою відповів свекор. — Але Тома подзвонила, сказала, що сумує. Вирішив її провідати.
Марина кивнула, намагаючись приховати роздратування. Ще один гість без попередження, ще одне навантаження на їхню невелику квартиру і сімейний бюджет.
Артем увірвався до квартири близько сьомої вечора з пакетами з супермаркету. Загуркотів ключами, боком протиснувся крізь двері, лаявся напівголосно через порваний пакет. І відразу завмер, побачивши батька.
– Тату? – вигукнув і кинув пакети просто в передпокої, щоби кинутись обіймати батька.
Коли Тамара Василівна пішла показувати чоловікові, як вона влаштувала свою тимчасову спальню, Артем залишився з Мариною на кухні.
– Слухай, вибач, я не знав, що він приїде, – прошепотів він, ніби боявся, що їх хтось підслухає.
– Та нічого, – Марина спробувала всміхнутись, але то більше скидалося на гримасу. – Твій батько — нормальний. Не те що.
Понеділок видався особливо виснажливим. Спершу Артему зателефонували з офісу — там щось термінове трапилось. Потім важкий день за комп’ютером під безперервне буркотіння свекрухи, мовляв, Марина могла б і з нею посидіти, а не дивитись цілий день, в монітор. От Оксана була зовсім інша.
А вже ввечері Марину накрила раптова квітнева злива. Хоч як вона намагалася перенести всі справи на період після від’їзду Тамари Василівни, часом доводилося кудись виходити.
Що, до речі, знову ж таки ставало приводом для порівнянь з ідеальною Оксаночкою.
І от, переступивши поріг власної квартири, Марина побачила в вітальні справжній дівич-вечір: свекруха з двома незнайомими дамами реготали так, що стіни вібрували.
Свекор сидів поруч із виразом повного примирення зі своєю долею.
– А, Марино! – вигукнула Тамара Василівна. – Знайомся, це Ліда і Віра, мої подруги ще з гімназії. Заїхали проїздом, то я й покликала їх на чай.
“Дівчатка” — жінки під шістдесят з повним макіяжем — оцінили Марину з голови до п’ят.
– Добрий вечір, – пробурмотіла Марина, відчуваючи, як настрій падає нижче плінтуса. Змушено всміхнулася й зникла в спальні.
Вона лежала в темряві, коли повернувся Артем. Мовчки, із заплющеними очима, масажуючи собі скроні. Голова просто йшла обертом від шуму.
– Чого ти в темряві? – клацнув вимикачем Артем і сів на край ліжка. – Що сталося?
– Що сталося?! – прошипіла Марина крізь зуби. – Твоя мати перетворила нашу квартиру на хостел! Навіть не питає, чи можна тягнути сюди юрбу людей! Як наче це її дім!
Артем зітхнув голосно.
– Ти права, так не годиться, – його голос став холодним і рішучим. – Я зараз з нею поговорю.
Розмови Марина не чула. Але результат був несподіваним. Наступного ранку за сніданком Тамара Василівна аж світилася від тріумфу:
– Дітки, у мене для вас чудова новина! Завтра приїдуть Роман з Іриною і їхні малюки! Ви ж так давно не бачили племінників!
– Мамо, – голос Артема тремтів, – ми ж вчора домовились.
– Ой, ну досить уже ті формальності розводити! – Тамара Василівна навіть не дала йому договорити. – Он Оксана завжди так тішилась гостям! У неї ми, як сир у маслі, жили, в домі повна чаша, і завжди всім наготовано, всім налито.
– Бо вона не працювала! – раптом мовив Артем.. Кава розлилась на скатертину. – У неї був час зустрічати всю вашу ораву! І, між іншим, я чудово знаю, чим усе те закінчилось!
Тамара Василівна піджала губи і демонстративно відвернулась до вікна.
– Ну так, звісно, знов я в усьому винна, – її голос тремтів від образи. – А те, що я не здорова — нікому не цікаво!
– У будь-якому разі, – зітхнула Марина, – нам поки гостей достатньо. Давайте вже якось наступного разу.
У вівторок зранку Марина поїхала в офіс: раз на місяць їй потрібно було з’явитися особисто, прозвітувати про виконану роботу й обговорити план на наступний місяць.
Начальник був не в гуморі, висловлював претензії щодо зниження ефективності, а яка ж може бути ефективність, коли вдома — свекруха над душею та недосяжний образ колишньої дружини? І все це приправлено обов’язком приймати нескінченних гостей, годувати їх і слухати нескінченні зауваження.
Попри незадоволення керівництва, а може, й через нього, Марина попросилася додому після обіду: допрацювати можна й віддалено, а домашніх справ із приїздом свекрухи побільшало.
І хоч знову доведеться слухати, чим вона не дотягує до Оксанки, але справи самі себе не зроблять — ще й догану схопити можна.
Повернувшись додому, сподівалася трохи відпочити після важкого дня. Та замість благословенної тиші її зустріли голоси з кухні.
Зазирнувши туди, Марина побачила цілу делегацію. Тамара Василівна сиділа на чолі столу, мов королева на троні. Поруч — Олег Ярославович, меланхолійно помішуючи чай.
Навпроти вмостився Роман — кремезний чоловік із владними інтонаціями, мов вилитий портрет матері. Біля нього — Іра, тиха жінка з втомленими очима.
А в кімнаті на дивані шустрий шестирічний Макар уже захоплено грав у приставку Артема, а тиха дев’ятирічна Єва малювала в робочому щоденнику Марини.
— О, Марино! — занадто радісно вигукнула свекруха. — У нас тут гості! Роман раніше звільнився, вирішив заїхати.
Марина застигла в дверях, намагаючись опанувати емоції. Повільно зняла плащ, повісила в передпокої, подумки дорахувала до десяти й повернулася на кухню з натягнутою посмішкою.
— Рада всіх бачити, — промовила вона, окидаючи сцену поглядом. На столі — порожні чашки й вазочка з печивом — тим самим, яке вона купила для себе та Артема. У раковині — гора немитого посуду.
— Я справді рада вас бачити, — насилу вимовила Марина. — Просто не чекала, що ви сьогодні приїдете.
— Та треба ж подивитися, як тут мама, — безтурботно відповів Роман. — У вас тут непогано! Квартира чудова.
— Дякую, — Марина відкрила холодильник і побачила, що він майже порожній. Зникли навіть ті продукти, що Артем учора ввечері приніс.
— Ми з дітьми трохи перекусили, — пояснила Тамара Василівна, помітивши її погляд. — Діти з дороги були голодні.
Марина оглянула кухню, захоплену чужими людьми, й відчула, як у ній закипає гнів. Але стрималася.
— Що ж, піду в магазин, треба ж приготувати вечерю, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій. — Нас тепер чимало.
— Ой, не переймайся, — Роман розвалився на стільці. — Ми вже перекусили. А на вечерю можна й піцу замовити. Ти ж не проти?
Марина помітила, як Іра зніяковіло відвела очі.
— Взагалі-то я планувала приготувати нормальну вечерю, — повільно сказала Марина. — Але в холодильнику порожньо. Може, ви допоможете з продуктами? Все-таки нас тепер семеро. Сама я всього просто не донесу, та й з грошима, якщо чесно, нині туго, все ж приймаємо гостей майже щоденно два тижні поспіль.
На кухні запала ніякова тиша. Роман подивився на неї так, ніби вона сказала щось непристойне.
— Ми ж родина, які між нами рахунки? Ми ж у гостях. Та й узагалі, могла б і постаратися заради матері чоловіка — не обіднієш.
Це стало останньою краплею. Вся напруга, що накопичувалась днями, всі проковтнуті зауваження й порівняння з ідеальною Оксанкою — усе це вилилось, мов з прорваної дамби.
— Знаєте що, — голос Марини тремтів, — я й так стараюся заради матері чоловіка. Я терплю непроханих гостей, нескінченні порівняння з вашою улюбленицею, вислуховую докори щодо того, як я готую, прибираю, а, може, й дихаю не так! Але в усього є межа. Ви приходите в мій дім, спустошуєте мій холодильник і ще маєте нахабство дорікати мені?
Роман схопився, обличчя налилось червоним:
— Як ти смієш так з нами говорити?!
— Вона має на це повне право, бо це її дім, — пролунав спокійний голос із коридору. Ніхто не помітив, як увійшов Артем. — І я згоден із дружиною на всі сто.
Тамара Василівна сплеснула руками:
— Артеме, що з тобою сталося! Ти ніколи раніше так не говорив! За Оксани такого не було!
— За Оксани, — тихо, але з металом промовив Артем, — я працював на трьох роботах, аби оплатити її витрати на родинні обіди, подарунки, манікюри, серветочки, скатертини, і ще щоб вона могла виблискувати «ідеальною дружиною». Вона не працювала. Сиділа вдома й витрачала мої гроші, щоби справити враження. На вас. На сусідів. На всіх. Я тоді заліз у борги по самі вуха. Ти ж, мамо, часто мене питала, чому я розлучився з такою «прекрасною» жінкою. От тобі відповідь — тому що в тому «прекрасному» я був нещасливим.
У кімнаті повисла тиша.
— Після розлучення я за рік погасив усі борги. А з Мариною ми разом купили цю квартиру. Разом платимо кредит. Разом живемо без понтів і показухи. І знаєш, я вперше в житті почуваюсь нормально. Без думки, що завтра не буде чим заплатити за «ідеальний образ». Моя дружина думає не про те, як догодити родичам, яким аби лиш увагу приділяли, — вона думає про наше майбутнє. І я вдячний їй за це.
Тамара Василівна побіліла. Роман хотів щось сказати, але так і не знайшов слів. Іра швидко схопилась, почала збирати дітей.
— Нам, мабуть, уже час. У Макара завтра ранкове свято в садочку.
За двадцять хвилин у квартирі лишилися тільки Марина, Артем, Тамара Василівна й Олег Ярославович.
Наступного ранку вдома стояла тиша. Свекруха не виходила з кімнати аж до обіду. Коли нарешті з’явилася, її обличчя було, наче воскова маска.
— Мені подзвонили з клініки, — сухо сказала вона. — Результати обстеження готові. Можна їхати додому. Олеже, збирайся.
Марина з чоловіком переглянулись. Вони обидвоє розуміли: жодне обстеження не закінчується так зненацька.
— Мамо, не їдь отак, — втомлено потер перенісся Артем. — Давай поговоримо.
— Про що тут говорити? — губи Тамари Василівни стиснулись у тонку лінію. — Все вже ясно. Ваша позиція очевидна.
— Тамара Василівна, — Марина підійшла ближче, — ви багато говорите про Оксану. Але ви не бачите головного: вона могла пекти пироги й зустрічати гостей, бо не працювала. У неї було на це час. А я — економістка. У мене є кар’єра. І я не хочу кидати роботу лише для того, щоб відповідати вашим уявленням про дружину.
— Оксана цінувала родину, — вперто мовила свекруха. — Для неї головним був не цей ваш офіс, а затишок і турбота про близьких!
— Оксана цінувала вигляд родинного щастя, — втрутився Артем. — А заради цього вигляду я жив у кредит, щоб відповідати вашим з нею ілюзіям. Але всередині був нещасний.
Через кілька днів свекри поїхали. Марина вперше за довгий час зітхнула спокійно. Так, ці останні дні були тихіші, але внутрішнє напруження не відпускало її, аж доки двері за Тамарою Василівною не зачинилися остаточно. Після цього спілкування між Артемом і матір’ю звелось до регулярних дзвінків — без візитів і зайвих розмов.
Тамара Василівна не стала іншою. Вона все ще була владною, вимогливою, подекуди зітхала про минуле. Але більше не порівнювала Марину з Оксаною. Принаймні, вголос.
І цього було досить.
Головна картинка ілюстративна.
