— Андрію, ти де? — влетіла у будинок дружина. — Відгукнися зараз же. Я тебе все одно знайду! Швидко спускайся вниз, розмова є! Не відсиджуйся там, я знаю, що ти вдома!
Андрій сидів як мишка у маленькій спальні на другому поверсі власного будинку у надії, що Марина ще якийсь час не зможе його там виявити. Занадто гаряча була дружина.
Він знав, чому Марина так сердиться на нього, що краще їй на очі не потрапляти. А річ у тім, що сьогодні, тридцятого грудня, за день до Нового року, зранку зателефонувала його кума, як вона сама себе любила називати, а за сумісництвом двоюрідна сестра Андрія. Клара жила у селі, звідки був родом сам чоловік.
— Андрюшко, привіт! З наступаючим тебе! Ну що, готуєтеся до свята? — родичка заполонила своїм голосом увесь простір навколо.
— Готуємося, — обережно відповів Андрій, з побоюванням очікуючи того, що буде за цими словами.
— Молодці! Гостей-то чекаєте? — без передмов перейшла до головного Клара.
— Ні, звісно! — занадто швидко відповів Андрій, не бажаючи згадувати про те, що вони з Мариною запросили цього року на святкування Нового року її колегу з чоловіком. Обіцяв також прийти друг Андрія з дружиною. Компанія складалася цілком пристойна і спокійна. Не така, як торік. Але кумі про це знати було необов’язково, тим паче, що він одразу зрозумів, яких гостей двоюрідна сестра мала на увазі.
— Ну й даремно! А ми ось збираємося до вас приїхати. Я з Ванькою, Надюшка, моя донька, з Вітею, та ще свекри її, батьки Віктора, теж хочуть із нами поїхати. Кажуть, набридло вже у селі Новий рік зустрічати — одне й те саме щоразу, жодної різноманітності. Я їм усе докладно розповіла про те, як ми весело минулого року у вас погуляли, то вони тепер теж горять бажанням поїхати з нами. Ну а що, нехай їдуть! Не чужі ж люди! — голосно й радісно верещала в трубку Клара.
— Ні, Кларо! — поспішив відмовити кумі Андрій. — Навіть і не збирайтеся! Нас не буде вдома. Ми самі в гості йдемо. Так, нас запросили вже!
Він уявив собі, що чекає на нього у разі, якщо знову повториться торішня картина. Та Марина його просто зі світу зживе, так і буде пиляти.
Андрій і сам не міг без здригання згадувати, як його сільська рідня завалювалася тоді до них, приголомшених, які зовсім не очікували гостей, за півгодини до бою курантів. І перетворила тихий і спокійний будинок на справжній цирк.
Марина накрила стіл. Рівно стільки, щоб вистачило на чотирьох. Адже викидати продукти було для неї святотатством — так їх виховала мати. Пара салатів, кілька тарілок із нарізками та одна гаряча страва — манти з яловичиною, які так любили всі члени сім’ї, окрім дітей.
Коли всі страви вже були готові, Марина запропонувала Андрію з’їздити з дітлахами на ялинку, де зараз було дуже весело. Лунала музика, гірлянди на величезній ялинці та навколо неї світилися всіма кольорами веселки. Діти з вереском каталися з гірки та бігали крижаним лабіринтом, а Марина з Андрієм просто перебували поруч, насолоджуючись чудовою атмосферою прийдешньої новорічної ночі.
Потім вони всі, замерзлі й щасливі, поспішили додому до смачного новорічного столу.
Але коли рум’яні від морозу й окрилені передчуттям святкових страв господарі сіли за стіл, раптом зовсім недоречно пролунав дзвінок у двері.
— Хто це? — здивувалася Марина. — Може, сусіди забігли нас привітати? Іди, відчини.
Тільки недовго там, пора вже святкувати, правда ж, діти?
— Марин, тут це…
Збентежений Андрій повернувся дуже швидко, а слідом за ним до кімнати увірвалася його численна сільська рідня, яка невідомо звідки взялася тут у таку пізню годину.
— А ось і ми! — голосно крикнула Клара, яка вже трохи хильнула для хоробрості та з нагоди наближення свята. — Не чекали? А ми вирішили сюрприз вам зробити. Заходьте, люди!
Слідом за нею до будинку зайшов її чоловік Іван. За ним дрібцювала сестра Клари Тамара з чоловіком Василем. Після них постали перед здивованими господарями ще кілька людей, чиїх імен не пам’ятав навіть Андрій, не кажучи вже про Марину.
— А… Що це таке? Звідки ви всі тут узялися? Ми ж вас не кликали в гості, наскільки я пам’ятаю, — почала приходити до тями розгублена Марина. — Андрію, ти що, запросив гостей і не сказав мені?
— Та ні, що ти! — поспішив виправдатися чоловік. — Вони самі…
— Так, ми самі! Подумали, пора вже до вас у гості з’їздити, подивитися на ваш новий будинок. Що ж ви — переїхали давно, а родину не кличете! — продовжувала голосиста Клара. — А тут така чудова нагода — Новий рік!
Метушливі гості почали роздягатися, скидати з себе шуби й шапки, густо посипані снігом, і з цікавістю оглядати квартиру Андрія й Марини.
Коли задоволена оглядом рідня потягнулася до накритого Марининого столу, з’ясувалося, що їжі на всіх просто не вистачить. Непрохані гості, звісно, привезли з собою пакунки, але в них були лише пляшки, які передбачливо прихопили із собою любителі гульнути на широку ногу. Марина й оком не встигла моргнути, як від її гарно накритого столу майже нічого не залишилося.
— Нас Коваленки до себе запросили, — сказала чоловікові Марина, маючи на увазі свою рідну сестру. — Але я не хочу до них іти, якщо чесно. У них завжди такий натовп збирається. Давай удома відсвяткуємо, разом із дітьми. Ти не проти?
— Ні, я не проти. Вдома так вдома, — погодився поступливий Андрій, тим паче що йому самому дуже подобалося перебувати зі своєю сім’єю у щойно придбаній новенькій квартирі.
— Не страшно, зараз картоплі посмажимо, огірків солоних відкриємо. Є у вас огірки? А капуста квашена? Немає? Ну хоч помідори солоні є? Та як же так? Що ж ви — живете у розкішній квартирі, а капусти й огірків не солили? Це ж перша закуска на будь-яке свято! — вирішила розпоряджатися на кухні Тамара. — Ну, діставай, що є, Маринко, не соромся.
Якимось чином нагодувавши гостей тим, що знайшлося в холодильнику та у коморі, господарі змушені були вийти з ними у двір, щоб подихати свіжим повітрям.
Марина згадувала, як довго вони потім із Андрієм відмивали квартиру, вигрібали сміття з коридору. Жінка дуже засмутилася, коли побачила пропалений великий килим у вітальні та зламану дверну ручку. Але найбільше Марині було шкода побитого дорогого посуду, який вона замовляла спеціально до новосілля. Так, розважилася тоді рідня чоловіка на славу.
Сьогодні на роботу Марині зателефонувала Клара й сказала, що вже попередила Андрія про їхній приїзд на Новий рік, чим привела жінку у стан легкої прострації. Марина кілька разів безуспішно намагалася додзвонитися до чоловіка, щоб дізнатися, як він знову дозволив своїй нахабній рідні зіпсувати їм свято. А потім сама помчала додому.
— Ну, і що ти тут окупувався? Виходь, розкажи мені, як ти міг знову запросити до нас цих варварів, га? — знайшовши чоловіка у дитячій кімнаті, строго запитала Марина.
— Та ти що? Я їх не запрошував, вона сама! Дзвонить мені Клара й каже — мовляв, гостей чекаєте? А я їй — ні, звісно! Ми самі йдемо в гості на новорічну ніч. А вона — ні, мовляв, нікуди не йдіть, бо ми приїдемо до вас. Ще й сватів своїх хоче притягти. Ну де совість у людини, а?
— Так, із цим треба щось робити, — почала гарячково думати Марина.
— А що тут зробиш? Не відчиняти й усе. Постоять біля воріт, померзнуть і поїдуть, — запропонував Андрій.
— Ага, знаю я твою підприємливу рідню — або двері відкриють, або всіх сусідів на вуха поставлять та у розшук нас оголосять. Ні! Тут треба діяти по-іншому.
Вона обмірковувала свою ідею, і набрала номер колеги, яка збиралася прийти до них завтра в гості з чоловіком.
— Слухай, Аринко, а ти не хочеш поїхати у захопливу подорож? У село, до рідні мого чоловіка?
— У село? Можна. А вони вас запрошували? Може, це буде недоречно, що ми, абсолютно чужі для них люди, приїдемо до них на Новий рік? Якщо що, то ми не образимося, їдьте без нас, — сказала подруга у слухавку.
— Та ні! Ну що ти! Вони навіть раді будуть. Чим більше людей, тим краще. У них усе просто! Поїдемо завтра зранку, ще засвітла. Домовилися? — наполягала Марина. — А не сподобається — так назад повернемося. Тут їхати хвилин сорок, не більше.
— Ну, не знаю… Неочікувано якось. Але, в принципі, ми з чоловіком любимо пригоди, — погодилася Аріна.
Коли Марина поділилася своєю ідеєю з Андрієм, він трохи розгубився.
— Ти думаєш, це правильно? А раптом вони нас виженуть?
— Ну якщо виженуть — поїдемо додому. Діло-то невелике. Зате надовго запам’ятають наш урок.
— Гаразд, поїдемо, повеселимося. Тільки я Женьку з собою кликати не буду. Боюся, він таку креативність не оцінить, — сказав Андрій, маючи на увазі свого друга.
Вирішили їхати у першій половині дня, щоб застати вдома чоловікову рідню, яка наступного дня збиралася їхати до Марини та Андрія.
Коли перед сільським будинком Клари й Івана зупинилася машина Андрія, господарі спочатку розгубилися. А потім, побачивши, що з автомобіля на вулицю почав виходити народ, зовсім засмутилися.
— Ой, а хто це? А що це вони? Це всі до нас, чи що? А, Ваню? — налякано запитувала у чоловіка Клара, визираючи у вікно з-за штори. — Ти подивись, подивись, народу-то скільки! А хто це з ними?
— Та звідки ж я знаю, іди й запитай у них! — роздратовано буркнув невдоволений Іван.
Тим часом із машини на вулицю повиходили всі прибулі — четверо дорослих і троє дітей, і з захопленням почали розглядатися довкола.
— Боже, яка краса! Як тут гарно, просто казково! Не те, що у місті! Справжня новорічна атмосфера! — раділи гості, оглядаючи околиці з пухнастими білосніжними заметами й будиночками під величезними шапками снігу на дахах, з-під яких у небо тяглися стовпчики диму.
Дітлахи одразу ж почали гратися у сніжки й ліпити сніговика. А Андрій попрямував до хати, щоб сповістити господарів про свій приїзд.
— Кларо, Іване, ви вдома? — відчинивши двері в хату, голосно спитав Андрій. — Кумасю, де ти? Зустрічай гостей! Не ховайся!
На зустріч йому вийшла господиня з перев’язаною теплим хусткою спиною.
— Ой, ой, не можу. Здрастуй, куме, — ніби й не здивувавшись гостю, жалібно промовила Клара. — Оце захворіла я, бачиш? Спину так схопило, що цілий день лежу, не встаю. Не до свят мені. Хотіли ж до вас їхати, та де тепер! А ви що? В гості чи так, на прогулянку, діткам село показати?
— Як це — на прогулянку? Ти що? В гості ми, Новий рік зустрічати. У нас же все просто — ви до нас без запрошення, ми до вас — без попередження! — сміючись, відповів Андрій.
— Ох, ох, не можу. Зовсім мене скрутило, в баранячий ріг зігнуло, — стогнала Клара, тримаючись за спину.
— Ти давай розмотуй свою хустку, та на стіл накривай. Гості у тебе на порозі, — Андрій добре знав характер своєї двоюрідної сестри. — Давай, давай, не прикидайся. А жінки допоможуть тобі стіл накрити. Це наші друзі з нами приїхали. Так що всі тут свої, не хвилюйся.
Він розумів, що Клара зовсім не збирається їх приймати. До цього вони були готові. Але оскільки приїхали з дітьми, а ті вже добряче зголодніли, все одно довелося б їх нагодувати, навіть тим, що вони з собою передбачливо привезли.
У цей час до хати з зі сміхом увалилися всі інші гості, рум’яні й у снігу з ніг до голови.
— Ну що! Ось і ми! Минулого разу ви до нас, а тепер — ми до вас! Зустрічайте гостей! — голосно вигукнула Марина.
Усі дружно взялися накривати на стіл, намагаючись не зважати на кислі й розгублені обличчя господарів.
Господині довелося поставити на стіл холодець, який вона наварила напередодні до свят, запечену у духовці з часником і спеціями свинячу грудинку, а також послати чоловіка Івана в льох за солінням. Дуже доречно стали й пироги з м’ясом, а також солодкі — з повидлом, які Клара спекла зранку. Закон гостинності вимагав нагодувати рідню та їхніх друзів.
Не минуло й години, як до Клари та Івана підтягнулися інші родичі з торбами, які вже зібралися їхати в гості до Андрія й Марини. Тут була й дочка Клари Надія з чоловіком Віктором, і її свати, які мріяли зустріти Новий рік у новому місці, й ще хтось, хто не встиг навіть представитися.
— Ну що ж, щасливо вам тут залишатися. На Різдво чекайте. Обов’язково будемо. І друзів прихопимо, ще одна сімейна пара збиралася з нами. Отже, всі разом приїдемо, — радісно виголосив Андрій.
— Так, приїдемо, — підхопила з усмішкою Марина. — От і провідали рідню, пора й честь знати! З наступаючим вас! Бережіть Клару, бо зі спиною жартувати не можна. І добре, що ви всі тут поруч із нею Новий рік святкуватимете — їй не так сумно й образливо буде.
Надовго не прощаємося! Різдво і Старий Новий рік — ми у вас святкуємо!
— До побачення, — розгублено відповіли всі присутні.
— А може, все ж залишимось сьогодні, га? Дивіться, як тут добре й усе таке смачне. Ти як, Андрію, не проти? А ви? — звернулася Марина до своїх друзів, підморгнувши їм при цьому.
— І ми не проти. Ніколи ще Новий рік у селі не зустрічали, — весело погодилися вони.
— Ні, ні! Я… мені не до цього. Лежати буду. Яка тепер мені гулянка? — поспішно відповіла господиня, тримаючись за спину.
— Ну, ні то й ні! Ми поїхали.
Усю дорогу друзі весело сміялися з того, як провчили нахабну рідню Андрія.
— А нам сподобалося в селі, — радісно повідомили діти. — І снігу багато!
— Ну й добре, значить, не дарма з’їздили у цю веселу подорож, — відповіла Марина.
А коли приїхали додому, всі разом стали не поспішаючи готувати святковий стіл. Час ще дозволяв. Попереду був приємний новорічний вечір у затишному рідному домі.
— Це як же вони нас навколо пальця обвели, Кларо? Ну ти тільки подивись, які хитруни! — дивувалися всі, хто залишився у хаті після від’їзду несподіваних гостей. — Ото й поїздили в місто, зустріли Новий рік! Знову доведеться вдома, по-старому.
— Та це я схибила. Взяла й зателефонувала їм учора. Треба було, як торік, без попередження нагрянути, — з досадою відповіла Клара. — Ну що, давайте готуватися до свята. Дома зустрічати будемо. Вибору у нас все одно немає.
