— Олег, ти справді вважаєш, що я маю продати квартиру, яку мені залишила тітка, і на ці гроші купити твоїй мамі окремий будинок у передмісті?
Він стояв біля вікна, дивлячись на вечірній Київ, і не повертався.
— Так, вважаю. Бо мама все життя була сама, виростила мене без батька, а тепер животіє в тій комуналці з чужими людьми. А в тебе раптом з’явилася ціла квартира в центрі. І ти хочеш її здавати, щоб нам було легше платити іпотеку.
— Це моя квартира, Олеже. Моя. Не наша. Її залишила мені тітка Олена, з якою ми ледь спілкувалися останні роки. Я не зобов’язана віддавати її твоїй мамі.
Він різко повернувся. Очі блищали від образи й гніву.
— Ти чуєш себе? «Моя». «Не зобов’язана». А ми з тобою — хто? Чужі? Я думав, ми сім’я. Сім’я — це коли допомагають одне одному, а не рахують, чиє що.
— Вона мені не рідна мати. Я її поважаю, але не зобов’язана забезпечувати їй окремий будинок.
Він на мить замовк, потім тихо, але твердо сказав:
— Тоді ми з тобою дуже різні люди, Аню. І, мабуть, нам не по дорозі.
Ті слова повисли в повітрі, наче вирок. Я відчула, як усе всередині стискається від болю й страху. Але не відступила.
Я стояла в порожній квартирі новобудови на Троєщині й ніяк не могла повірити, що це справді наше.
Скрізь пахло свіжою фарбою, на підлозі ще лежала захисна плівка, а за вікнами виднівся тихий двір із новеньким дитячим майданчиком. Олег поралася на кухні з паперами, щось бурмочучи собі під ніс.
Іпотека на довгий термін лякала, але що поробиш — своє житло, не орендоване, де господиня може в будь-який момент попросити звільнити помешкання.
— Аню, ходи-но сюди, — гукнув він. — Треба ще пару підписів поставити.
Я підійшла, взяла ручку. Щомісячний платіж забирав велику частину наших доходів.
Олег працював інженером на підприємстві, я — бухгалтером у невеликій компанії. Доводилося економити на всьому, але квартира вартувала того.
— Довго ж це триватиме, — тихо мовила я, ставлячи підпис.
— Нічого, зате своє, — він обійняв мене за плечі. — За оренду ми платили майже стільки ж, а там ніякої стабільності.
Я кивнула й оглянула помешкання. Дві кімнати, просторе планування, сучасний ремонт від забудовника — не розкіш, але цілком затишно. Залишалося лише купити меблі й техніку. На це ми відкладали окремо, накопичивши певну суму.
Через тиждень приїхала Марія Іванівна, моя свекруха. Вона мешкала в старій комунальній квартирі на Подолі — три кімнати на кілька сімей, спільна кухня й санвузол.
Олег не раз пропонував їй перебратися до нас, коли ми вже матимемо своє житло, але вона завжди відмовлялася, казала, що молодим треба жити своїм життям.
— Оце так краса, — Марія Іванівна повільно пройшлася квартирою, заглядаючи в кожну кімнату. — Просторо, світло. І ремонт сучасний. Олег, молодець, що таку вибрали.
— Та це більше Аня наполягала, — усміхнувся він. — Я б узяв щось простіше.
— І правильно, що Анечка настояла, — свекруха тепло подивилася на мене. — Вам тут жити, можливо, дітей ростити. Місця має бути вдосталь.
Вона дістала з сумки велику коробку з бантом. Усередині був гарний чайний сервіз — тонкий порцеляновий, з ніжним візерунком.
Це вам на новосілля, — сказала вона, ставлячи коробку на підвіконня. — Нехай у вашому домі завжди буде затишок і тепло.
— Дякую велике, Маріє Іванівно, — я обережно взяла одну чашку, милуючись. — Дуже гарно.
За вечерею свекруха розповідала про свої будні. Сусіди знову влаштували галас через чергування на кухні, хоча самі рідко прибирають. У ванній постійно капає кран, а власник квартири не поспішає ремонтувати.
Вночі з однієї кімнати лунає музика — там мешкає молода пара, яка любить вечірки.
— Втомилася я від тієї комуналки, — зітхнула Марія Іванівна. — У моєму віці хочеться спокою, а там постійний гуркіт.
Олег слухав, кивав, наливав їй чаю. Я теж співчувала — жити так у похилому віці справді важко. Але що ми могли вдіяти? Самі ледве справлялися з платежами.
— Мамо, тримайся там, — сказав Олег. — Можливо, з часом щось зміниться.
— Що зміниться, синку? — вона сумно всміхнулася. — Пенсія маленька, я одна. Куди мені податися?
Я мовчки доїдала салат. Розмова ставала неприємною, хоча свекруха поки що просто ділилася переживаннями.
Надалі Марія Іванівна почала приїжджати частіше. То на вихідні, то серед тижня.
Кожен візит супроводжувався новими історіями про сусідські незгоди. То хтось залив підлогу, то зникла її каструля, то хтось гучно святкує до півночі.
— Не знаю, скільки ще витримаю, — сідала вона на диван і заплющувала очі. — Хочеться просто прийти додому й відпочити, а там вічний шум.
Олег завжди уважно слухав, хмурився, зітхав. Я бачила, як його гризе совість.
Але запропонувати їй переїхати до нас? У двокімнатній квартирі втрьох було б тісно, та й Марія Іванівна завжди казала, що не хоче заважати.
— Якби в мене була хоч маленька окремою квартира, — якось мовила вона, допиваючи чай. — Щоб нікого поруч, тільки тиша й спокій. Але звідки такі кошти?
Я промовчала. Було зрозуміло, до чого вона веде, але допомогти великою сумою ми не могли.
Кожен місяць значна частина доходу йшла на іпотеку, плюс комунальні, їжа, транспорт. Відкладати вдавалося небагато.
— Ми б радо допомогли, мамо, але самі ледь справляємося, — Олег розвів руками.
— Розумію, синку, — кивнула вона. — Просто мрію вголос. Знаю, що вам теж непросто.
Але після таких розмов удома ставало важко. Олег ходив похмурий, майже не розмовляв.
Я відчувала, як його мучить думка, що він не може дати матері кращих умов.
Через кілька місяців після новосілля мені зателефонували з нотаріальної контори.
Тітка Олена, сестра моєї мами, з якою ми майже не спілкувалися останні роки, залишила мені в спадок двокімнатну квартиру в центрі Києва, неподалік від Хрещатика.
Я навіть не відразу згадала всі деталі — тітка жила сама, дітей не мала, рідних майже не навідувала.
— Олеже, ти не повіриш, — я влетіла до кімнати з паперами. — Мені квартира дісталася. Від тітки Олени.
— Яка тітка Олена? — він відірвався від ноутбука.
— Мамина сестра. Пам’ятаєш, я розповідала? Вона жила в центрі.
Він здивовано підняв брови. Центр Києва — дорогі квартири, навіть старі.
— Тобто тепер у тебе дві квартири? — повільно запитав він.
— Виходить так, — я сіла поруч. — Треба поїхати подивитися, в якому вона стані.
У вихідні ми поїхали. Будинок був старий, без ліфта, але розташування ідеальне — центр, поруч парк, метро, магазини.
Квартира на третьому поверсі, дві кімнати. Усередині пахло затхлістю, меблі старі, шпалери вицвілі, але саме помешкання житлове.
— Легкий ремонт — і буде гарно, — оцінив Олег. — А якщо здавати? У центрі двушка коштує дорого.
— Оренда могла б покривати іпотеку, — кивнула я. — І ми б жили вільніше.
Олег мовчки ходив кімнатами, щось міряв рулеткою. Я чекала, що він порадіє, але він був якийсь задумливий.
— Чому ти міряєш? — запитала я.
— Та так, просто, — відповів він.
Удома я одразу сіла шукати оголошення про оренду в тому районі. Ціни були високі. Якщо зробити косметичний ремонт, можна було б отримувати хороший дохід.
— Олеже, дивись, які ціни, — показала я йому ноутбук. — Це могло б дуже допомогти.
— Угу, — кивнув він, не відриваючись від телефону.
— Ти не радий? — здивувалася я.
— Радий, звісно. Просто думаю.
— Про що?
— Про маму.
Я одразу зрозуміла.
— Вона ж там у тій комуналці страждає, — продовжив він. — А в тебе раптом з’явилася квартира.
— І що?
— Може, не лише про себе думати?
Я відкинулася на спинку крісла. Передчуття неприємної розмови стиснуло серце.
— Олеже, це моя квартира. Я хочу її здавати, щоб нам було легше.
— Розумію, — він встав і пройшовся кімнатою. — Але мама справді важко живе. Ти ж чула її історії. У її віці — комуналка, це важко.
— І що ти пропонуєш?
Він зупинився біля вікна.
— Продати твою квартиру й купити мамі окремий будиночок у передмісті. Там тихо, свій двір, можливо, городик. Вона про таке мріє.
Я завмерла на мить, не вірячи своїм вухам.
— Ти серйозно?
— Цілком. Квартира в центрі коштує дорого. На ці гроші можна купити мамі гарний будинок. Вона буде жити спокійно, незалежно.
— Олеже, це моє спадкове майно, — я встала, відчуваючи, як тремтять руки. — Я не планую його продавати.
— Але навіщо тобі дві квартири? — він підійшов ближче. — У нас уже є ця. А мама…
— Мама — це твоя відповідальність, — тихо, але твердо сказала я. — Якщо хочеш їй допомогти — допомагай зі своїх коштів.
— Зі своїх? — він гірко всміхнувся. — Після іпотеки в мене майже нічого не лишається.
— Це не моя провина. Я не зобов’язана віддавати своє майно.
— Ти справді так думаєш? — його голос став холодним. — Тоді ти дуже егоїстична, Аню.
— А ти вважаєш, що я маю просто так віддати все, що мені дісталося?
— Не все. Лише допомогти людині, яка мене виростила.
— Я поважаю твою маму. Але не за мій рахунок.
— Тобто ти обираєш гроші замість сім’ї.
— Я обираю своє майбутнє. І наше спільне, до речі.
Він різко повернувся й вийшов із кімнати. Двері зачинилися голосно. Я сіла, відчуваючи, як усе всередині болить.
Тієї ночі він спав у вітальні. Вранці пішов на роботу, не сказавши ні слова.
Ми майже не розмовляли. Повідомлення залишали на холодильнику. Він повертався пізно, їв окремо.
Я кілька разів намагалася заговорити, але він відвертався.
Через тиждень приїхала Марія Іванівна. Було зрозуміло, що Олег усе їй розповів.
— Анечко, — вона сіла навпроти, склавши руки. — Олег каже, у вас непорозуміння через квартиру.
— Маріє Іванівно, це наше з Олегом питання, — я намагалася говорити спокійно.
— Але воно стосується й мене, — зітхнула вона. — Я не хочу бути причиною ваших чвар. Син просто дуже хвилюється за мене.
— Я розумію. Але він не має права вирішувати за мене, що робити з моїм майном.
— Ніхто й не вирішує, — вона розвела руками. — Він просто запропонував варіант. Хіба погано допомогти старій людині?
— Не погано. Але чому саме за мій рахунок?
— За твій рахунок? — вона здивовано підняла брови. — Ви ж сім’я. У вас усе спільне.
Не все. Ця квартира — моє особисте спадкове майно.
— Які формальності, — вона скривила губи. — А по-людськи? Свекруха в комуналці, а невістка має дві квартири.
— Я не живу в двох. Я хочу одну здавати, щоб нам було легше фінансово.
— Знову про гроші, — похитала вона головою. — Я ж одна сина виростила. На двох роботах гарувала, щоб він учився, мав усе потрібне. А тепер — комуналка.
— Я поважаю все, що ви для нього зробили. Але не можу віддати своє майно.
Значить, не можеш, — вона встала. — Тоді все зрозуміло.
Вона пішла, голосно зачинивши двері. Ввечері Олег повернувся ще похмуріший.
— Мама дуже засмучена, — кинув він.
— Вибач.
— Тобі не вибачатися треба, а допомогти.
— Олеже, давай поговоримо спокійно. Чому ти вважаєш, що я маю це зробити?
— Бо це правильно. Мама потребує допомоги. У нас є можливість.
— У мене є можливість. У тебе — ні.
— Оце твоя справжня суть, — він гірко всміхнувся. — «У мене є».
— Якщо б ішлося про меншу допомогу — я б погодилася. Але ціле майно?
— Для тебе мама чужа.
— Вона мені не рідна.
— Тоді ми з тобою різні люди.
Він пішов до спальні й почав збирати речі.
— Що ти робиш?
— Переїду до мами. Не можу бути поруч із людиною, якій байдуже до моєї сім’ї.
— Олеже, не треба так.
— Це не примха. Це рішення.
Він узяв сумку й пішов. Я сиділа на ліжку, дивлячись у порожнечу. Усе закінчилося?
Наступні тижні були як у тумані. Він жив у мами, на дзвінки не відповідав. Я ходила на роботу автоматично, посміхалася колегам, хоча всередині все боліло.
Через місяць він написав: «Треба поговорити». Зустрілися в кав’ярні на Подолі.
Я подав на розлучення, — сказав він одразу.
Я кивнула. Очікувано.
— Продамо нашу квартиру, закриємо іпотеку, решту поділимо.
— Гаразд.
— І ще… ми з тобою різні. У нас різні цінності.
— Для тебе сім’я — це безмежна відданість. Для мене — повага до кордонів.
— Ось і все.
Розлучення пройшло швидко. Дітей не було, спільного майна, крім іпотечної квартири, майже не було.
Продали її дорожче, ніж купували. Після розрахунку з банком кожному дісталася певна сума.
Спадкову квартиру в центрі залишили мені — це було моє особисте майно, не підлягало поділу.
Олег навіть не намагався оскаржувати.
Я найняла бригаду, зробила ремонт — нові шпалери, стелі, сантехніка, прості, але затишні меблі.
Переїхала восени. Стояла біля вікна з горнятком кави, дивлячись на парк унизу.
Тихо, світло, своє. Ніхто не вимагав, не дорікав.
Подруга написала: «Як нове життя? Звикла?» Я відповіла: «Звикаю. Приходь у гості».
Я не шкодувала. Олег обрав маму замість дружини — мабуть, так і мало бути.
Ми справді були різними. Для нього сім’я означала готовність віддати все. Для мене — взаємну повагу й право на власне.
Я допила каву й відкрила ноутбук — шукала нову роботу, з вищою зарплатою.
Гроші після розлучення лежали на депозиті, давали невеликий дохід. Можна було планувати майбутнє без чужих вимог.
Сервіз, подарований Марією Іванівною, стояв у шафі. Я не прибирала його — нехай нагадує, що навіть гарні подарунки іноді мають приховану ціну.
А ви б продали своє житло, аби придбати квартиру свекрусі?
Головна картинка ілюстративна.
