Осінь настала раптово. Ще вчора на вулиці було спекотно, як у липні, а сьогодні поривчастий вітер шаленів і зривав із дерев жовте листя. Зміна погоди зіпсувала всі плани городян на вихідні.
І площа, де мали проходити святкові заходи на честь дня міста, виявилася порожньою. Лише кілька невгомонних туристів, ледве втримуючи в руках парасольки, прогулювалися нею, оглядаючи старовинні будівлі. На розі, притулившись до дерева, бринькав на гітарі якийсь вуличний музикант.
Ігор, чия контора знаходилася якраз поруч із цією площею, зігнувшись, вийшов на вулицю. Погода була ще гіршою, ніж він очікував. Сильний вітер збивав з ніг. Дрібні краплі дощу впивалися йому в обличчя. Прикриваючись папкою, Ігор бігом попрямував до невеликого кіоску, де продавали каву.
— Чоловіче, ну майте совість! — звернулася до нього дівчина з образливим виглядом, яку він випадково штовхнув плечем. — Заберіть свою папку, з неї вода мені просто на голову ллється!
Ігор виконав усі її вимоги, але дівчина на цьому не зупинилася й продовжувала причитать:
— Не дихайте мені в потилицю! — сказала вона, намагаючись якомога далі відсторонитися. — Відійдіть назад, будь ласка!
— Послухайте, не витримав досі мовчазний Ігор. — Не знаю, чого ви на мене так напали, але поводьтеся теж пристойніше. Я так само, як і ви, стою в черзі, якщо ви не помітили.
— Хам! — буркнула незнайомка. — Сам перший почав, ліз штовхався, а потім ще тряс своєю папкою. А тепер мене ж у всьому звинувачує! Козел!
— Як ви сказали? — не витримав Ігор, хапаючи її за рукав пальта. — Хто? Хто я? А за образу відповісти не хочете?
Відповіді він не дочекався, бо в наступну мить чиясь важка рука лягла на його плече й міцно його стиснула. Роздався грубий чоловічий голос:
— Ти це на дівчину наїжджаєш, піжон?
Ігор, хоч і сильно наляканий цим раптовим втручанням, непомітно підготував кулак і різко розвернувся. Рука злетіла з його плеча, і він опинився віч-на-віч із рудим здоров’яком, який був трохи нижчий на зріст.
Довгу хвилину чоловіки здивовано вивчали один одного, а потім у один голос здивовано ахнули.
— Васька! — скрикнув Ігор, впізнавши в рудому свого однокласника.
— Ігоре! — відгукнувся здоров’як і знову вчепився йому в плече. — Ти? І не впізнати тебе в такому вбранні! Вирядився, як на побачення.
— Та взагалі-то самий звичайний повсякденний одяг, — зніяковіло заперечив Ігор, подивившись на свій недешевий плащ. — Ти-то що тут робиш? Я чув, ти від’їжджав кудись на заробітки, та й так там і лишився.
— Так і є, — кивнув Василь. — У відпустці я. Ось приїхав навідати рідне місто. Сто років тут не був. А ти все тут?
— Так, тут, — відповів Ігор. — Нас і тут непогано годують.
Він повернувся, щоб нарешті купити каву, і помітив, що образлива дівчина, що стояла перед ним, впустила банківську картку. Ігор підняв її й покликав поспіхом віддаляючуся незнайомку. Повернувшись, та зніяковіло опустила очі, вибачилася й щиро подякувала.
— Даремно відпустив просто так, — зітхнув Василь, коли дівчина пішла. — Хоч би номерок запитав. На мою думку, вона дуже навіть симпатична.
— Ай, та нащо мені її номерок? — усміхнувся Ігор. — Моє серце вже зайняте. Весілля в мене скоро. До речі, тебе теж запрошую. Не забудь.
Обличчя Василя розтягнулося в широкій усмішці.
— Та ти що? — з захопленням зітхнув він. — Серйозно? Ну, вітаю. Слухай, ходімо відзначимо цю справу. Треба ж, стільки років не бачилися, а тут така зустріч і такі новини. Ходімо! Що тут стояти-то?
Вони сховалися від непогоди в непомітній кав’ярні. І Вася нетерпляче велів офіціантові подати все найкраще, що було. Меню, попри свою невзрачність, виявилося досить багатим і смачним.
— Як звуть-то наречену? — запитав Василь, розливаючи чергову порцію спиртного. — Мою — Віка. Четвертий рік, як разом. Нічого особливого, усе як у людей. Сваримося іноді, ну куди ж без цього. Але й миримося майже одразу.
— Світлана, — заочно представив свою обраницю Ігор. — У нас теж нічого особливого. Ну, принаймні, поки.
— Ну, і нехай Бог дасть, щоб так і було, — махнув рукою Вася. — Ми люди прості, нам потрясіння ні до чого. Був, правда, один раз випадок. Набрався я якось на перше квітня й вирішив розіграти свою. А знаєш, кажу, коханка в мене є. Та й не просто коханка, а з дитиною. То треба їй платити аліменти.
Куди подітися? Вона одразу на крик. Вазу в мене кинула, телевізор об підлогу — і геть з квартири. Гей, до мене, дурня, тільки потім дійшло, що дурницю я цілковиту влаштував. Тиждень вона у батьків жила, а я все намагався пояснити, що жарт, і нема в мене нікого, і я нікому не потрібен. З тестем теж, правда, посварилися.
— Це ти до чого? — незрозуміло відгукнувся Ігор.
— Та ні до чого, просто так, — засміявся Вася. — Я як вип’ю, так теревеню, як базарна баба. А що, цілком, взагалі, повчальна історія. Ну, якщо так поміркувати. Довіряй, як кажуть, але перевіряй. Інші-то, скажу я тобі, справді по коханках бігають і роками дружинам локшину на вуха вішають. І таємниці в них, і секрети різні, і схованки зарплатні. І який тоді, скажи на милість, сенс у такому сімейному житті? Вже краще одному жити, ніж такий постійний обман і недовіра. Ти як думаєш, Ігоре?
Він дивився на приятеля, але той мовчав, покручуючи виделкою шматочок м’яса. Історія Василя і його просте, але глибоке питання навели Ігоря на одну цікаву думку, яка, наче скалка, вчепилася в розум. І як не намагався Ігор позбутися її, думка ця все глибше проникала в підсвідомість і свербіла, як комариний укус.
— Я скажу тобі, задоволений усім. — не дочекавшись відповіді, промовив Василь. — Робота хороша, працюю бригадиром на буровій. Я, як інститут закінчив, одразу туди рвонув за направленням. А ти? Дай-ка вгадаю… Менеджер який?
— Я, юрист, — поправив однокласника Ігор. — У мене своя фірма вже три роки як. Ну, там житлові питання, розлучення, всілякі дрібні адміністративні справи, ну й консультації.
— Справи дрібні, а гроші великі, — засміявся Вася. — Ну, давай ще по одній на посошок. Іти треба, а то небось моя вже мене загубила.
Вони випили на останок за зустріч, попрощалися й розійшлися. Ігор із здивуванням помітив, що вітер і дощ припинилися, а на вулиці встановилася довгоочікувана тиша. Трохи похитуючись, він йшов тротуаром і весело насвистував. Після зустрічі з приятелем настрій помітно покращився, а в голові приємно шуміло від рясної випивки.
— Дядьку, постривайте, ви папку впустили! — почув раптом Ігор позаду себе дитячий голосок. — Дядьку!
Ігор завмер і перевів погляд на свої сховані в кишені плаща руки. Папка з важливими документами, затиснена під пахвою, зникла. І тут же із густої темряви виступила маленька постать, одягнена в якийсь мішкуватий незграбний піджак. Це була дівчинка років семи-восьми, з папкою Ігоря в одній руці й плюшевим ведмедиком у другій.
— Ось, ви загубили, — сказала вона, простягаючи папку. — Впустили просто у калюжу.
— Просто у калюжу, — похитав головою Ігор. — Ай-ай-ай, я й не помітив. От розтяпа.
Він присів навпочіпки перед дівчинкою й із подякою прийняв із її рук свою папку.
— А чого ви смієтеся? — запитала мала, почувши легкий смішок, що зірвався з його губ.
— Та так, — відповів Ігор. — Кумедно просто. Нещодавно я от так само повернув одній дівчині її втрату, а тепер ти повернула мені мою. Цікавий збіг.
Ігор, як не намагався, ніяк не міг добре розгледіти її обличчя. Єдине, що вдалося помітити, — пухкі щоки, брудніваті чи то від сажі, чи то від пилу. А ще — блискучі великі очі, наче два агати. Ігор струсив із папки воду й бруд і перебрався на кам’яні сходинки, що вели до якогось закритого магазину.
— Пізнувато вже, — сказав він, глянувши на зоряне небо. — А ти чого тут ходиш? У такий час вдома треба бути, а то ще образить хто.
— Гроші збираю для мами, — пояснила дівчинка, продемонструвавши свою коробочку з дріб’язком. — Вона хворіє, ліки потрібні.
— О! Ось воно що, — із співчуттям вигукнув Ігор і витяг із кишені гаманець. — Ну, тоді я внесу свою лепту.
Він опустив у коробку кілька купюр, потім пом’явся трохи й додав ще стільки ж.
— Тільки місце, на мою думку, ти обрала не найкраще, — продовжував Ігор. — Людей тут і вдень-то небагато ходить, а вже ввечері тим більше. Хіба що якась задираки. На площі швидше б пішла справа.
— Я вже пробувала там, — відповіла дівчинка, — а мене прогнали. Двірник там сердитий, ледь не побив. Говорить, заважаю й псую вигляд.
Дівчинка шмигнула носом і витерла його рукавом і без того забрудненого піджака. Ігорю раптом стало ніяково перед нею. Адже він не знав, що таке злидні. Батьки, будучи людьми забезпеченими, пильно стежили за тим, щоб він ні в чому не знав нестачі.
Ігор провів дитинство й юність у величезному будинку, який через безліч кімнат більше нагадував розкішний готель. Побував у різних країнах і вже на шістнадцятиріччя отримав у подарунок від батька дорогу машину, а на вісімнадцятиріччя — своє окреме житло. І ось тепер, сидячи поруч із крихітною жебрачкою, одягненою в допотопну бавовняну куртку, Ігор відчував щось на кшталт провини.
— Як тебе звуть? — запитав він, голосно ковтнувши ком, що розпирав горло.
— Даша, — відповіла та.
— А що з твоєю мамою?
— Нога болить, — знизала плечима дівчинка. — Після дорожньої пригоди тата не стало, а мама зламала ногу, і вона в неї стала коротшою. Іноді вночі прокидається й кричить: «Так лячно!» А ще майже не ходить, то доводиться допомагати.
Ігор болісно скривився й нічого не відповів. Лише розгублено крутив у руках свій гаманець і дивився на маля, яке тремтіло, цокаючи зубами.
— На, візьми, — сказав Ігор, сунувши їй у руки гаманець. — Треба було одразу тобі його віддати. І не сперечайся, будь ласка.
Він підвівся, розім’яв закляклі ноги й поправив збиту набік шапку Даші.
— Завтра ще принесу, — пообіцяв Ігор, перш ніж піти. — Ти головне тут будь. І дякую тобі велике за папку.
Він усміхнувся й швидко закрокував геть. А дівчинка, притиснувши до грудей його гаманець, ще довго дивилася вслід і махала рукою.
Ігор не міг додзвонитися до Віки всю ніч і до самого ранку просидів на кухні, вживаючи міцну каву. Голова йшла обертом. На думку спадали неприємні думки.
Ігор дивився на фото нареченої, що стояло на заставці його телефону, і скреготів зубами від злості, що переповнювала його. Третя година ночі, четверта… ось уже й п’ята. Віка, як і раніше, не піднімала слухавку, попри довгі дзвінки та кілька голосових повідомлень, що він залишив.
Лише о пів на шосту він нарешті почув її голос і повільно, через зуби, сказав:
— Ти де? Господи!
— Замучив мене своїми дзвінками, — відгукнулася Віка з досадою. — Я ж не могла відповісти. Невже незрозуміло? Потрапила в легку дорожньо-транспортну пригоду. Якийсь ідіот в’їхав у мене ззаду. Я спочатку чекала на патрульних, потім на евакуатор. От тепер чекаю на недоумків із сервісу, які все не можуть оглянути машину.
— Та невже ж не можна було хоч SMS написати? — скрикнув Ігор. — Я ж хвилювався. Ти взагалі де?
— Та казала ж — у сусідньому місті, — відповіла Віка. — Поїхала навідати подругу, а от тут і застрягла.
— А коли повертаєшся?
— Та не знаю, — вимовила Віка. — Сподіваюся, до вечора. Доведеться трястися в автобусі, поки ці йолопи розбираються з машиною. Давай о шостій тридцятій зустрінемося в «Оазісі».
— Давай, — погодився Ігор. — Не запізнюйся. Чекатиму. І надалі… бери слухавку, коли я тобі дзвоню. Зрозуміла?
— Звичайно, любий, — прощебетала Віка. — Ну все, мені час. Цілую. Па-па!
Вона поклала слухавку, і Ігор, із полегшенням видихнувши, розтягнувся на дивані. Але зараз же, на зміну полегшенню, знову прийшли неясні підозри. А раптом нічого цього не було, і Віка провела всю ніч із кимось іншим?
«Вона тобі морочить голову, — сказав йому неприємний внутрішній голос. — А ти віриш, як останній лох».
— Замовкни, — обірвав його Ігор. — Я їй довіряю.
— Та ти ж її майже не знаєш, — не вгавав розсуд. — Ви всього два місяці разом, а ти вже навидумував собі всякої дурниці. Може, вона взагалі не така, як тобі здається?
Ігор зупинив цей виснажливий внутрішній діалог і задумався. Справді, він не так уже й добре знав Віку. Увесь цей час вона нічого не говорила про своє минуле, не розповідала про сім’ю, та й взагалі уникала подібних розмов, ніби чогось соромилася.
Ігор знав лише, що в неї були якісь непорозуміння з матір’ю, і вони вже давно не спілкувалися. Але чому? Через що? Це було загадкою. Не було нічого відомо й про минулі стосунки Віки, про її друзів, родичів. Її немов вкривала темна, непроникна вуаль. І як не намагався Ігор, ніяк не міг заглянути за неї й розгледіти справжнє обличчя своєї коханої.
Раптом на думку спала історія яку розповів Вася.
«А що, якщо…? — запитав він себе. — Так-так, — підтримав його той голос. — Ось це розумна думка».
Ігор перевернувся на бік і заснув.
Тримаючи за руку маленьку Даринку, він увійшов у кафе «Оазіс», і вони вмостилися за одним із столиків. Зараз же з’явився молодий офіціант і ввічливо вклонився.
— Цей столик заброньовано для однієї пари. Пересядьте, будь ласка.
— Звичайно, — кивнув Ігор і велів Даші перебратися за сусідній стіл, після чого звернувся до офіціанта: — Вибачте, не підкажете, де тут можна помити руки?
— Он, у тому коридорі, другі двері праворуч, — чемно відповів той.
Ігор підхопив дівчинку за лікоть і повів у вказаному напрямку.
— Тобі б вмитися не завадило, — сказав він дорогою. — Ти просто як сажотрус. І де ти так випачкалася?
Він провів малу, а сам повернувся, щоб зробити замовлення.
Потяглися довгі, нудні хвилини очікування на Віку. О сьомій годині її ще не було. Пройшло ще півгодини. З’явилася подружня пара, чий столик Ігор по незнанню зайняв. Чоловік і жінка вже похилого віку мило розмовляли, сьорбаючи вино. Ігор дивився на них і дивувався, якими люблячими поглядами вони наділяли один одного. Даша, вимита, чиста, не витрачала час на даремні роздуми, а із задоволенням уплітала гарячу піцу.
— Запивай соком. Не поспішай, подавишся, — попередив її Ігор. — Цієї піци на десять таких, як ти, вистачить, а якщо мало буде — ще замовимо.
Він попросив офіціанта принести зеленого чаю та медовик. Дивлячись, як мала набиває шлунок, Ігоря й самого пройняв неабиякий апетит. Але ледве він взявся за їжу, як вхідні двері відчинилися, і на порозі з’явилася Вікторія.
Вона одним рухом струсила парасольку, склала її, потім зняла великі темні окуляри й прямувала до Ігоря.
— А це ще хто? — запитала Віка, завмерши перед столиком.
Її погляд був прикутий до дівчинки, що жувала вже четвертий шматочок пирога.
— Хто це, я питаю?
Ігор теж на мить оціпенів від подиву, викликаного разючою схожістю на Віку, і не відразу знайшов що відповісти. Він переводив очі то на наречену, то на дівчинку й відмічав, якою вражаючою була схожість між ними: темне, злегка кучеряве волосся з мідно-рудим відтінком, великі карі очі, пухкі, злегка розкриті губи, так, що навіть виднілись зуби. Ігорю здавалося, ніби він дивиться на матрьошок — одну велику, найголовнішу, і маленьку, її точну копію.
— Це моя дочка, — нарешті проговорив він, удаючи, ніби не помітив нічого особливого. — Сідай, мені потрібно тобі дещо пояснити.
Віка з гуркотом відсунула стілець, плюхнулась на нього й відкинулась назад.
— Яка, до біса, дочка! — просипіла вона. — Ти ж казав, у тебе немає дітей.
— Так вийшло, — зітхнув Ігор. — Був перший шлюб, не зовсім вдалий. І, як бачиш, справа була дуже давня. Та й не хотів я торкатися минулого, але куди від нього подінешся? Я вночі подумав: ну, раз ми вже вирішили одружитись, то в мене не повинно бути жодних таємниць. І що ж ти думаєш?
— Я думаю, нам варто відкласти весілля.
Віка закусила губу.
— Раптом ти ще якісь таємниці вирішиш відкрити, або ще щось таке викинеш? Чи краще… — Вона замовкла й довго дивилась у вікно.
А Ігор терпляче чекав, коли вона продовжить. Йому раптом усе стало ясно, ніби в темну кімнату, де він перебував досі, хлинуло яскраве світло.
— Краще давай… — Віка простягнула довгі пальці з акуратними яскраво-червоними нігтями й постукала ними по столу. — Давай залишимося друзями.
— Ти чого? Не зрозумів, — Ігор розвів руками. — Це через дочку, чи що? А як же наше кохання?
Віка підвелась, схопила сумочку й, мовчки, швидко поквапилась до виходу.
— Гей, постривай! — гукнув Ігор. — А як же ми?
Віка востаннє наділила його дивним поглядом і зникла за дверима. Він опустив голову й невесело усміхнувся.
— Дядьку Ігорю, підемо звідси, — попросила Даша, торкнувшись його руки. — Мені тут більше не подобається.
— Мені теж, — кивнув Ігор. — Тільки куди тепер іти?
— До нас? — відповіла дівчинка. — У гості? Мама буде рада. У нас давно не було гостей.
Ігор покликав офіціанта, розрахувався за вечерю й глянув у темні очі Даші.
— Ну, ходімо, — усміхнувся він.
Дівчинка взяла його за руку й повела за собою.
Хатка, де ютились Даша з мамою, була зовсім крихітною, не більше десяти метрів, і скоріше нагадувала комірчину. Більшу частину займала старе двоспальне ліжко, на якій, вкрита ковдрою, лежала Ольга.
Поруч стояв заставлений пляшечками з ліками столик. Трохи далі — тумбочка з телевізором. Над самим ліжком висіла книжкова полиця. І Ігор, придивившись, помітив, що всі книжки на ній — підручники для початкової школи.
— Я колись викладала, — пояснила Ольга після короткого знайомства. — Працювала майже десять років, випустила два класи, а потім… потім сталося це…
Вона з великим трудом пересувалась по кімнаті, накриваючи на стіл. Тому Ігор, недовго думаючи, взявся допомагати. Даша принесла пузатий чайник, вазочку з цукерками й кілька бутербродів з ковбасою.
— Ого, смакота! — похвалив Ігор, скуштувавши один із них. — Серйозно, найсмачніший бутерброд, який я коли-небудь їв.
Обличчя Даші радісно спалахнуло, і вона нетерпляче заворушилась на стільці.
— Мені до Сашки треба, — раптом згадала вона, підскочивши. — Вона мені зошит з англійської віддала, забрати треба.
— Тільки не довго, гаразд? — гукнула їй мама. — Пізно вже.
Ольга сіла за стіл і втомлено зітхнула.
— Це ж не ваша дочка? — запитав Ігор, коли Даша пішла.
— Як? Звідки ви знаєте?
Ігор знизав плечима, згадуючи про схожість Віки й дівчинки — дивну, тривожну схожість, що все ще не давала йому спокою. Він не став розповідати про це Ользі, щоб не хвилювати її.
— Так, вірно, Дашку — підкинули, — визнала господиня, намотуючи на палець ниточку від чайного пакетика. — Ми з моїм покійним чоловіком дуже чекали дитину, а вона не вижила при появі на світ. І тут сталося диво. Справжнє диво. Пам’ятаю, я сиділа в парку й плакала без упину, бо було дуже боляче й страшно. І раптом почула дитячий плач. Спочатку подумала — галюцинація. Після того, що я пережила, усього можна було чекати, але плач не втихав. Я пішла на звук і побачила в кущах коробку, а в ній — немовля. Це була дівчинка.
— Даша, — усміхнувся Ігор.
— Даша, — усміхнулась вона. — Я назвала її так, бо вирішила, що вона — подарунок. Дарія. Я трохи почекала. Думала, знайдуться батьки, але ніхто не об’явився. Ми залишили маля собі. Ми жили добре. Дуже добре. Щасливі часи, що вже давно минули і не повернуться.
Вона замовкла, і з її очей покотилися великі, наче перли, сльози. Ігор же мовчки, заворожено дивився на цю прекрасну у своїй безкінечній печалі жінку й думав про те, якою несправедливою буває часом доля, як жорстоко ламає вона тих, хто найбільше заслуговує спокою й щастя. Ще він думав про те, чому Віка кинула доньку й чому доля не покарала її за це.
— Усе ще можна повернути, — тихо сказав Ігор. — Мій батько говорить: «Поки ми живі, завжди є шанс на краще». І я до кінця життя вважатиму себе останньою людиною, якщо не допоможу.
— І як ви допоможете? — запитала Ольга.
— Якось, — відповів Ігор. — Ви головне — не відмовляйтесь, гаразд?
Ольга знову заплакала, а Ігор не став поспішати її з відповіддю.
Повернулась Даша. Вона непомітно увійшла в кімнату й сіла поруч із мамою.
— А чому ти плачеш? — запитала дівчинка, беручи її за руку. — Ігор, чому вона плаче?
— Гей, та хто ж вас, жінок, розбере? — знизав він плечима. — Вам погано — ви плачете, добре — теж ридаєте?
Він засміявся й накрив обох ковдрою, що лежала на ліжку.
Ледве Ольга повернулась з лікарні, як Ігор одразу зробив їй пропозицію й сказав, що треба переїжджати до його квартири. Оля спершу подумала, що він жартує, й розгублено хитала головою, не знаючи, що й казати.
Але Ігор не жартував. Він дістав з кишені упакований у маленький мішечок перстень і подарував його.
— Ну, навіть не знаю, — пробурмотіла вона, поклавши перстень на долоню. — Ти певен у цьому?
— Ніколи не можна бути повністю певним у чомусь, — прищурився Ігор. — Та й чи варто? Іноді треба просто робити так, як підказує серце. А воно мені кричить, що я тебе дуже кохаю, як і Дашу теж.
Оля, надівши перстень, ледь не задихнулась від захвату.
— Золотий, — прошепотіла вона.
— Справжнісінький, — кивнув Ігор. — Ще який справжнісінький.
Ольга, все ще незграбно пересуваючись після операції, дійшла до тумбочки й довго в ній копалася, відшукуючи щось відоме лише їй.
— Ось, — сказала вона нарешті. — У мене теж є дещо.
І вона простягнула стиснуту в кулак руку, вклавши в його долоню тяжкий перстень з великим малахітом.
— Це наша родинна реліквія, — пояснила Ольга, коли Ігор надів його на палець. — Його носили усі чоловіки нашого роду, і дідусь вірив, що він приносить удачу й відвертає лихо. Нехай береже тебе.
Ігор простягнув уперед руку з перснем і торкнувся її обличчя — прекрасного, чистого обличчя щасливої жінки. Його жінки.
— То ти згодна? — запитав він.
— Так, — відповіла вона.
— Ура, буде весілля! — почувся позаду них радісний вигук Даші.
Дорослі обернулись до неї й засміялись.
— А підслуховувати негарно, — сказала мама.
— І підглядати, — підтримав її Ігор.
Даша надулась, мов бульба.
— Ну й гаразд, — пробурчала вона. — Цілуйтесь тут, а я піду до Сашки.
Коли Даша пішла, Ігор підхопив Олю на руки й довго кружляв з нею по кімнаті, не відчуваючи нічого, крім безмірного, всепоглинаючого щастя, що захлинуло його.
