— Та з якого дива ти вирішила, що тобі хтось чимось зобов’язаний? — обурилася на Віру мати. — Хочеш жити окремо? Знімай квартиру і роби там усе, що хочеш. Забудь про бабусину спадщину — тобі нічого не дістанеться! Цю двокімнатну квартиру ми здаємо, щоб мати можливість нормально жити. Твоя сестра навчається в інституті, за неї треба платити. Ми з батьком що, з двома спинами?
Останні шість років Віра дотримувалась незмінної традиції: ранньої весни та пізньої осені, незалежно від погоди, вона їхала на кладовище, щоб відвідати єдину близьку людину — свою бабусю, Клавдію Іванівну. Саме бабуся замінила Вірі батьків. Через це у дівчини остаточно зіпсувалися стосунки з матір’ю, батьком та молодшою сестрою.
Віра була дуже вдячна бабусі. Клавдія Іванівна перед відходом подбала про онучку й склала заповіт на її користь. Але за двокімнатну квартиру Вірі довелося буквально боротися, адже добровільно батьки не хотіли повертати те, що їй належало за законом. У них були свої причини.
Віра ще з дитинства ображалася на матір та батька. Коли їй виповнилося сім років, мама пояснила:
— Віро, ти повинна переїхати до бабусі.
— Чому? — злякано спитала дівчинка. — Мамо, я хочу жити з вами!
— Ти вже доросла, Віро, тому я не буду приховувати правду. У тебе скоро з’явиться сестричка, ти про це знаєш. Мені самій з двома дітьми буде дуже важко. Ти ходиш до школи, з тобою треба робити уроки, а я боюся, що у мене не буде на це часу. Тато постійно на роботі, від нього жодної допомоги. Не переймайся, це ненадовго. Коли твоя сестричка підросте, повернешся додому. Не будь егоїсткою, Віро, допоможи бабусі, вона у літах й потребує підтримки.
Віра трохи поплакала, але з часом змирилася зі своєю долею. У бабусі їй жилося добре. Клавдія Іванівна у міру своїх сил й можливостей навіть балувала онучку. Життя у бабусі швидко стало для дівчинки плюсом: ніхто не сварив її, не підганяв і не ображав, навпаки, бабуся допомагала з уроками й приділяла їй увагу.
Коли у батьків Віри з’явилася молодша донька Лєра, про існування старшої вони наче забули. Якщо раніше вони приїжджали до Віри два-три рази на місяць, то тепер припинили зовсім. Дівчинка переймалася, але старалася не показувати цього. Клавдія Іванівна розуміла, як важко онучці, й усіма силами намагалася відволікти її від сумних думок. Вона навіть проводила розмови з невісткою й сином, але ті виправдовувалися:
— Мені зараз дуже важко, — казала Ольга свекрусі. — Клавдіє Іванівно, Лєра зовсім маленька, я не можу її ні на хвилину залишити. У нас немає можливості забрати Віру. Їй краще у вас.
— Олю, це не виправдання, — суворо відповідала Клавдія Іванівна. — Що заважає вам поставити у кімнаті два ліжка? Ви не розумієте, що дитина відчуває себе непотрібною?
— Клавдіє Іванівно, не обговорюється, — відрізала Ольга. — Віра залишиться у вас!
— Ну й совісті у вас немає, — зітхнула бабуся. — Не дивуйтеся, якщо вона відвернеться від вас у майбутньому.
Так і сталося: Віра прожила з бабусею ще вісім років. Після того, як Клавдії Іванівни не стало, батьки навіть не спробували забрати доньку, та й Віра вже не хотіла цього. Вона відчувала себе вдома тільки у квартирі, яку їй залишила бабуся.
Захворіла Клавдія Іванівна незадовго до п’ятнадцятиріччя Віри. Того дня дівчина рано повернулася зі школи і знайшла бабусю на підлозі у вітальні.
— Ба, — тихо покликала Віра, — бабусю, а чого ти на підлозі лежиш? Бабусю, ти мене чуєш? Бабо!
Віра викликала швидку і Клавдію Іванівну госпіталізували. Дівчина, вперше опинившись у такій складній ситуації, розгубилася й зателефонувала матері. Ольга, яка була на роботі, відмовилася їхати до свекрухи.
— Віро, мені ніколи, — рявкнула Ольга. — Чого ти мене від роботи відволікаєш? Хто мене посеред робочого дня у лікарню відпустить? Подзвони тату! Нехай сам до матері поїде. Що ти скиглиш? Що такого страшного сталося? Бабуся твоя вже у віці, здоров’я підводить. Її підлікують, і все буде нормально.
— Мамо, їй же речі треба відвезти, якусь їжу. Ліки, може, потрібні? Що мені робити? Мамо, мені страшно!
— Віро, не вигадуй! Я ж тобі сказала: дзвони батькові, він у лікарню поїде й дізнається, як почувається Клавдія Іванівна. Не відволікай мене, я працюю! Все, бувай. Якщо що, ввечері зателефонуємо.
Батько відвідав матір лише наступного дня. Клавдія Іванівна на той час уже прийшла до тями й завела з сином серйозну розмову.
— Льошо, я хочу, щоб ти мені дещо пообіцяв: залиш Віру у моїй квартирі, коли мене не стане. Я хочу, щоб в онучки було власне житло!
— Це ще чому? — обурився Олексій. — А ти, мамо, про Лєру не думаєш? Вірі, значить, двокімнатна квартира, а моїй молодшій доньці — нічого? Мамо, не вигадуй! По-перше, чого ти себе раніше часу ховаєш? А по-друге, не треба мені залишати жодних вказівок. Я — твій прямий спадкоємець, я й буду володіти квартирою. А там уже сам вирішу, як розпорядитися нерухомістю.
Клавдія Іванівна промовчала, але після відходу сина зателефонувала подрузі й попросила:
— Зіно, ти можеш супроводити мене до нотаріуса? Хочу скласти заповіт на Віру. Боюся, як тільки мене не стане, її з квартири виженуть! Ще добре, якщо до себе заберуть. Треба подбати про дитину!
Зінаїда Борисівна погодилася і невдовзі Клавдія Іванівна склала заповіт. Про це не знали ні син, ні невістка. Коли бабусі не стало, правда про заповіт спливла. Олексій лютував:
— Провела-таки аферу! — обурювався він дружині. — Пам’ятаєш, як вона просила залишити Віру у квартирі? Ось, підстрахувалася!
— А тепер що? — сердито запитала Ольга.
— Забирай Віру додому, а квартиру здаватимемо. Хоч якісь гроші отримаємо. Ми ж хотіли її продати і Лєрі однокімнатну купити. А тепер одна має квартиру, а друга залишилася ні з чим!
Невдовзі батьки оголосили Вірі, що вона мусить повернутися жити до них, а квартиру потрібно здати. Дівчина мовчки вислухала, а потім спокійно відповіла:
— Це моя квартира і я житиму тут. Якщо вам потрібні гроші, здавайте свою.
Ці слова стали для батьків холодним душем. Віра, вперше у житті, відстояла свої права.
І ось Віру батьки забрали додому. Дівчина переїжджати не хотіла, але батьки не поступилися. Довелося ділити кімнату з молодшою сестричкою, яка також ставилася до Віри зовсім недружелюбно. У батьківському домі Віра почувалася гостею, дівчина навіть зайвий раз не могла заглянути у холодильник — якщо Ольга бачила, що старша донька щось звідти бере, одразу починала дорікати:
— Що це ти шматуєш? До вечері потерпіти не можеш? Я зараз трохи відпочину після роботи й почну готувати. Замість того, щоб лазити по холодильниках, краще б матері допомогла! Доросла, а я досі тебе обслуговую та годую.
У двадцять років Віра зібралася заміж. Але дівчині ніяк не вдавалося «відпроситися» у батьків й піти до своєї квартири. Ольга й Олексій категорично відмовлялися виселяти орендарів.
— Не займайся дурницями, — говорив батько доньці, — квартира приносить нам пасивний дохід, і ти також живеш на ці гроші! Думаєш, легко прогодувати двох дітей? Та й навіщо тобі квартира, якщо ти заміж виходиш? У Максима, наскільки я знаю, є житло, він має після весілля привести молоду дружину до себе, а не навпаки! Нам такі зяті не потрібні! Розписуйтеся й живіть, хто вам заважає? А квартиру ми будемо й далі здавати. Через кілька років Лєрі вступати до університету, потрібно думати про її майбутнє. Все, закрили цю тему. Орендарів я виселяти не буду.
Чоловіка Віра вибрала не того. Майже одразу після весілля у стосунках почалися проблеми — Максим довго ходив за Вірою, старанно приховуючи своє справжнє обличчя, був ввічливим та турботливим. Але після штампа у паспорті все змінилося. Віра зрозуміла, що її чоловік зовсім не той, за кого себе видавав. Жилося їй відверто погано, і поскаржитися було нікому. Щоб якось впоратися з почуттями, Віра почала їздити на кладовище до бабусі й там, сидячи біля огорожі, тихенько плакала, розповідаючи пам’ятнику про свою ситуацію.
Ольга доволі активно цікавилася життям доньки, але в її плани розлучення точно не входило. Мати Віри давно збиралася поговорити з нею, щоб переконати старшу доньку відмовитися від квартири.
Лєра закінчила школу, ледве вступила до університету й одразу знайшла собі хлопця. Кілька разів запросивши його до себе на ночівлю, Валерія закотила батькам сварку:
— Ви мене осоромили, — кричала молодша на матір, — тепер мені соромно дивитися Миколі в очі! Що ви без стуку вривалися до моєї кімнати, як якісь дикуни! Я вам що казала? Не хочу більше з вами жити! Дайте мені ключі від квартири, я з Миколою туди переїду!
— Лєра, там люди живуть, — пояснював доньці Олексій, — вони нам гроші платять! І взагалі, яке окреме проживання, якщо ви обоє вчитеся? У вас навіть на їжу грошей немає!
— А ви що, рідній й улюбленій донечці не допоможете? — примружилася Лєра. — Ключики на стіл, завтра я від вас з’їжджаю!
Ольга й Олексій пішли на поводу у доньки — орендарів виселили, а у бабусину двокімнатну квартиру поселили Лєру з її хлопцем. Віра спочатку нічого про це не знала, правда спливла випадково. Ольга якось зателефонувала старшій доньці й попросила допомогти з генеральним прибиранням. Віра приїхала й здивувалася перестановці: у квартирі з’явилася повноцінна вітальня, а батьки переїхали у колишню дитячу.
— А Лєрка де? — поцікавилася Віра. — Вона що, тут не живе?
— Ні, не живе, — похитала головою мати, — вона тепер у нас доросла, живе окремо зі своїм хлопцем.
— Невже на роботу влаштувалася? — здивувалася Віра. — Оце новини! До речі, мамо, дай мені ключі від моєї квартири й усі правовстановлюючі документи. З Максимом жити вже неможливо, ми щодня сваримося! Дійшло до того, що після кожної сварки він мене виганяє. У нас не виходить жити разом, буду розлучатися й переїжджати у свою квартиру.
Ольга сполошилася й почала говорити, що зараз немає можливості виселити квартирантів, але Віра твердо стояла на своєму.
— У спадок я вступила з вашого письмового дозволу, повноліття вже давно відсвяткувала! Квартира за законом належить мені, я її власниця! Документи ви мені не віддаєте, навіть зайти й подивитися, що там відбувається, не дозволяєте! Ви й так досить довго користувалися моїм майном, а я мовчала. Грошима від здачі квартири зі мною, до речі, жодного разу не поділилися! Зараз ситуація справді складна, і я вважаю, що маю повне право переїхати у свою квартиру. Чому ти мені перешкоджаєш?
— Віро, не будь такою егоїсткою, — перейшла на свій улюблений тон Ольга. — Не хотіла я тобі одразу говорити, але у тій квартирі живе Лєрочка. Вона зовсім нещодавно туди переїхала, навіть, напевно, ще як слід не облаштувалася. Дай їм час, нехай хоча б до закінчення університету там поживуть. Потім влаштуються на роботу й з’їдуть! Залишилося-то всього три-чотири роки потерпіти! У нас немає можливості знімати для Лєри квартиру, ти ж сама це розумієш. А тепер у нас навіть пасивного доходу немає.
— Тобто ти пропонуєш мені жити з чоловіком, з яким у мене не складається, і терпіти його лише тому, що мені нікуди йти?! Мамо, про це не може бути й мови! Я не хочу з вами судитися, але ти мене просто змушуєш захищати свої права за законом! Давай розв’яжемо це питання мирно? Нехай Лєра з’їжджає, я даю їй час до кінця місяця. Потім я сама переїду у свою квартиру.
Ольга посварилася з дочкою. Віра ніяк не хотіла поступатися, і вони розійшлися майже ворогами. Ольга пригрозила дочці судом, але Віра відповіла, що почне шукати гарного адвоката.
Дізнавшись, що старша донька почала відновлювати правовстановлюючі документи, Ольга й Олексій почали дзвонити Вірі й тиснути на жалість. У хід пішли навіть погрози, а найбільше лютував батько.
— Ти що, хочеш у сестри рідної дах над головою забрати?! Куди вона піде? На вулицю? Ти взагалі не мала спадкувати квартиру моєї матері, це моє майно! Жила в бабусі, сиріткою прикидалася, викликала до себе жалість. Подивися на себе!
Дійсно, справа дійшла до суду — Олексій спробував оскаржити заповіт, але йому це не вдалося. Сестру виселяли довго — Лєра, покидаючи чужу квартиру, залишила після себе безлад.
Віра більше не спілкується ні з сестрою, ні з батьками, які всім знайомим розповідають, як їхня «безсовісна» старша дочка їх «кинула» з квартирою.
