— Ігоре, ти серйозно? Знову Назар зі своїми витівками? — я ледве стримую роздратування, тримаючи відро з водою, готове вихлюпнутися на чергову «гостю».
— Та заспокойся, Марино, це ж просто смішно! — сміється мій чоловік, але в його очах блищать іскри тривоги. — Тільки не кажи, що ти справді вилиєш це на неї!
Мені аж зле від гніву й безсилля: невже цей хаос із братом і його подружками ніколи не закінчиться, а наша мрія про дачу потоне в їхніх абсурдних витівках?
Я рішуче вийшла з дому, тримаючи повне відро води. Не роздумуючи, одним махом вилила його на голову Софії. Від несподіванки дівчина на мить замовкла, хапаючи ротом повітря.
— Можу ще шланг увімкнути, — запропонувала я. — Недалеко річка є. Тут варіантів небагато. Ми ж попереджали про дах. Ви самі сказали що вам усе добре.
— Ідіть ви всі! — знову закричала Софія. — Де там ваша річка!
Я та мій чоловік Ігор зі сторони спостерігали, як мій брат Назар гасав навколо своєї подруги, намагаючись плескати на неї водою долонями. Збоку картина виглядала справді комічно.
— Марино, ти не переборщила? — спокійно запитав Ігор.
— А що я мала робити? — відповіла я. — Вона своїм лементом усіх собак налякала. Я думала, у мене вуха луснуть.
Ігор мимоволі хмикнув.
— Як гадаєш, чим у них усе закінчиться?
— Без поняття, — відказала я. — Але, зауваж, ми тут ні до чого.
— Ага, — з насмішкою підтвердив Ігор. — Сили природи постаралися.
Ми не витримали й розреготалися, продовжуючи спостерігати за цією «метушнею біля води».
Коли Ігор збирався одружитися зі мною і прийшов знайомитися з родиною, першим, з ким йому довелося мати справу, був мій молодший брат Назар.
— Ким працюєш? — запитав він майбутнього родича, обійшовшись без зайвих слів.
— Програміст, а що? — відповів Ігор.
— Тобто гроші нормальні заробляєш. Круто.
На цьому перший контакт із Назаром у Ігоря завершився.
Після весілля я переїхала до Ігоря на орендовану квартиру. З перших днів нашого сімейного життя Назар постійно звертався до Ігоря з проханнями щодо свого ігрового комп’ютера: то щось покращити, то одну деталь дістати, то іншу.
Спочатку Ігор ішов йому назустріч, але невдовзі зрозумів, що оплачувати дорогі компоненти Назар не збирається.
— Ти що? Ми ж тепер родичі! — дивувався він, коли Ігор натякав на гроші.
Тоді Ігор вирішив припинити цей «живильний» канал, що викликало невдоволення моїх батьків і Назара. Прямо виговорювати зятю вони не наважувалися — усі претензії сипалися на мою голову.
— Де ти такого скнару знайшла? — обурювалися мама й тато по черзі. — Звідки гроші в молодого хлопця?
— Молодому хлопцю, між іншим, уже 21 рік, — відповідала я. — Я в його віці вже три роки працювала.
— Він — не ти, — відбивалися батьки.
— Самі його розбалували, самі й розгрібайте, — огризалася я.
Я давно не знаходила спільної мови з батьками через Назара, якому вони, як то кажуть, готові були в усе до ніг покласти.
Назар народився слабким і хворобливим, тож із раннього дитинства був оточений надмірною турботою. Навіть тепер, коли він виріс у здорового й міцного парубка, переконання, що всі навколо йому щось винні, лишилося.
До того ж Назар мав рідкісний талант — він ніколи не ображався. Після чергової відмови він спокійно звертався з новим проханням, сподіваючись, що цього разу пощастить. Як кажуть, його в двері, а він у вікно — щоразу, ніби вперше.
А ще Назар обожнював здаватися крутішим, ніж він є. І ця звичка зіграла з ним злий жарт.
Усе почалося з того, що на моїх батьків несподівано звалилася в спадок стара занедбана дача. Будинок був наполовину зруйнований, ділянкою сто років ніхто не займався, а повалений паркан давно зрісся із землею.
Новоспечені спадкоємці вирішили не морочитися, вважаючи, що ціна такому «багатству» — три копійки.
Але Ігор погуглив і з’ясував, що дача розташована в дуже привабливому для майбутніх інвестицій районі, де ціни на земельні ділянки захмарні.
Колишнє дачне селище фактично стояло в лісі, а поруч протікала спокійна й доволі широка річка — просто райське місце для відпочинку. І Ігор запропонував мені взяти шефство над дачею в свої руки.
Батьки без проблем переоформили спадщину на мене й забули про неї. Оцінивши масштаб роботи, ми з Ігорем почухали потилиці. Але раз уже вплуталися.
Ми з Ігорем узяли відпустку на початку весни, щоб встигнути хоч трохи привести дачу в порядок до літа. Нам довелося повністю туди перебратися. На практиці все виявилося простіше, ніж ми думали: очі бояться, а руки роблять. Паркан оновили й поставили вертикально, ділянку розчистили.
Найскладнішим був будинок. Двоповерхова будівля, мабуть, не бачила ремонту з часів царя Гороха.
Але перспектива мати терасу для чаювання на другому поверсі з чудовим видом на ліс і річку затьмарювала всі побоювання. Ми з Ігорем до кінця дня вибивалися із сил, але результати роботи нас радували.
Одного дня до нас приїхав Назар. Він був явно чимось незадоволений. Сухо привітався й, відвівши мене вбік, почав щось довго виговорювати. Ігор вирішив втрутитися.
— Якісь проблеми? — запитав він.
Назар різко замовк, і я пояснила.
— Мій брат дізнався про вартість ділянки, — сказала я. — І тепер думає, що його обділили.
— Серйозно? — Ігор здивовано глянув на Назара. — І ти був готовий узяти на себе всю роботу з відновлення цієї, так би мовити, садиби?
Назар оцінююче глянув на будинок.
— Просто це нечесно! — заявив він. — Якби батьки знали про ціну, вони б так легко вам не віддали.
— Ну, хай батьки самі висувають претензії, — відповів Ігор. — Ми з радістю повернемо їм цю спадщину. Правда, нам доведеться компенсувати витрачені кошти.
Назар похмуро мовчав і лише сопів.
— Та заспокойся, — примирливо сказала я, адже того дня мені зовсім не хотілося сваритися. — Ні тобі, ні батькам ніхто не забороняє сюди приїжджати.
Назар помітно пожвавішав, але зрозумів мої слова по-своєму. Уже за тиждень він увійшов у хвіртку не сам, а з дівчиною.
— Приймайте гостей! — гукнув Назар, розмахуючи повними пакетами.
Ми з Ігорем якраз поралися з дахом над мансардою. Через серію дощів там накопичилося багато брудної води, яку треба було вигрібати, а потім зміцнювати покрівлю. Візит Назара з подругою порушив ці плани.
Я вийшла з дому, коли Назар викладав на літній вуличний стіл пляшки пінного. Поруч тупцяла й озиралася гламурна дівчина з повним набором стандартного «тюнінгу».
— Знайомся, це Софія, — відрапортував брат. — А це моя сестра Марина.
— Дуже приємно, — сказала дівчина, і я відповіла взаємно.
— А ви вчасно! — повідомила я. — Якраз із дахом треба розібратися.
— Ми приїхали відпочивати, а не працювати, — самовдоволено заявив брат, покосившись на Софію.
Потім, як завжди, відвів мене вбік, попросивши «зайку» трохи почекати.
— Марино, ну яка робота, ти що? — зашепотів Назар. — Допоможи справити враження. А з дахом іншим разом розберемося.
— Іншим разом може бути пізно, — зауважила я.
— Та скільки цей будинок уже тут стоїть? І нічого. Тиждень нічого не вирішить.
При Софії Назар старанно корчив із себе мало не пана, який приїхав оглянути свої володіння. Звісно, в наших із Ігорем очах це виглядало комічно, але Софія таки реагувала.
У глибині душі ми з Ігорем були навіть вдячні Назарові за такий несподіваний відпочинок. Ми справді дуже втомилися. З пінним і розмовами засиділися до пізньої ночі. Назар із Софією вирішили залишитися ночувати.
Оглянувши будинок, Софія захотіла спати неодмінно на другому поверсі, із чудовим видом на нічний ліс і річку, чиї води м’яко виблискували під місяцем.
Я, відповідаючи на цю романтичну тираду, облаштувала їм спальне місце в одній із кімнат мансарди, відносно придатній для життя. І будинок занурився в сонну тишу.
Посеред ночі пролунав гучний тріск, за ним — звук невеликого водоспаду. А потім нічне повітря пронизав лемент Софії.
За дивним збігом обставин, саме тієї ночі, коли Назар із подругою вирішили заночувати в нашому будинку, саме над тією кімнатою дах, нарешті, не витримав, заливши все внизу брудною жижею.
Процес відмивання Софії та Назара тривав понад годину. Потім вони довго сушилися, щоб повернутися до міста. Обоє похмуро мовчали. Коли мокра парочка нарешті пішла, ми з Ігорем мимоволі зайшлись довгим реготом.
— Як гадаєш, батьки тебе тепер на поріг пустять, чи, — запитав Ігор, витираючи сльози.
— Чи! — відповіла я, продовжуючи сміятися.
Нарешті ми заспокоїлися.
— Знаєш, попри все, я люблю Назара і хочу, щоб у нього нарешті погляди стали на місце, — зізналася я. — Для його ж користі.
Ігор розуміюче кивнув.
Наступний тиждень промайнув непомітно, повністю зайнятий роботою. У вихідні Назар знову ввійшов у хвіртку. Цього разу з ним була вже інша дівчина.
— Привіт, — помахав він рукою нам із Ігорем, які поралися з ганком. — Знайомтеся, це Юлія.
Ми з Ігорем привіталися з черговою подругою Назара.
— Юлька на будівництві працює, тямить у цій справі, — повідомив Назар. — Ми приїхали допомагати.
Лише тепер ми з Ігорем помітили, що вони одягнені по-похідному.
Юлія виявилася дуже корисною на ділянці. Назар також старався не відставати. До вечора чоловіки з’їздили по закуску в сусіднє село. Усі заслужили відпочинок. Щоправда, цього разу Назар волів ночувати на першому поверсі.
Ми з чоловіком дивувались, чого оо Назар так завзято нам допомагав але за кілька днів усе стало на свої місця.
Мені зателефонувала мама — голос був неприродно холодний.
— Марино, ми з татом поговорили. Назар показав фото дачі, і нам стало прикро. Ми думали, вона поросла бур’янами, а там курорт. І, чесно кажучи, було б справедливо, щоб Назар мав якусь частку.
— Що? — я аж зупинилася посеред кухні. — Ви самі її на мене переписали! Самі сказали, що не хочете з нею мороки! Ви ж навіть не запитали, скільки грошей і сил ми з Ігорем туди вклали.
— Ми не знали, що там така краса, — зітхнула мама. — Але все одно, по совісті, треба б переглянути це питання.
— По совісті? — у мені закипало все. — А по совісті те, що Назар навіть лопати не втикнув? По совісті те, що ми з чоловіком спали на долівці і відра тягали замість душу?
Мама мовчала. Я продовжила:
— Якщо Назар хоче частку, нехай компенсує витрати. Я все записувала — вийде десь 240 тисяч. І не гривень душевної теплоти, а реальних, зароблених. Хай заплатить — і влаштовує там хоч готель.
— Маринко, ну що ти починаєш, — озвався тато, забравши слухавку.
— Те, що мала давно сказати. Дача — не тема для дискусії. Вона наша. Не тому, що нам її подарували, а тому що ми її відродили.
Я поклала слухавку. І в ту мить, попри весь цей гармидер, відчула полегшення.
Я не збиралася ділити те, чого Назар не будував. А совість. Вона в мене чиста. Правильно ж?
Головна картинка ілюстративна.
