— Та що ти собі дозволяєш, Олено? Думаєш, якщо за кордоном побувала, то вже пані? Мій Тарас до тебе навіщо ходив? — голос Марії тремтів від обурення, її руки гнівно вперлися в боки.
— Ой, Маріє, заспокойся! — я театрально змахнула рукою, поправляючи свій новий капелюх із широкими полями. — Твій Тарас до мене прийшов, бо я попросила його паркан підправити. А ти вже собі казки вигадала!
— Казки? — Марія підступила ближче, її очі палали. — То чому ж він, як із твого двору вийшов, сорочку навиворіт одягнув? Думаєш, я не бачу нічого?
Я засміялася, хоча в душі трохи напружилися. Сільські плітки — вони як бур’ян, тільки-но пустиш корінь, уже не викорениш.
— Сорочку навиворіт? Маріє, та він, мабуть, спітнів, як колоду тягав! Ти б краще за своїм Тарасом дивилася, а не на мої ворота косилася, — я підморгнула, намагаючись розрядити обстановку.
Марія пирхнула, але її обличчя раптом змінилося. Вона дивилася на мою голову, точніше, на мою нову зачіску — пишну, світлу, ідеально укладену.
— Це що, перука? — вона витріщилася, ніби побачила привида.
Я зірвала з голови перуку, демонструючи коротке сиве волосся, і розсміялася:
— Ага, перука! І що? Мені пасує, правда ж? Ходімо краще до мене, я тобі кави зваряю, розкажу, де таку красу замовити. А ти мені розкажеш, як із Тарасом миритися. Бо, повір, він у тебе не такий уже й поганий, просто… ну, ти сама знаєш.
Марія розгублено кліпнула, але пішла за мною, тримаючи в руках мою перуку, яку я їй вручила, ніби трофей. Навколо нас юрба сусідів розступилася, шепочучись і хихикаючи.
Я, Ірина, ніколи не думала, що моє життя в селі, де всі один одного знають до сьомого коліна, перетвориться на справжній серіал. Але отак воно і сталося. Усе почалося з того, що я вирішила змінити своє життя. Не те щоб усе було погано, але після того, як моя донька Оля виросла, вийшла заміж і поїхала до великого міста, я відчула, що моє життя стало якимось… сірим. Село наше, хоч і мальовниче, але кожен день однаковий: город, господарство, базар у суботу. А я хотіла більшого. Хотіла кольорів, сміху, пригод. І, знаєте, я їх отримала — разом із купою пліток і заздрісних поглядів.
Раніше я була звичайною Іриною — бухгалтеркою в сільраді, дружиною Степана, мамою Олі. Жили ми скромно: 5000 гривень пенсії Степана, мої 7000 зарплати, город, який годував нас картоплею й огірками. Але коли Оля поїхала на навчання до столиці, а потім вийшла заміж за хорошого хлопця з міста, усе змінилося. Вона запросила мене на весілля, і я вперше побачила, як живуть люди за межами нашого села. Високі будинки, модні кафе, жінки в яскравих сукнях і з ідеальними зачісками. Я повернулася додому і зрозуміла: я хочу так само.
— Степане, — сказала я одного вечора, коли ми сиділи за чаєм на нашій старій веранді. — Мені здається, нам треба щось міняти.
Він підвів очі від газети, яку читав уже, мабуть, десятий раз.
— Що міняти? Хату? Так вона ще стоїть. Чи город перекопати хочеш?
Я зітхнула. Степан був хорошим чоловіком, але його уява закінчувалася на межі нашого городу.
— Не хату, Степане. Життя. Я хочу жити яскраво, як у місті. Хочу сукні, поїздки, нові враження.
Він пирхнув, ніби я сказала щось смішне.
— Ірино, ти ж не дівка двадцятирічна. Яке там яскраво? У нас корова, кури, город. Живи, як усі.
Того вечора я зрозуміла, що Степана не переконаю. І коли Оля подарувала мені путівку до Туреччини за 15000 гривень, я вирішила: це мій шанс. Степан залишився вдома, бурмотів щось про «зайві витрати», а я полетіла. І там, серед моря, пальм і жінок у легких сукнях, я стала Ірен. Не Іриною Олександрівною, а просто Ірен — жінкою, яка хоче жити для себе.
Повернувшись, я змінила все. Спершу попросила Степана зібрати речі й переїхати до своєї сестри. Він ображався, казав, що я «з глузду з’їхала», але я була невблаганна. Мені потрібен був простір для нової себе. Я купила яскраві сукні за 2000 гривень кожна, капелюхи за 500, босоніжки на підборах за 1500. Замовила перуку за 3000 гривень — розкішну, блондинисту, як у кінозірок. І почала жити так, як мріяла: без грядок, без прання вічно брудних робочих штанів Степана, без нудних вечорів за телевізором.
Село, звісно, загуділо. Одного дня я йшла до магазину в новій сукні з вирізом до коліна, а назустріч мені сусідка Галина, вічна хранителька сільських пліток.
— Ірино, ти що, в театр зібралася? — вона примружилася, оглядаючи мій капелюх із червоною стрічкою.
— Галино, а чому б і ні? Життя — це ж і є театр, — я посміхнулася і пішла далі, чуючи, як вона шепоче щось іншій сусідці.
Невдовзі почалися чутки. Хтось казав, що я витратила 100000 гривень на свої «міські забаганки». Хтось шепотів, що до мене ходять молоді хлопці. І хоча я нікого до себе не запрошувала, крім майстрів, які лагодили паркан чи телевізор, плітки росли, як гриби після дощу.
Одного дня до мене завітала Тетяна, подруга дитинства, яка завжди знала все про всіх.
— Ірен, — почала вона, сідаючи за мій новий стіл із IKEA, який коштував 4000 гривень. — Люди говорять, що ти Тараса, чоловіка Марії, до себе кликала. Це правда?
Я мало не поперхнулася кавою за 200 гривень за пачку.
— Тараса? Та він мені паркан лагодив! Я заплатила йому 300 гривень, і він пішов. Що за нісенітниці?
Тетяна зітхнула.
— Ну, ти ж знаєш Марію. Вона вже всім розповіла, що ти її Тараса «приворожила». Каже, він повернувся додому якийсь дивний, сорочку навиворіт одягнув.
Я розсміялася.
— Таню, та він просто неук, паркан ледь не завалив! Я йому ще й за це заплатила. А Марія нехай краще за своїм чоловіком доглядає, а не плітки розпускає.
Тетяна кивнула, але я бачила, що вона мені не до кінця вірить. І тоді я зрозуміла: село ніколи не прийме нову мене. Для них я назавжди залишуся Іриною Олександрівною, яка має гнути спину на городі й носити стару хустку.
Але кульмінація сталася того дня, коли я зіткнулася з Марією біля магазину. Сцена, яку я описала на початку, була лише початком. Після того, як я відвела Марію до себе додому, ми сіли за стіл, я налила їй кави, а собі — трав’яного чаю за 150 гривень за пачку. Вона все ще тримала мою перуку, крутячи її в руках.
— Ірен, ти серйозно? Перука? — вона дивилася на мене, ніби я з іншої планети.
— А що такого? — я знизала плечима. — Мені подобається. І тобі раджу спробувати. У тебе ж коса рідшає, я бачу. Є хороші маски для волосся, я тобі дам рецепт. За 500 гривень купиш у місті, і будеш як модель.
Марія пирхнула, але її очі загорілися. Ми просиділи до вечора, розмовляючи про все на світі: про чоловіків, про дітей, про те, як набридло жити за сільськими правилами. Я розповіла їй, як у Туреччині танцювала на пляжі під зорями, а вона зізналася, що мріє поїхати кудись, де немає її грядок і курей.
— Ірен, а як ти наважилася? — запитала вона, коли ми вже допивали другу чашку кави. — Отак усе кинути, Степана вигнати, себе змінити?
Я задумалася.
— Знаєш, Маріє, я просто одного дня зрозуміла, що життя одне. І я не хочу провести його, копаючи картоплю й слухаючи, як Степан бурчить про погоду. Я хочу сміятися, носити гарні сукні, пити каву, а не розчинну бурду за 50 гривень. А ти хіба не хочеш?
Вона зітхнула.
— Хочу. Але страшно. Що люди скажуть?
— А що вони можуть сказати? — я розвела руками. — Що я з глузду з’їхала? Так нехай. Головне, що я щаслива.
Марія пішла додому, а я залишилася з думками. Село не зміниться. Але я змінилася. І, можливо, хтось, як Марія, теж наважиться зробити крок до нового життя.
Того вечора я сіла на веранді, налила собі келих соку за 100 гривень за літр і подивилася на зорі. Мені було добре. Але я знала, що плітки не вщухнуть. І щоразу, коли я вийду в новій сукні чи капелюсі, хтось шепотітиме за моєю спиною.
Минуло кілька місяців. Я почала їздити до міста частіше, записалася на курси англійської за 3000 гривень, мріяла про нову поїздку. Марія іноді заходила до мене, ми сміялися, ділилися рецептами масок для волосся. Вона навіть купила собі нову сукню за 1000 гривень — скромну, але для неї це був великий крок.
Одного разу я зустріла Тетяну, яка як завжди несла свіжі плітки.
— Ірен, чула? Кажуть, ти в місто переїжджаєш, квартиру за 2000000 гривень купуєш! — вона хитро посміхнулася.
Я розсміялася.
— Таню, якби в мене були такі гроші, я б уже на Мальдівах пила коктейлі за 500 гривень. А так — живу, як живу. І тобі раджу: менше слухай плітки, більше живи для себе.
Вона зітхнула, але кивнула.
Моє життя змінилося, але я досі не знаю, чи правильно вчинила, кинувши все старе заради нового. Я щаслива, але іноді сумую за тими вечорами, коли ми зі Степаном сиділи на веранді й говорили про дрібниці. Може, я могла знайти баланс? А може, це і є моє щастя — жити так, як хочу, не оглядаючись на інших?
А ви що думаєте? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто кидати все заради мрії, чи краще триматися за те, що маєш?
Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!
