– Олено, ти серйозно? Ти ж сама запропонувала нам оселитися в своїй квартирі на якийсь час! Ти сказала мамі, що це буде без жодних додаткових витрат, окрім комуналки! А тепер раптом вимагаєш платити щомісяця величезну суму? Ми ж родичі, як ти могла так ввести нас в оману?
Голос тітки Олени пролунав холодно і різко через телефонну трубку, ніби вона вже давно чекала на цю розмову.
– Софійко, ти що, дитина мала? У цьому світі нічого просто так не буває! Я сказала, що можу надати житло, але хіба я казала, що це буде безкоштовно? Ви з самого початку мали зрозуміти, що за все треба платити. А тепер ще й ображаєтесь? Якщо вам не подобається – шукайте собі щось інше, я нікому нічого не винна!
– Але ж ти сама наполегливо пропонувала допомогу! Ми кинули роботу, приїхали сюди, вірячи тобі…
– Вірячи? Це ваші проблеми, що ви так наївно все сприйняли. Я свою квартиру даром роздавати не збираюся. Або платіть, як нормальні люди, або забирайтеся геть зі своїми речами!
Я відчула, як сльози навертаються на очі, але стрималася. Ця розмова стала тією краплею, яка переповнила чашу терпіння всієї нашої родини.
Мене звати Софія. Мені двадцять вісім років, і я завжди мріяла про незалежне життя в великому місті, де можливості відкриваються ширше, ніж у нашому тихому провінційному містечку.
З дитинства я дивилася на вогні далеких мегаполісів по телевізору і уявляла, як одного дня опинюся там, будуватиму кар’єру, зустрічатиму цікавих людей і створюватиму свою власну сім’ю.
Але реальність завжди виявляється складнішою за мрії, особливо коли в гру вступають родинні зв’язки.
Моя мама, Наталія, все життя провела в нашому маленькому містечку на Черкащині. Вона любила спокій, знайомі вулиці, сусідів, з якими вітається щодня, і невеликий садок біля будинку, де вирощувала квіти та овочі.
Після закінчення школи мама не захотіла їхати до великого міста, як її молодша сестра Олена. Батьки допомогли обом донькам з житлом по-різному: Олені, яка відразу після університету вийшла заміж за успішного чоловіка, подарували квартиру в столиці.
А мама з татом оселилися в нашому містечку, і вона ніколи не шкодувала про цей вибір. “Тут тихо, затишно, і люди щирі”, – казала вона завжди.
Я ж, навпаки, рвалася до змін. Після інституту я познайомилася з Андрієм – високим, усміхненим хлопцем з добрими очима, який мріяв про власну справу в IT-сфері.
Ми швидко зрозуміли, що створені одне для одного. Весілля було скромним, але щасливим, і відразу після нього ми почали планувати переїзд.
У нашому містечку роботи було небагато, зарплати скромні, а перспективи – ще скромніші. Молодим сім’ям там важко розвернутися: або залишаєшся і миришся з рутиною, або ризикуєш і їдеш туди, де більше можливостей.
– Софійко, а якщо не вийде? – хвилювалася мама, коли ми розповіли їй про плани. – Велике місто – це не жарти. Житло дороге, роботи конкурентні…
– Мамо, ми спробуємо. Якщо що – повернемося. Але сидіти на місці і нічого не змінювати – це не для нас.
Андрій кивнув, тримаючи мене за руку.
– Наталіє Петрівно, ми все продумали. Спочатку знайдемо роботу, потім житло. І Олена ж там, ваша сестра. Вона обіцяла допомогти, якщо знадобиться.
Мама зітхнула, але в очах блиснула гордість.
– Добре, діти. Тільки обіцяйте дзвонити щодня спочатку.
Ми сміялися, обіймали її, і все здавалося таким простим.
Олена, тітка моя, завжди була тією, хто “влаштувався”. Її чоловік, дядько Віктор, мав власний бізнес, і вони жили в достатку. Квартира, яку подарували Олені батьки, стояла порожньою вже кілька років – Олена з родиною мешкала в просторому будинку за містом.
Їхня донька, моя двоюрідна сестра Марта, ще закінчувала школу, і вони планували перебратися в ту квартиру пізніше, коли Марта вступить до університету в центрі міста. Поки що житло просто припадало пилом.
Коли мама розповіла Олені про наш переїзд, тітка відразу оживилася.
– Наталко, звичайно, хай приїжджають! – почула я її голос у слухавці, коли мама поставила на гучний зв’язок. – У мене ж квартира стоїть порожня. Нехай оселяться там на якийсь час, поки не знайдуть щось своє. Я ж не здаю її нікому сторонньому, тільки родичам можу довірити.
– Олено, ти впевнена? – запитала мама обережно. – Ми не хочемо обтяжувати…
– Та що ти! Родина має допомагати одна одній. Вони молоді, нехай починають нове життя. Платити нічого не треба, тільки за світло, воду і все таке. Я ж не чужа.
Мама посміхнулася мені сльозами на очах.
– Бачиш, доню? Все буде добре.
Ми з Андрієм були в захваті. Це здавалося справжнім подарунком долі – не витрачати відразу всі заощадження на оренду, а спокійно шукати роботу і відкладати на власне житло.
Ми кинули роботи в містечку – я працювала в місцевій бібліотеці, Андрій – у невеликій фірмі з ремонту техніки – і вирушили до столиці з валізам та великими надіями.
Приїхали ми ввечері. Тітка Олена зустріла нас біля під’їзду, усміхнена, в елегантному пальто.
– Ну от, приїхали! Заходьте, подивіться.
Квартира була затишною: дві кімнати, велика кухня, балкон з видом на парк. Меблі старі, але охайні, все працювало.
– Ну як? – запитала Олена, розводячи руками. – Підходить для початку?
– Чудово! – вигукнула я. – Дякуємо вам величезне!
Андрій кивнув, оглядаючи вікна.
– Так, місця вистачить. Ми швидко влаштуємося.
Ми розклали речі, посиділи за чаєм. Олена розповідала про місто, де краще шукати роботу, які райони тихіші.
– Олено Миколаївно, ми вам так вдячні, – сказав Андрій щиро. – Це великий крок для нас, і ваша допомога…
– Та годі, родичі ж! – відмахнулася вона. – Живіть, облаштовуйтесь. Якщо що – дзвоніть.
Ми провели першу ніч у новій квартирі, плануючи майбутнє, і все здавалося ідеальним.
Але наступного дня, коли ми повернулися з прогулянки містом і пошуку вакансій, Олена зателефонувала.
– Софійко, треба поговорити. Приїдьте до мене додому, чи я до вас заскочу?
Ми з Андрієм переглянулися. Щось у її тоні було інше.
Вона приїхала через годину. Сіла на кухні, склала руки на столі.
– Отже, діти. Я подумала… За проживання все ж таки треба платити. Щомісяця певну суму, плюс ви за комуналку.
Я завмерла.
– Як платити? Але ж ви сказали…
– Я сказала, що надаю житло. Але хіба я уточнювала, що дарма? Уявіть, якщо б ви щось зіпсували, чи сусіди поскаржилися б. Ні, так не піде.
Андрій нахилився вперед.
– Олено Миколаївно, ми ж домовлялися інакше. Наталія Петрівна передавала ваші слова…
– Наталка завжди все переінакшує, – перебила Олена різко. – Я пропонувала допомогу, але не благодійність на постійній основі.
Розмова затягнулася. Олена наполягала на своїй сумі – немалій, яка б з’їла половину наших майбутніх зарплат. Ми намагалися пояснити, що накопичуємо на власне, що тільки приїхали…
– Якщо не влаштовує – шукайте інше. Я можу здати квартиру стороннім за більші гроші.
Вона пішла, залишивши нас у шоці.
Ми переночували в недорогому готелі – повертатися додому пізно ввечері не мало сенсу. Вранці я подзвонила мамі.
– Мамо… Тітка Олена вимагає плату. Велику.
Мама спочатку не повірила.
– Як? Вона ж казала…
Потім розмова мами з Оленою. Я чула підвищені голоси через телефон.
– Олено, ти що? Ти ж сама пропонувала! Дітям зараз важко, вони тільки починають!
– Наталко, це ти все неправильно зрозуміла. Я не збираюся утримувати твою доньку з зятем!
Після тієї розмови мама плакала. Батько, почувши, обурювався.
– Як вона могла? Своя!
Скандал розростався. Олена дзвонила іншим родичам, скаржилася, що ми “нахабні”, що “хочемо жити за чужий рахунок”. Бабуся, наша спільна, намагалася мирити, але Олена стояла на своєму.
– Я нікого не обманювала! Вони самі мали здогадатися!
Брат мами, дядько Сергій, який жив у іншому місті, теж втрутився.
– Олено, ти егоїстка! Завжди думаєш тільки про себе. Дітям допомогти – і то шкода!
Олена образилася на всіх.
– Ви всі проти мене? Добре, живіть як знаєте!
Родинні чати кипіли. Хтось підтримував нас, хтось намагався бути нейтральним, але Олена скрізь вставляла свої коментарі: “Вони невдячні”, “Я пропонувала, а вони вимагають дарма”.
Мама з Оленою не розмовляли тижнями. Я відчувала провину, хоч і знала, що не винна.
– Доню, це не через тебе, – заспокоювала мама. – Олена завжди така була – все для себе, а іншим крихти.
Ми знайшли іншу квартиру – меншу, але в нормальному районі, і плата була вдвічі меншою. Почали працювати: я в маркетинговій агенції, Андрій – фрілансером у програмуванні. Поступово життя налагоджувалося.
Але родинний розкол залишився. На сімейні свята Олена приїжджала окремо або взагалі не приїжджала. Вона звинувачувала нас усіх, що ми “зруйнували родину” через гроші.
Одного разу, на день народження бабусі, ми всі зібралися. Напруга висіла в повітрі.
– Олено, може, помиримося? – запропонувала бабуся тихо.
– Помиритися? З тими, хто мене оббрехав?
Мама не витримала.
– Ти сама все почала! Обіцяла одне, зробила інше!
– Я нічого не обіцяла! Ви самі вигадали!
Діалог тривав довго, з слізьми, докорами. Егоїзм Олени проявився повністю: вона не визнала жодної помилки, тільки повторювала, що “все має свою ціну”.
От мені цікаво, невже для рідної племінниці пожити у квартирі порожній повинно коштувати величезних грошей? Навіщо було запрошувати і казати що допоможеш, а потім просити аж 5 тисяч сплати за квартиру яка тобі по суті не потрібна?
Головна картинка ілюстративна.
