— Ти серйозно збираєшся пустити їх жити до нас? У наш дім? — мій голос тремтів, хоча я намагалася говорити тихо.
— Марто, це ж ненадовго. Мама з молодшою сестрою опинилися без даху над головою, — відповів Богдан, дивлячись кудись повз мене.
— Ненадовго — це скільки саме? Ти ж сам казав, що ремонт може затягнутися на місяць, а то й довше.
— Ну… десь так. Але це моя кров, розумієш? Я не можу просто сказати «ні» і спати спокійно.
— А я? Я можу спати спокійно, коли чужі люди перетворять мою оселю на прохідний двір? Коли хтось без дозволу пересуватиме мої речі, їстиме мою їжу, сидітиме на моєму улюбленому кріслі?
Він зітхнув, потер скроні.
— Ти завжди все драматизуєш. Вони не чужі. Вони родина.
— Родина, яка ніколи не питала моєї думки. Родина, яка вважає, що я просто декорація до твого життя.
Богдан підвів погляд, і в його очах промайнуло щось схоже на докір.
— Якщо ти справді мене любиш, ти знайдеш у собі сили зрозуміти.
Я відчула, як у горлі утворився клубок.
— Знаєш що? Я вже зрозуміла. Зрозуміла, що для тебе «родина» — це тільки ті, з ким ти народився. А я — просто зручна людина, яка купила цю квартиру, виплатила кредит і створила тут затишок.
Він мовчав. Довго. Потім тихо промовив:
— Вони приїдуть у п’ятницю. Я вже пообіцяв.
Я стояла посеред кухні й дивилася, як він виходить, ніби нічого не сталося. У ту мить щось усередині мене остаточно тріснуло.
Мене звати Марта. Мені тридцять один. Ця квартира на дванадцятому поверсі з видом на парк — моя гордість і мій притулок.
Я купила її п’ять років тому, коли ще працювала на двох роботах, спала по чотири години на добу й відкладала кожну копійку.
Потім з’явився Богдан. Спочатку він здавався саме тим, кого я чекала: спокійний, уважний, з м’яким гумором.
Ми одружилися через півтора року. Я думала, що знайшла баланс між своєю незалежністю та спільним життям.
Як же я помилялася.
Вони приїхали раніше, ніж обіцяли. У четвер увечері, коли я ще не встигла навіть переодягнутися після роботи. Двері відчинив Богдан — я почула його радісний голос ще з ліфта.
— Мартусю, виходь! Гості вже тут!
Я вийшла з ванної, тримаючи в руках мокре рушник. У коридорі стояли троє: свекруха Лариса Валентинівна в бежевому пальті, яке виглядало так, ніби його прасували щогодини, її молодша донька Дарина — двадцять два роки, яскраво-рожевий светр, величезні вії й запах солодких парфумів, від якого відразу починала боліти голова, — і величезна кількість багажу.
Два велетенських чемодани на колесах, три спортивні сумки, пакет із продуктами, ще один із взуттям і якась велика плетена корзина, наче вони збиралися жити тут щонайменше рік.
— Добрий вечір, Марто, — Лариса Валентинівна посміхнулася так, ніби я мала їй дякувати за честь. — Бачиш, ми не стали чекати п’ятниці. Раптом знайшли ранній автобус.
— Добрий… вечір, — видавила я, відчуваючи, як усередині все стискається.
Дарина навіть не привіталася. Просто пройшла повз мене, зняла кросівки й кинула їх посеред коридору, а потім попрямувала до вітальні, на ходу дістаючи телефон.
— Де тут у вас Wi-Fi? Пароль той самий, що й минулого разу? — кинула вона через плече.
Я подивилася на Богдана. Він уже тягнув чемодани в бік моєї маленької робочої кімнати, яку я ніжно називала «майстернею».
— Я думала, ми спочатку поговоримо, — тихо сказала я йому.
— Та про що там говорити? Вони вже тут. Давай допоможи краще розкласти речі.
Я не відповіла. Просто пішла на кухню й почала варити чай. Руки тремтіли.
Перший вечір минув відносно спокійно — якщо не рахувати того, що Дарина одразу зайняла диван у вітальні й увімкнула якийсь гучний серіал, а Лариса Валентинівна почала «допомагати» на кухні.
Під «допомогою» вона мала на увазі переставити всі спеції в іншому порядку, викинути мої улюблені трав’яні чаї («вони ж старі, навіщо тримати?») і поставити на видне місце свою баночку з розчинною кавою.
— Ти ж не проти, якщо я трохи причепурю кухоньку? — спитала вона, навіть не чекаючи відповіді.
— Це моя кухня, — відповіла я спокійно. — Мені подобається, як усе стоїть.
Вона тільки посміхнулася кутиком губ.
— Ой, Марто, ти така акуратна. Але повір, коли поживеш із дітьми, зрозумієш, що ідеальний порядок — це пережиток.
Я промовчала. У мене немає дітей. І після цього вечора я вже точно знала — не буде.
Наступного ранку я прокинулася від запаху смаженої яєчні та голосного сміху.
Годинник показував сьому двадцять. У суботу я зазвичай сплю до десятої.
— Доброго ранку! — весело вигукнула Дарина, коли я зайшла на кухню в піжамі. — Ми тут поснідали. Твоя сковорідка просто супер, нічого не прилипає!
На столі стояла моя улюблена чавунна сковорідка, яку я мию тільки вручну й ніколи не залишаю на вогні без нагляду. Зараз на ній лежали залишки масла й шматочки підгорілого білка.
— Ви смажили на ній? — спитала я, намагаючись не підвищувати голосу.
— А що такого? — Дарина здивовано підняла брови. — Мама сказала, що ти не проти.
Лариса Валентинівна сиділа за столом і спокійно пила каву.
— Дівчатка, не свартеся з самого ранку. Марта просто любить, коли все по її. Це її право.
Я відчула, як у скронях запульсувало.
— Я прошу одне — не чіпайте мої речі без дозволу. Особливо дорогі.
— Ой, та що ти така дріб’язкова, — махнула рукою свекруха. — Ми ж не вкрали твою сковорідку. Посмажили яєчко — і все.
Богдан саме зайшов і почув останню фразу.
— Марто, ну справді… Це ж дрібниця.
Я подивилася йому в очі. Довго. Потім розвернулася й пішла чистити ту саму сковорідку. Мовчки.
Далі було тільки гірше.
Дарина щовечора займала ванну на півтори-дві години. Після неї залишалися кольорові плями від масок, розсипаний блиск для тіла, мокрі рушники на підлозі й запах кокосового кондиціонера, від якого в мене починалася мігрень.
Коли я одного разу попросила хоч трохи прибирати за собою, вона здивовано округлила очі:
— Серйозно? Ти ж сама казала, що любиш чистоту. От і прибери, раз тобі так треба.
Лариса Валентинівна тим часом узялася «оптимізувати» простір. Переставила мої книги на полицях («так світло краще падає»), викинула старі журнали («навіщо тобі сміття?»), почала готувати страви, які «корисніші», і щоразу залишала гори немитого посуду.
— Я ж для вас стараюся, — казала вона з образою в голосі, коли я одного разу не витримала й запитала, чому після обіду на кухні виглядає, ніби пройшов ураган. — Ти приходиш з роботи втомлена, а я тобі ще й вечерю готую. Могла б і подякувати.
Я дякувала. Крізь зуби.
Богдан… Богдан просто робив вигляд, що нічого не відбувається. Коли я намагалася поговорити з ним увечері, він або переводив тему, або казав:
— Вони скоро поїдуть. Потерпи. Ти ж сильна.
Я вже не відчувала себе сильною. Я відчувала себе вигнаною зі свого власного життя.
А потім стався той вечір.
Я повернулася додому пізно — клієнт затримував зустріч, довелося переробляти всю презентацію.
Була майже одинадцята. У квартирі горіло світло, лунала музика, сміх. Я тихо пройшла коридором і зупинилася біля дверей своєї спальні.
Дарина стояла перед дзеркалом.
На ній була моя шовкова сукня кольору гіркого шоколаду. Ту саму сукню я купила на першу серйозну премію — два роки тому.
Носила її лише тричі. Вона коштувала мені пів зарплати, але я ніколи не пошкодувала — тканина обіймала тіло, як друга шкіра.
Дівчина крутилася, фотографувала себе, сміялася в голос.
— Ого, та я в цьому просто королева! Денис сьогодні з глузду з’їде.
Я відчинила двері повністю.
— Зніми. Зараз же.
Дарина здригнулася, обернулася.
— Ой… ти вже прийшла? Я просто приміряла. Думала, ти не проти…
— Проти. Дуже проти. Зніми мою сукню.
Вона закотила очі, але почала розстібати блискавку.
На шум прибігла Лариса Валентинівна, за нею Богдан.
— Що за крики? — спитала свекруха тоном директора школи.
—
Ваша донька без дозволу взяла мою особисту річ. Дорогу річ. І зібралася йти в ній на побачення.
— І що? — Лариса Валентинівна підняла брови. — Плаття ж не порвалося. Поносить пару годин і поверне. Ти що, справді така скупердяга?
Я відчула, як усе всередині перевернулося.
— Це не про гроші. Це про повагу. Про те, що в чужий дім не заходять і не беруть усе, що сподобалося.
— Чужий дім? — перепитала вона з нарочитим здивуванням. — Це дім мого сина. А значить — і наш теж.
Я повернулася до Богдана.
— Ти чуєш, що вона каже?
Він опустив погляд.
— Марто… ну не нагнітай. Дарина зніме, все нормально.
— Нормально?! — мій голос зірвався. — Для тебе нормально, коли в моєму домі хтось без дозволу роється в шафі? Коли мене вважають скупердягою за те, що я захищаю свої речі? Коли я відчуваю себе чужою на своїй же території?
Лариса Валентинівна склала руки.
— Знаєш що, дівчино? Ти просто не вмієш ділитися. Завжди була така — усе своє, усе під замком. Бідний Богданчик з тобою намучився.
— Бідний Богданчик? — я розсміялася, але сміх вийшов різким, болісним.— Бідний Богданчик стоїть і мовчить, поки його дружину ображають у її ж квартирі. Бідний Богданчик обіцяв, що все буде добре, а потім здав мене, як стару непотрібну річ.
Він підняв голову.
— Марто, досить. Ти переходиш межу.
— Межу перейшли ви. Усі троє. А я її зараз намалюю чітко.
Я глибоко вдихнула.
— У вас є тридцять хвилин. Збирайте речі. Усі троє. І покидайте мою квартиру.
Тиша стала оглушливою.
Дарина все ще тримала сукню в руках. Лариса Валентинівна відкрила рота, але не видала жодного звуку. Богдан дивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Ти… серйозно? — нарешті промовив він.
— Абсолютно.
Свекруха опам’яталася першою.
— Та ти просто егоїстка. Думаєш тільки про себе. А ми тобі як сміття?
— Ви самі зробили себе сміттям у моєму домі, — відповіла я спокійно. — Я просила поваги. Ви відповіли зневагою. Все.
Богдан ступив крок до мене.
— Марто, це моя мама. Моя сестра. Ти не можеш просто…
— Можу. Бо це мій дім. Мої стіни. Мої правила. А ти обрав їхню сторону ще тиждень тому. Тепер живи з цим вибором.
Він стояв і дивився. Довго. Потім повільно кивнув.
— Добре.
Він пішов збирати речі.
Я сиділа на кухні, поки вони грюкали шафами, пакували сумки, перемовлялися приглушеними голосами. Через двадцять сім хвилин двері грюкнули востаннє.
Тиша.
Глибока, чиста, моя тиша.
Я пройшла по квартирі. Зібрала залишені дрібниці — одну сережку, забутий браслет, кілька ватних дисків, розсипаний блиск. Усе склала в пакет і винесла на площадку.
Потім повернулася до спальні. Діставала сукню з купи речей, розправила її, повісила назад.
На тканині залишився легкий запах чужих парфумів. Я віднесла її на балкон, повісила провітрюватися.
Сіла на підвіконня. Дивилася на нічне місто.
Мені не було легко. Але це був чистий біль — біль людини, яка нарешті повернула собі себе.
Телефон задзвонив о пів на другу ночі. Богдан.
Я не взяла слухавку.
Вимкнула звук. Лягла. І вперше за багато днів заснула без відчуття, що хтось дихає мені в потилицю.
Мій дім. Мої правила. Моя тиша.
І нехай завтра буде що буде.
А сьогодні я вдома. Нарешті вдома.
Головна картинка ілюстративна.
