fbpx
Дозвілля
Та ну зайнята я, – вкотре вигукую в трубку, – Ну все гаразд, мам! Ну передзвоню коли зможу. Ні не приїду. Давай, бувай, справ вище стріхи

Потяг тягне один за одним вагончики рутинних днів по рейках життя, у кожного з нас справи, робота, навчання, ми всі кудись поспішаємо і безперервно відчуваємо брак часу.

Все ніби і є, життєвий потік лине не зупиняючись.

Є батьки. І не замислюємося, скільки необхідно приділити часу на спілкування з ними, а вони ж так цього чекають – їм цікаво, чим зараз живуть їхні дорослі діти, чим цікавляться, що турбує.

А нам часто здається, що особистий простір порушується ними і вічні розпитування дістають, чи не так?

Але іноді у житті приходить такий момент, коли все стає абсолютно навпаки.

Спілкування з батьками буде не вистачати, скільки б років тобі не було, і навіть якщо у тебе є своя сім’я, все одно ти відчуваєш себе беззахисною дитиною, яку залишили. Навічно.

Хочеться розповісти, що у тебе нового трапилося, обговорити складності і поділитися радістю, похвалитися удачею – зателефонувати в будь-який момент.

І зрідка, коли рука тягнеться до телефону, несподівано осяває думка «а зараз це неможливо».

Ну не зробили ще такого зв’язку з небесами.

І радієш, коли зустрітися з рідними зрідка виходить у снах… І тримаєш цей спогад теплим промінцем світла у душі, і посміхаєшся собі тихцем.

Йдуть роки…

Мені так не вистачає мами, хоч бувало у нас все по-різному, як у кожної мами з дочкою.

Мені не вистачає діда – він був все життя найкращим, іншого такого я не зустрічала ніколи. Не вистачає бабусі і тієї сусідки, яка так голосно співала за стіною.

Друзі, я не ставлю за мету поплакатися перед вами.

Я хочу, щоб ви встигли…

Відкладіть все на хвилину і зателефонуйте, відвідаєте маму, тата, дідуся, бабусю. Привітайтесь з сусідкою, яка теж є частиною вашого життя, вашого звичного і такого крихкого, світу.

Поки не прийшло оте руйнівне, спустошуюче “Пізно”.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.com.ua – заборонено.

Головна картинка – pexels.