— Кать, ну ти чого, з глузду з’їхала? Це ж буде неїстівним!
Павло дивився на неї так, наче вона щойно додала землі в каструлю.
Дівчина сміялася.
— А давай поб’ємося об заклад. Якщо всім сподобається — ти виконуєш моє бажання.
Паша одразу ж усміхнувся у відповідь.
— Ну, це тут точно ніхто їсти не буде. То ж давай. Якщо не сподобається — то ти моє. Домовилися?
— Пішли.
Це був ювілей. І вони з Пашком уперше були запрошені як кухарі. Страву зустріли на ура. Павло дивився на неї.
— І як тобі це вдається? Адже сюди ця приправа ніяким боком.
— Вчися, студенте.
Додому поверталися вже вранці. Пашко провів її до під’їзду й пішов, а в під’їзді її зустріли двоє відморозків.
Тиждень Катя пролежала вдома, слухала не тверезі вигуки матері, яка кричала, що виростила дівку легкої поведінки, ні з ким не спілкувалася. А потім, коли фізичний біль відступив, а залишився лише моральний — підвелася. Поки матері не було вдома, вибрала великий гострий ніж, сокиру для м’яса, ще щось. І вирушила шукати своїх кривдників.
Знала, що кілька разів приходив Пашко. Віддала матері на пропій усі гроші, аби тільки та не впустила його.
Минуло 15 років. Тоді на суді вона відмовилася від адвокатів. Попросила лише, аби засідання було закритим. Суддя, добра, літня жінка, похитала головою.
— Неправильно ти все робиш, дівчинко. Треба було це оприлюднити, найняти хорошого адвоката. Дивись — і термін був би набагато менший. Ти ж не просто так…
Катерина, не підводячи очей, відповіла:
— Не треба нічого. Все одно повернутися до колишнього життя не вийде.
Катя щурилася від яскравого сонця. Скільки разів малювала собі цей день, а все одно він здавався якимось не таким — яскравішим, чи що.
— Ну, привіт, свобода.
Вона думала, що буде легше. Що зможе хоча б якось відгородитися від усього світу й просто впаде в моральну сплячку. Ні, не вийшло. Кожен день був важким, кожен день тягнувся секунда за секундою. Вона вже й не вірила, що настане той день, коли вона вийде з в’язниці.
Три дні просто відсипалася.
Квартири давно вже не було — родичі постаралися. Добре хоча б купили їй якусь кімнатку в брудному гуртожитку. Катя не збиралася влаштовувати жодних розбірок. Усі її речі теж були тут. Але мало що підійшло — адже скільки років минуло.
Потім пішла шукати роботу. Ну, зрозуміла річ, ніхто не чекав на неї з розпростертими обіймами. Люди тікали, на роботу не брали. Катя з посмішкою подумала, що тепер їй зрозуміло, чому ті, хто виходить із-за гратів, знову й знову туди повертаються. Та просто тому, що тут вони не потрібні. Роботу не знайти, а їсти хочеться всім.
Вона зупинилася біля дверей ресторану. «Потрібен кухар», — усміхнулася. «Ну, а що їй втрачати? Просто знову пошлють». Штурхнула двері.
Костянтин був незадоволений. Учора він зустрівся з тими людьми, що йому платять, і заплатили вони цього разу набагато менше. Отак історія — як він може розвалити ресторан за місяць? Тут репутація, тут свій контингент. А якщо дуже постаратися — можна й вляпатися. А йому не хотілося світитися. Хотілося просто трохи грошей.
Костянтин злився. Що б він не робив — ресторан як працював, так і працював. І людей не убувало. Він уже й продукти зіпсовані брав, і зелень переморожену — стільки всього, але нічого.
Господар з’являвся рідко. У нього був ще якийсь бізнес, хоч казали, що колись він сам тут усе починав — сам стояв біля плити, сам підбирав ресторан, і ресторан тоді одразу пішов угору. А зараз усе йшло за накатаною, і ніяк не вдавалося Костянтину збити його з колії. Хоча конкуренти, ресторан яких з’явився не так давно неподалік, обіцяли нормальні гроші, якщо цей закриється.
— Доброго дня.
Костя аж підстрибнув — так заглибився в свої думки, що не помітив, як якась жінка підійшла.
Уважно її оглянув. Нормальний одяг не приховував того, що жінка — з місць не таких далеких. На таких — спеціальна печатка.
— Чого треба?
Катя скривилася. «Пора йти». Навіть якщо станеться диво і її якось візьмуть — з такою людиною вона працювати не зможе.
— Я з приводу роботи кухарем.
Костя хмикнув.
— Та невже? — потім засміявся. — Та з тебе кухар, як з мене балерина. Що ти придумала, що тебе таку кудись на нормальне місце візьмуть?
Катерина мовчки розвернулася й пішла до виходу. А Костю раптом осяяло. «Це ж ідеальний спосіб усе зіпсувати!»
— Стій!
Катя здригнулася й зупинилася.
Він підійшов.
— Ти хоч трохи готувати вмієш? Уявлення маєш?
— Не повірите, але так.
— Підеш кухарем на доставку? Ходімо, покажу.
Катя ледь не підстрибнула. «Та й бог із ним, із цим злим чоловіком». Вона буде працювати й заробляти.
Їй навіть помічника дали. Своє місце відвели, видали уніформу. Катя ликувала. Розуміла, звісно, що на доставку навряд чи якісь круті страви замовлятимуть, але все-таки вже дещо.
Помічник, молодий хлопчина, насторожено поглядав на неї дня три, потім ніби відтанув, став швидше виконувати доручення, а потім не витримав:
— Ви якось зовсім інакше все робите. Минулий кухар взагалі ніякої краси не намагався додати. І у нас за три дні замовлень побільшало.
— Це ж чудово. Ми що, з тобою не впораємося? Хіба ні?
— Та впораємося. Я, взагалі-то, на літо сюди прийшов — вчусь, і хочу стати дуже крутим кухарем. Свій ресторан відкрити, може, навіть кращий, ніж цей.
Катя сміялася.
— Ти все правильно робиш. Мріяти потрібно саме про найголовніше, а не про те, щоб хоч як-якось. Ой, а це що?
Катя витягла з пакета дещо, що раніше було зеленню, а зараз нагадувало мокру заморожену масу.
— А це Костя так на продуктах економить. А може, спеціально таке купує. І навіщо йому це — не знаю. Але останнім часом продукти все гірші. Наші лаються, а в нього одна відповідь: «Не подобається — звільняйтесь».
— А господар, йому скаржилися?
— Ні, він тут і не буває.
— Якось дивно.
Катя почула скрип дверей.
— Ну, справляєтеся?
— Костянтине, подивіться, будь ласка — хіба можна таке класти в страву?
Він усміхнувся.
— Усі кладуть. А тебе, принцесо, щось не влаштовує? То я можу швидко знайти на твоє місце іншу?
Катерина замовкла. Роботу ніяк не можна було втрачати, а Костя тут — персона, і тільки він вирішував, що й як.
До вечора надійшло дивне замовлення. Не було переліку страв. Було замовлення на «смачну ресторанну їжу».
Дімка почухав потилицю.
— І що робити?
— Може, те, що вважається фірмовою стравою?
Катя усміхнулася.
— А давай інакше. Ось, збігай швидко в магазин і купи це. — Вона простягнула йому список і гроші.
Діма уважно прочитав і подивився на неї.
— Ми що, не по меню готуватимемо?
— Цілком вірно.
— А якщо нам за це по шапці?
— А якщо — ні?
Діма посміхнувся.
— Гаразд, я швидко. Знаєте, мені подобається з вами працювати.
Катя усміхнулася. «Ну хоч щось приємне в її житті». Хоч ці слова й від молоденького студента, але для неї багато значили.
Вони працювали довше, ніж звичайно. Діма щоразу зітхав.
— Ніколи не бачив, щоб ось так робили.
— Вчися, студенте. — Катя по-доброму піджартовувала над ним.
А коли замовлення було готове, він зітхнув.
— Гадаю, тепер у нас лише два шляхи: або завтра ми прокинемося знаменитостями, або нас закидають ось цим. — Він показав на сковороду.
Катя сміялася.
— Ну, ти фантазер!
— А що? Ось, уявіть: ми такі заходимо, а тут — червона доріжка. Усі аплодують і дарують нам ключі від ресторану.
Катерина засміялася, а за нею — і сам Діма. Вона не хвилювалася. Так, страва була зовсім незвичайною — одна з тих, що вона колись сама вигадала. Але хто не дуже розбирається в кухні — того нічого незвичайного може й не вразити. Просто з’їсть і все. Фантазії Дімки, звичайно, подобалися, але все це були лише фантазії. «Він же ще зовсім молодий».
— Катерино!
Костянтин чекав на неї біля дверей, дивився грізно.
— Так? Щось сталося?
Вона спеціально не віталася, бо Костя сам ніколи ні з ким не вітався.
— Що це ви там учора приготували в останнє замовлення?
— А що таке?
— Замовляв, виявляється, сам господар. І скоро він буде тут. Хоче особисто на тебе подивитися. Ну, дивися — якщо ти йому не сподобаєшся, або будуть претензії щодо замовлення — одразу на вулицю полетиш.
— А ви взагалі чому завжди такий злий? Ви ж навіть не знаєте, сподобалося чи ні! І чому купуєте зіпсовані продукти? А може, вас хтось перекупив?
Катя вже дійшла до свого місця, а щелепа Костянтина так і не повернулася на місце.
Чесно кажучи, вона хвилювалася. Не хотілося йти, не хотілося знову починати пошуки роботи, хотілося жити, як усі.
Діма теж ходив навколо.
— Ну, ти-то чого? Готувала-то я. Тебе ніхто не чіпатиме, а ти всього лиш робив те, що я кажу.
— Та не тому, а тому що якось несправедливо. Це Костю треба виганяти, поки він і ресторан у яму не завів. Незрозуміло, навіщо він це робить.
— А й справді, навіщо? Слухай, а тут нічого подібного поряд не відкривалося? Може, його й справді конкуренти купили?
— Та ну, бути не може. Таке тільки в фільмах буває.
Діма збентежено замовк і подивився на неї.
— А відкрився півроку тому ресторан. Кажуть, справи там не дуже, бо всі до нас ідуть.
— І давно тут продукти стали поганими?
— Місяців п’ять тому.
Діма навіть плюхнувся на стілець від переживань.
— Бути не може!
За дверима почулися кроки, розмова.
— Ось, ось вона. Вона готувала вам учора вечерю.
Костя практично біг попереду чоловіка.
—
Доброго дня.
Катя тихо кивнула. А Костя доповів:
— Пожалів, взяв на роботу, а вона… Сьогодні ж звільню!
Діму як пружину зірвало зі стільця.
— Це вас треба звільнити! Ви спеціально купуєте зіпсовані продукти, щоб люди до нас не ходили! Вас купили конкуренти! Ось, дивіться, з чого він пропонує нам готувати!
Катя намагалася зупинити Діму. Костя блідий ловив повітря ротом, а господар уважно дивився на неї.
— Звільнений. Зараз же йди геть. І ти звільнена, стерво!
У Кості нарешті з’явився голос. Він верещав так, наче йому на ногу впала цегла. Але господар зробив жест, і всі замовкли.
— Катя… Катю… Це ж ти?
Вона здригнулася й повільно-повільно підвела очі, зустрівшись поглядом із поглядом господаря.
— Паша… Пашко…
Костя роззявив рота. Діма знову рухнув на стілець. Забагато вражень.
Господар ресторану зробив крок до неї й обійняв.
— Кать, я думав, що вже ніколи тебе не побачу… А вчора ця страва… Я одразу її впізнав. Я тобі винен бажання.
Вона плакала. Дуже сподіваючись, що ніколи не побачить його — її друга, її кохання. Хлопця з дуже пристойної родини, завдяки якому вона й потрапила на те навчання. Скільки планів вони будували, скільки всього мріяли зробити… Але сталося те, що сталося.
Костя задом вийшов за двері, а Діма раптом закричав:
— Тримайте, тримайте його!
Катя сміялася крізь сльози.
— Дім, та заспокойся вже. Ото в тебе енергія! Ех, у потрібне русло би її.
Вони сиділи в кабінеті, який раніше займав Костянтин. Катя не вірила, що все, що відбувається — правда.
Павло підписував папери, у яких було сказано, що ресторан тепер належить їй.
— Паш, ти чого? Я ж не зможу! Я ж ніколи цим не займалася. Я ж тільки готувати вмію.
— Хто? Ти? Не сміши мої капці! Ти зможеш усе. Я завжди у тебе вірив. Одного не розумію — чому тоді ти не звернулася по допомогу? Ти ж знала, що мої батьки чудово до тебе ставляться. Ми б тебе не кинули.
— Я просто поставила на собі хрест ще до того, як знайшла їх.
— Ех, Катю, скільки років втрачено… Нічого, ми все наздоженемо. Тепер ти господиня ресторану, і тільки від тебе залежить, як усе далі працюватиме і хто з тобою працюватиме. Я от хотів запитати. Може, в кіно сходимо, чи куди? Ну, ти й сама можеш вибрати куди.
Катя з подивом поглянула на нього.
— В кіно? А дружина? Паш, ну ти ж, напевно, одружений, діти, родина. Стільки років. Ти поважна, заможна людина.
Він з усмішкою розвів руками.
— Ні. Якось не склалося. Спочатку усіх ненавидів, бо ти мене кинула. Потім — усе не було часу.
Катя довго дивилася на нього, а потім промовила:
— Але ти ж не забув, де я була увес цей час?
Павло знизав плечима.
— Мені все одно. Для мене ти — все та сама Катя. Катя, з якою ми майже не розлучалися, з якою чудили, вчилися…
Через півроку ресторан був закритий цілих три дні. Ну, не зовсім закритий — а закритий на спеціальний захід. Там було весілля. Весілля господині ресторану, який останнім часом злетів у популярності, і людини, що заснувала цей заклад.
