Антон ненавидів усі ці світські вечірки так, що аж зуби зводило, але відмовити своєму другові не міг.
— Сань, та скажи нарешті, невже тобі це так потрібно? В тебе ж ніколи не було нестачі в жіночій увазі.
Саша розсміявся.
— Антоха, ти щось маєш проти моєї Каті?
— Та нічого я не маю проти неї. Мені її шкода. Ось скажи навіщо? Ну бути вільним — це ж так здорово. Нікому нічим не зобов’язаний.
Саша уважно подивився на друга.
— Слухай, у мене таке відчуття, що справа не в жінках, а саме в сім’ї.
Антон одразу відвернувся.
— Тобі здається.
— Ну добре, як знаєш. Слухай, Антох, є ще дещо…
— Давай, добивай вже.
— Ми хочемо, щоб на весіллі все було спокійно. Тобто, щоб якісь дамочки не посварилися через мужика. Ну, а мужики — через дамочку. Тому просимо всіх прийти з парою.
— З ким? Ну, з парою. У тебе що, немає в оточенні підходящої дівчини? Ну, ти ж із кимось зустрічаєшся.
Антон подумки лаявся. Вони що, взагалі вирішили загнати його в кут?
— Так, звісно, Саньку, не парся.
Коли друг пішов, Антон відкинувся на спинку крісла. Ну і що йому тепер робити? Дівчини у нього не було. Він ніколи, ні з ким не зустрічався більше двох разів, бо на третій усі дами чомусь думали, що все — він у них у кулаці. Починали будувати плани, якісь вже зовсім несумлінні. Розставатися доводилося зі скандалом, а Антон терпіти не міг скандалів.
Він точно знав одне: сім’я — це зло. По-перше, колись Антон був маленьким, і в нього була сім’я. Ні, батьки його не пили, навпаки — були заможними й вихованими, але тільки для оточуючих.
Вдома вони ненавиділи одне одного, і ненависть була такою сильною, що Антон відчував її фізично. Зрештою вони розлучилися, і не минуло й року, як тоді ще молодий хлопець зрозумів: мама й тато стали щасливими.
Батько часто говорив йому: «Люди не повинні жити разом. Це принижує. Доводиться підлаштовуватися».
А мама говорила: «Шлюб — це неправильно. У шлюбі одразу з’являються якісь нерівні, несправедливі обов’язки. Чомусь до шлюбу можна веселитися всім, а в шлюбі — тільки чоловікові. А дружина має мовчки все це терпіти».
Антон розумів, що сім’я вбиває в людині людину, але сподівався, що в інших інакше. І коли йому було 26… загалом, Соня була гарна, розумна, і вони одразу домовилися, що всі домашні обов’язки — пополам, а особистий простір є в кожного.
І наче все у них виходило. Антон закохався. Йому здавалося, що заради Соні він готовий на все. А потім довелося повернутися додому за документами. І Соня була не одна. Він досі пам’ятав той біль і досі не зміг його подолати. Ні, кохання, звісно, вже не було, але от зрада…
Антон ніколи нічого не розповідав друзям. У них якось простіше із цим було. Зійшлися, розійшлися, стосунки нормальні, а він не міг. Напевно, якийсь неправильний.
Але як би там не було, він чудово розумів: у нього в голові якась мішанина. Зазвичай люди з такими проблемами йдуть до психолога, але Антон вважав, що це зайве. Ще й соромитися. Він успішний чоловік, і в нього все чудово в житті. Ну, а що він не одружується? Не він один такий.
І ось зараз Антон перебував у невеликому шоці. Потрібно когось знайти, бо він під дулом пістолета не зізнається друзям у проблемах. Але кого? Будь-яка дівчина, якщо він запропонує зіграти роль супутниці, вчепиться в нього мертвою хваткою. Якась — за нього, якась — за гроші. Але результат буде один: скандал і сльози.
Антон задумався, що ж робити? Просидів майже годину, але так нічого й не вигадав.
У двері постукали.
— Антоне Ігоровичу, можна?
У двері заглянула дівчина у робочому халаті. Напевно, їхня прибиральниця.
— Так, звісно. Яке у вас питання?
Дівчина усміхнулася, осяючи його сніжно-білими рівними зубами.
— Робочий день давно закінчився, я все прибрала. Залишився тільки ваш кабінет. Ось хотіла запитати: мені може вранці тоді прийти раніше? Ну, якщо ви ще довго…
— А може, я просто посиджу тихенько на місці, не заважатиму?
— Що ви? Звісно, ні. Дякую. Просто вранці мені на пари потрібно.
Антон робив вигляд, що зайнятий паперами, а сам нишком спостерігав.
— Вибачте, а як вас звати?
Дівчина обернулася і знову сліпучо усміхнулася.
— Настя.
— А ви у нас?
— Я у вас прибираю ввечері, тому що вранці вчусь.
Антон не втримав відповідної усмішки.
— Давайте-но вгадаю. Вчитесь, напевно, на стиліста чи дизайнера.
Дівчина розсміялася.
— А ось і не вгадали! Я буду будувати мости.
— Мости.
Антон почував себе не в своїй тарілці. Сидить він тут, виробник взуття та сумок, розумний, важливий, а тут дівчинка, яка більше схожа на фею, вчиться будувати мости.
Він весь вечір думав про Настю, навіть лаяв себе за це. А потім йому спала на думку одна дуже цікава думка.
Минув тиждень. Антон вирішив, що пора. Пора робити вигляд, що Настя йому цікава. Ну, щоб йому було з ким піти на весілля друга. Звісно, дівчині він не розповідатиме всієї правди. Нехай вона думає, що й справді потрібна йому. Ну, а потім… потім нічого. Вона ж усього лиш прибиральниця у нього в офісі. Дівчинка наче не дурна, то сама все зрозуміє.
Настя погодилася сходити з ним у кафе. Посиділи, поговорили. Але наступного разу, коли він її запросив кудись, вона розсміялася.
— Ну, ні, більше такого нудного вечора я не витримаю. Це ж туга зелена. Ходімо у парк, будемо кататися на човні, на оглядовому колесі, їсти шкідливі хот-доги і запивати кавою.
Антон розгубився. Таке проведення часу було для нього абсолютно незнайомим. Все й завжди в нього було розплановано. І таких розваг у списках, звісно, бути не могло.
— У сенсі, у парк?
— У самому прямому.
Він не був готовий до таких експериментів. А як він там буде без машини? Та й без костюма? Настя сказала, що якщо він піде в парк у костюмі, його там неправильно зрозуміють.
Антон почував себе не в своїй тарілці й подумки посилав гарячі привіти Сашкові, своєму другові, який на своєму весіллі ввів якісь неймовірні правила. Це заради нього він тепер має це все терпіти. Ніхто не повинен здогадатися, що Антон якийсь не такий.
А за годину він із подивом зрозумів, що йому шалено подобається така безтолкова гульня. Вони купили купу всячини, взяли великий катамаран і вже гойдалися посеред річки.
— Їсти чогось захотілося.
Антон потягнувся за хот-догом, а Настя розсміялася.
— Я ж казала, казала, що на воді завжди хочеться їсти, а ви мені не вірили.
— Настю, давай так домовимося. На «ви» — на роботі, а коли ми одні — спілкуватимемося на «ти».
Вони зустрічалися все частіше, а день, у який було призначено весілля, наближався. Нарешті Антон наважився і якомога буденніше сказав:
— Настю, мене друг на весілля запросив. Підеш зі мною?
Вона здивовано на нього подивилася.
— Антоне, та ти що? У тебе, напевно, є хтось набагато ближчий, ніж я, аби йти з тобою на весілля?
Антон насупився.
— Та ні в мене нікого. Я ж з тобою весь час проводжу.
Настя уважно на нього подивилася.
— Ти справді хочеш, щоб я пішла з тобою?
— Звісно, хочу. Дуже.
Антон розумів: одразу після весілля він звільнить Настю. Але заткнути рота Сашкові, трохи розіграти його треба було обов’язково, щоб вони всі нарешті відстали від нього.
Настя почала готуватися. Сто разів запитала, що вони будуть дарувати. Антон знизував плечима.
— Гроші? Що ж ще дарують на весілля?
— А привітати, якісь слова сказати? Ти ж друг.
— Ну, подивимося.
Він і не думав, що Настя так серйозно до всього ставитиметься. А коли вона вийшла до нього в красивій синій сукні, Антон навіть рота роззявив. Звик же, що вона в джинсах із косою, а тут така красуня.
— Настю, ти просто чарівна.
Він подумки посміхався. «Ну що, друже, сьогодні ви всі впадете в обморок».
Сашко та його наречена зустрічали гостей біля входу в ресторан. Сашко здивовано підняв брови, коли побачив Настю. Потім прошепотів Антонові на вухо:
— Ти де таку красуню відкопав?
— Місця знати треба.
Антон розсміявся і по-господарськи обійняв дівчину. Про Настю в нього не запитав тільки лінивий. Він бачив, якими очима на неї дивилися ті, з ким зустрічався декілька разів. А таких тут було чимало.
До середини вечора Настя вже стала зіркою. Вона тягла його в конкурси, і вони завжди перемагали. А потім настала пора кидати букет. Антон хотів покликати Настю подихати повітрям, але побачив, що ведучий уже потягнув її до тих, хто збирався його ловити. Сашко тут же опинився поруч.
— Ну зараз Настьона впіймає букет, і наступне весілля — в тебе.
Антон хмикнув.
— Не думаю.
Поряд зібралися всі неодружені чоловіки. Хтось сказав:
— Ну все, зараз моя впіймає, і більше мені не відвертітися.
Вони жартували, сміялися. Антон разом із ними. Нарешті букет полетів і влучив прямо в руки Насті. Хлопці навколо на секунду замовкли, а потім загалділи.
— Ну все, Тоха, тепер твоя черга.
— Давай, кажи, коли на весілля збиратися. Якби в мене була така дівчина, я б навіть букета не чекав. Одразу б до РАЦСу, щоб ніхто не випередив.
Антон розлютився.
— Та годі вам! Не збираюся я одружуватися!
— Та чому?
— Тому що Настя — прибиральниця у мене в офісі, а сюди її притягнув тільки, щоб вас розіграти! Ви що, серйозно думаєте, що я здатний одружитися на прибиральниці?
Навколо повисла тиша. Антон повільно обернувся. Перед ним стояла Настя. Вона дивилася на нього такими очима… Він ніколи не замислювався над виразом «біль в очах», а зараз от одразу зрозумів, що він означає. Настя все чула.
Вона мовчки вклала букет йому в руки і кинулася із зали. Сашко простягнув:
— Ну й дурень ти, Тоха.
Він залишився один. Чомусь ніякого полегшення, що Настя все дізналася, не було. Чомусь дуже захотілося кинутися за нею слідом.
У понеділок йому на пошту прийшло від неї заява на звільнення. Антон довго дивився на екран, потім силою захлопнув кришку ноутбука. «Ну, а що вона хотіла? Щоб він одружився на ній?» — Огидний внутрішній голос запитав: «А ти сам-то чого хотів? Більше ніколи її не бачити?»
І тут Антон злякався. Адже він дійсно може більше її не побачити. Він схопився, пройшовся кабінетом туди-сюди. Цікаво. Зараз він уявив, що вони з Настею разом… разом прокидаються, готують сніданки, потім дитина… або навіть дві. І ці думки чомусь не були огидними. Дивно і навіть трохи страшно.
До вечора він не витримав. Не хотів думати про те, що Настя, швидше за все, й на поріг не пустить його. Просто подивився адресу й кинувся в квітковий магазин.
Він знову і знову натискав кнопку дзвінка. Ніхто не відчиняв. Тоді Антон став бити кулаком у двері.
— Настю, я знаю, що ти вдома. Відчини, або я ці двері винесу до бісової матері!
Двері одразу відчинилися.
— Чого тобі? — Тобто… вам потрібно.
—Настю. Я розумію, ти бачити мене не хочеш, але дай мені, будь ласка, пояснити.
Якийсь час вона дивилася на нього, потім відсунулася.
— Заходьте.
Антон сів на стілець на маленькій кухні й заговорив. Почав здалека, зі свого дитинства, коли жив у сім’ї, повній ненависті. Оповідь вийшла довгою. Коли він закінчив, Настя запитала:
— І що, ти готовий прожити все своє життя один? І померти теж хотів би самотньо?
— Так, думав, що так. А от коли отримав твою заяву, зрозумів, що не можу не побачити тебе. Ось кинувся до тебе. Не знаю, що зі мною. Якесь дивне, незнайоме почуття. Я взагалі не розумію, як це все сприймати, але я дуже хочу, щоб ти була поруч. Завжди, розумієш?
Минуло два місяці.
— Алло, Сань, привіт.
— Ну, привіт, пропажо. Як справи?
— Нормально. А я, до речі, до тебе у справі.
— Ха, навіть не сумнівався. Ти ж ніколи не дзвониш просто так.
— Та годі вже бурчати, Саньку. Коротше, хочу тебе попросити бути свідком на моєму весіллі, бо якби не твоє весілля, мій мозок не став би на місце.
У трубці повисла тиша. Потім Сашко весело сказав:
— А я знав, що цим усе закінчиться. Настя — прекрасна дівчина, а ти не настільки дурний, щоб упустити такий скарб. Хоч і дурень.
Антон розсміявся. Він був згоден з усіма його словами. Такого дурня, як він, ще пошукати. Це ж треба — своїми власними руками ледь не позбавив себе щастя.
