«Мама шила мені штани з березової кори…» — Ой, а це в нас хто такий?
Пісня обірвалася на найцікавішому місці, але Зарина була рада — вона й так чудово знала, що далі за словами. Перед нею стояв здоровенний парубок, ну, або молодий чоловік. Майка, штани. Мускулистий, з вихлопом перегару за три метри. Зарина скривилася. Не терпіла не тверезих, та ще й вдень.
— О, яка сувора, — мужик простягнув до неї руку, а Зарина відстрибнула.
— Не чіпайте мене своїми руками! Ідіть, куди йшли. Вас там, мабуть, десь чекають.
Чоловік розгублено подивився на неї.
— Чого горланиш, пташко? Я ж допомогти хотів. У тебе ж валізи більші, ніж ти сама.
— А вас це взагалі не має бентежити. Мої валізи сама дотягну. До побачення.
Зарина швидко підхопила свої валізи й сумки і ледь зрушила з місця. Вони явно важили більше, ніж на початку шляху. Дівчина переставляла ноги, відійшла від парубка метрів на десять. Він проводжав її насмішкуватим поглядом, потім не витримав, наздогнав і, мовчки, відібрав величезну валізу і здоровенну сумку.
— Це до кого в нас така психічна приїхала?
— Я до себе приїхала, а вам ніхто не давав права мене ображати. Я ж вам не кажу, що на дворі ще обід, а ви вже вщент.
Зарина поправила окуляри, а парубок регітно розсміявся.
— Ні, ти не просто психічна — ти психічно шикарна. Йти-то куди? Я ж думки не вмію читати.
Зарина зніяковіла. І справді, поводить себе, як якась неадекватна. Їй допомагають, а вона.
— Перепрошую, будь ласка, мені потрібно до фельдшерського пункту. Там десь поруч будинок фельдшера.
Він з цікавістю подивився на неї, хмикнув і закрокував. Зарина ледь встигала за ним.
— Ось той будиночок. Тільки я не зрозумів: ти що, жити тут збираєшся?
Дівчина з переляком дивилася на дім. Ні, вікна й двері були на місці, але враження все одно пригнічувало: бур’ян по дах, усе якесь перекошене й запущене.
— Так. І я ваш новий фельдшер.
Парубок насупився, потім спитав:
— Ключі-то є?
Зарина простягнула ключі.
Він відчинив дім, заніс речі, пройшовся двома кімнатками.
— Ну, тут наче все не так уже й погано. Затишно.
— А от зовні…
— Ах, не бійся, поправимо, приведемо до ладу.
Зарина повеселішала.
— Дуже вам дякую. І за речі, і за допомогу. Я дуже вдячна і заплачу.
Парубок нахмурився.
— Та годі тобі. Я розумію, немісцева, але не всі люди щось роблять лише за гроші. Гаразд, пішов я за косою. До речі, колодязь у тебе свій, просто за домом.
Він вийшов, а Зарина ще якийсь час стояла й оглядалася. Бабуся казала їй, що дурнішої затії в голову й прийти не могло. Але Зарина була онукою своєї бабусі. Та колись втекла з гірського селища, аби вийти заміж за звичайного міського хлопця, і все життя прожила щасливо з дідусем.
Мама й тато Зарини працювали на дуже важливій роботі й часто їздили у відрядження — які могли тривати й рік, тому виховувала Зарину бабуся. Вона ніколи нічого не забороняла онуці, підтримувала в усьому, але вміла так по-дружньому з нею поговорити, що Зарина вже за п’ятнадцять хвилин сама розуміла, що затія дурна. Але цього разу вона вперлася.
— Бабусю, я найкраща на курсі. У селі ніколи не було такого лікаря, тому поїду. Тим більше, я завжди мріяла там жити.
— А мріяла-то тому, що ніколи там не була.
— Бабусю, я багато читала про село. Я готова. І ти мене не переконаєш. Я доросла. Ви ще потім приїжджатимете до мене в гості й захоплюватиметеся.
Насправді ж бабуся дуже нею пишалася й була впевнена, що та всього досягне.
Зарина взялася за прибирання. Знайшла відро, таз, принесла води й почала відмивати кухню. Не минуло й півгодини, як з вулиці почувся дивний звук: «вжиг-вжиг». Дівчина не могла зрозуміти, що це таке, тому вискочила на ґанок. Це був той самий парубок. Тепер він взагалі без майки. І Зарина поспіхом перевела погляд на те, що було в нього в руках.
— Ой, я знаю, це коса!
Парубок здригнувся, зупинився й регітно розсміявся. Взагалі, на думку Зарини, йому плакати треба — ходити вдень із перегаром і горланити пісні — це кінець. А він, мов божевільний, реготав над усім, що б вона не сказала.
До вечора дім сяяв чистотою, а в дворі не лишилося ані травинки. Мало того, що цей ведмідь усе скосив — він ще й виніс усе це кудись. Зате знайшлася стара альтанка. Зарина вже уявляла, як пофарбує її, і бабуся, коли приїде до неї в гостину, буде там пити свій нескінченний чай.
— Ой, перепрошую, а я ж не спитала, як вас звати.
— Ілля.
— А мене — Зарина. Будемо знайомі.
Її долоня потонула в його грубій руці.
— Знаєте, я ще не до кінця все розібрала, але напоїти вас чаєм з бутербродами вже можу.
Ілля хотів уже запитати, чи нема чогось міцнішого, але ніби подавився питанням. «Звідки в такої щось міцніше? Вона, мабуть, від вигляду пляшки знепритомніє». Він обережно їв мікроскопічні бутерброди й слухав Зарину, а та розповідала, як усіх тут вилікує. А ще — між іншим, і він розумів, що це для нього — про шкоду міцних напоїв.
— Гаразд, піду я.
Зарина почервоніла. Ілля знову ледь не реготав. «Ну як можна червоніти у такому віці? Ну, якщо фельдшер, значить, двадцять уже є». Він окинув її поглядом: худенька, волосся чорне, абсолютно пряме, а в місцевих дівчат усі поголовно світлі й кучеряві, щоки червоні. «Приладдя — на коні не об’їдеш», а тут — ні, тут усе по-іншому. Іллю це чомусь схвилювало. Вона була гарна, але не місцевою, чужою красою. Струнка, така маленька. Коротше, цілковито відрізнялася від тих, з ким він звик гуляти.
— Дуже вам дякую, Іллю. Може, я все ж таки вам заплачу?
— Заспокойся ти. Гроші тобі ще знадобляться: газ купити, дрова… ой, та багато чого.
Він вийшов. На хвіртці висіла Лариса. Вона ліниво випльовувала шкаралупу насіння через губу.
— Ну, і що ти тут робив?
— А я що, звітуватися перед тобою мушу?
Лариса підняла брову.
— А що? Ні.
— Ларис, ти чого притопала? Справа є, чи просто так?
— Кіно сьогодні буде. Підемо?
— Ні, я додому, в лазню. На роботу завтра.
— Зайдеш після лазні-то?
Ілля обернувся на дім, де лишилася Зарина. «Вона б у житті ніколи не дозволила собі подібного запитати».
— Ні, — сказав же, — на роботу завтра.
Він пройшов повз, а Лара провела його здивованим поглядом. Потім повернулася до будинку, примружила очі.
— Дивно це все.
Ілля приходив щодня: то води наносить, то щось поправить. Зарина теж облаштовувалася, почала приймати пацієнтів, які повалили юрбою. Вона пам’ятала слова бабусі про те, що якщо селян відправляти в місто, а не лікувати на місці, то ніхто нікуди не поїде, а вона, Зарина, виявиться для них поганим лікарем. Отже, дівчина старалася сама справлятися з різними хворобами.
Працювала вже тиждень, як до неї прийшла подружня пара: бабуся, божий одуванчик, і дідусь, чоловік її. Дід сильно хвилювався, все поривався піти.
— Маш, видумала якусь дурню. Подумаєш, заноза!
Бабуся замахнулася на нього хусточкою, якою сльози витирала.
— Підеш на той світ через дурниці, а картоплю-то хто копатиме? Хай під сніг тоді йде!
Дід перелякано крутив пальцем біля скроні.
— Зовсім з’їхала з глузду на старість. Ну як так? Під сніг. Ой, дурна баба!
Зарина розмотала якусь ганчірку на його руці й ахнула.
— Дідусю, та ви чому раніше не прийшли?!
Рука розпухла, почервоніла, а в самого дідуся була висока температура.
— Вам до міста треба, тут операція.
Бабуся заплакала. Дід тут же взявся намотувати ганчірку на місце.
— Ні-ні-ні, до міста мені ніяк не можна. Машка тут без мене не впорається. Господарство в нас.
Зарина перелякано подивилася на нього, потім зітхнула.
— Зрозуміла. Значить, самі.
Вона приготувала інструмент, розуміючи — не слід їй займатися таким, але якщо вона не витягне ту нещасну занозу, дід дограється до зараження крові. За годину вона вже перев’язувала руку.
— Нічого цією рукою не робити, не мочити. А завтра — до мене на перев’язку. Як тільки побачу, що робили нею щось — викличу швидку, і вас заберуть.
Дідусь усміхався.
— Грізна ти, лікарю. Не буду нічого робити, обіцяю. Вдома мені треба бути. Полегшало, до речі, дуже. Дякую тобі, внучко.
Зарина почервоніла.
І з того дня селяни перестали ставитися до неї з недовірою. По-перше, таскали їй кошиками всякі смаколики. Як вона не відмовлялася — мовляв, неправильно, зарплату їй платять — усі ображалися, тож доводилося брати.
По-друге, тепер її ніхто не боявся, не хвилювалися, і якщо дітвора десь розбивала коліна, то тут же юрбою до неї вривалися: «Тітонько Зарино, є зеленка?» Зеленка в неї була, і цукерки для таких випадків теж.
Минув, мабуть, місяць. Зарина прибиралася у пункті, щоб іти додому, і раптом відчула, що у медпункті хтось є. Вона випрямилася. На неї дивилася Лариса. Серце впало. Звісно, вона вже знала, що Ілля раніше зустрічався з нею, що Лариса збиралася за нього заміж, і що тепер він дуже змінився. За місяць, що вона тут, він жодного разу не пригубив спиртного, але й до Лариски ходити перестав. Мати його не натішиться, а от Лара прилюдно обіцяла їй голову відкрутити.
— Вітаю.
— Ну, привітик. Я-то думала, є тут на що подивитися, а ні, помилилася. Слухай сюди. Якщо не відлипниш від Іллі, я тобі таке влаштую — все життя тільки сама себе лікуватимеш. Така, як ти, йому точно не потрібна. Зрозуміла мене?
Зарина навіть відповісти не встигла. Лариса плюнула під ноги, розвернулася й вийшла. А дівчина сіла й заплакала. У такому стані її й застав Ілля. Перелякався, кинувся до неї.
— Зарино, ти плачеш? Що трапилося? Поранилася?
Він був настільки переляканим, що дівчина ледве поспішила його заспокоїти.
— Та ні, усе добре.
— Добре? А чого ж тоді плачеш?
— Лариса була…
Ілля випростався.
— Так… Вона тебе чіпала? Так я ж на шматки її!
— Ні, Іллю, не треба. Не чіпала вона мене, просто наговорила усього.
— Гаразд, ходімо.
Вони вийшли на вулицю, і Ілля простягнув:
— Схоже, ще хтось до тебе.
Зарина подивилася й з вигуком злетіла з ґаночка.
— Бабуся!
Аміна Давидівна обняла її.
— Моя ти хороша! Загоріла, подорослішала… А це хто з тобою?
Літня жінка з цікавістю розглядала переляканого Іллю, а той і справді перелякався. Він і подумати не міг, що бувають такі бабусі: висока, модна й яскраво одягнена, зачіска — немов з обкладинки журналу, а в руці — віяло. І що найдивніше — бабуся була нафарбована, навіть губи. «У селі таку в житті не зустрінеш». Ілля раптом подумав, що поруч із цими людьми він виглядає, як селюк.
— Це Ілля, мій найкращий друг.
Оціпеніння звалило з нього після цих слів. Він усміхнувся.
— Вітаю. Давайте, допоможу речі донести.
Бабуся окинула його оцінюючим поглядом і посміхнулася.
— Ну, допоможи, допоможи.
Аміна Давидівна довго бродилa будинком, двором.
— Нічого собі, мені подобається. Чистенько, затишно.
— Це все Ілля. Він тут такі завали розгріб.
— Ілля, Ілля… Я дивлюся, хлопець-то погляду від тебе не може відвести. А ти-то як? Наче непоганий.
Зарина нахмурилася.
— Ну, озповідай вже.
І вона розповіла, як зустріла Іллю, як він змінився за той час, що вона тут, і про те, що Лариса обіцяла їй влаштувати.
Аміна нахмурилася.
— Сільські баби злі. А все тому, що нормальних чоловіків тут мало. Тож будь обережна. Але взагалі її треба на місце поставити. Тільки от як?
Зарина усміхнулася.
— Бабусю, а в мене є одна ідея. Слухай, як добре, що ти приїхала! Я впевнена, ти мені допоможеш. У селі ж скоро свято — День села. Гуляння буде велике, і всі, хто може, виступатимуть із номерами самодіяльності.
Аміна Давидівна подивилася на онуку й розсміялася.
— Зарино, Зарино… Тебе ж на багатті спалять, як відьму!
Ілля нервував. Із Ларисою він, звісно, поговорив, але не був впевнений, що та його почула. Він їй прямо, а вона до нього чіпляється, мов ненормальна. Та й у селі він чув, про їхні стосунки з Зариною говорили з усмішкою.
Ніхто й не думав, що він насмілиться на такій одружитися. «Маленька — ні казана підняти, ні сіно закинути». А він твердо вирішив: якщо Зарина колись погодиться вийти за нього заміж, ніяких казанів і сіна не буде — житимуть, як у місті.
Коли дізнався, що вона збирається виступати на Дні села, взагалі розгубився. «Навіщо їй таке? А раптом щось не вийде — тільки гірше буде». Він взагалі не чув, щоб вона співала. «Ну, а крім як співати, що ще вміє? Фокуси показувати, чи що?» Ввечері тепер до неї було не можна — вони з бабусею репетирували.
На свято пішли разом. Ілля тягнув велику валізу.
— Зарино, а що це в тебе там?
Дівчина сміялася.
— А там — великий секрет.
— Може, не треба все ж виступати? Лариска там зі своїми подружками буде. І навіть якщо все буде добре, вона ж явно буде кричати, що все погано.
— Не буде, Ілю, не хвилюйся.
Зарина й бабуся хитрo переглянулися.
Ілля сидів, як на голках. З одного боку була бабуся, з другого — одразу притулилася Лара.
— О, я дивлюся, твоя-то ще й артистка, — вона сміялася.
Ілля вивільнив руку.
— Не розумію, тобі-то чого?
— А тому, що сміху зараз буде.
Ілля з тугою подивився на юрбу Ларисиних подружок. Вони були налаштовані войовниче. «Зрозуміло — підговорила всіх».
— А зараз на сцені — Зарина Ігнатенко! До нас вона приїхала нещодавно, але жителі села…
Поки ведучий говорив, світло на сцені поступово згасало. «Цікаво, що вона робитиме?» Стало зовсім темно, а потім світло з’явилося в центрі сцени. Усі ахнули. Ілля роззявив рота. Зарину не впізнав би ніхто. Вона була в блискучій сукні, більш схожій на м’яку кольчугу.
Коротше, вона була настільки прекрасна, що всі затаїли подих. Полилася якась незнайома мелодія, немісцева, зовсім незнайома. І Зарина змахнула руками. Зал ахнув: у руках дівчини з’явилися дві довгі шаблі. Лише Аміна Давидівна знала, скільки років її онука присвятила танцям, бо сама викладала у тій школі, куди ходила Зарина, а танець із шаблями — це лише її заслуга.
Музика стала голоснішою, напруженішою. Шаблі виблискували у повітрі. Зал щоразу ахав. Зарина зупинилася на секунду, потім, мов птах, зірвалася в зал.
Ведучий, який чекав на неї там, підкинув угору два яблука — і вони тут же розлетілися на кілька шматків. А Зарина в танці рушила у бік Іллі й Лариси. Люди розуміли, що щось відбувається, вставали з місць, аби краще побачити.
Зарина зупинилася перед Ларою. Музика стихла. Лариса сиділа бліда. Зарина усміхнулася. Змах — і ґудзик, що тримав грудник Лариси, відлетів. Якби виріз не був таким глибоким, нічого б не сталося. Але Лариса воліла одяг на пару розмірів менший, аби все було видно. Кофта буквально розпахнулася, і Лара верескнула, а люди навколо реготали.
— Ой, Ларо, тримай своє багатство, а то втече до корів!
Лариса кинулася геть із залу, а Зарина під оплески повернулася на сцену. Ілля видихнув.
— Приголомшливо.
Аміна Давидівна нахилилася до його вуха.
— Ось і подумай — потрібна тобі така? Ледве що — зараз же за шаблю.
Ілля усміхнувся.
— Потрібна. Ви й уявити не можете, наскільки потрібна.
І от за півроку бабуся приїхала знову — тепер уже на їхнє весілля.
