Та годі тобі, — махнув він рукою. — Мама завжди така. Пам’ятаєш, я розповідав про Олю? Так вона її взагалі вигнала

Вишневий пиріг, який я спекла власноруч, виглядав ідеально — рум’яний, із блискучою скоринкою, що пахла літом. Я дбайливо загорнула його в полотняну серветку, поклала в сумку разом із баночкою чаю, який сама сушила з трав, зібраних у лісі — моє хобі, що приносить радість. Не забагато, але від душі.

— Наталю, ти готова? — зазирнув на кухню Богдан. Він уже був одягнений, тримав ключі й нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Таксі за пару хвилин приїде.

— Майже, — усміхнулася я, ховаючи хвилювання за доброзичливим тоном. — Думаєш, твоїй мамі сподобається варення?

— Та кинь, це все зайве, — махнув він рукою. — Мама й так нас добре зустріне, навіть без подарунків.

Йому легко казати. Для його матері він — улюблений син, безцінний і неповторний. А для невістки, яку вона бачила лише раз — на весіллі три місяці тому, — цей візит був першим серйозним іспитом: як мене сприймуть у рідному домі чоловіка.

— Я хочу справити гарне враження, — відповіла я, надягаючи пальто.

— Та ти й справді зациклилася, — усміхнувся Богдан. — Мама проста жінка. Не церемонія якась.

Проста. Може, й так. Але Галина Петрівна працювала завучем у школі, а на весіллі була одягнена з таким смаком, що здавалася світською левицею. І питання ставила відповідні — наприклад, хто мої батьки і де вони працюють.

— Речі зібрала? — спитав Богдан, допомагаючи мені застебнути кардиган. — Ми ж на два тижні їдемо.

— Так, усе зібрано.

Таксі довезло нас до вокзалу, а потім двогодинна поїздка поїздом привела в невелике містечко, де Богдан провів дитинство. Там жили його мати й молодша сестра.

— Богданчику! — радісно вигукнула Галина Петрівна, коли ми зійшли з поїзда. Вона стояла на пероні, бездоганно одягнена — у строгій сукні, з ідеальною зачіскою. На вигляд їй можна було дати років на десять менше, ніж було насправді.

Обійнявши сина, вона тепло, але стримано привітала мене:

— Здрастуй, Наталю. Сподіваюся, дорога вас не дуже втомила?

— Ні, все гаразд, дякую, — усміхнулася я, простягаючи пакет. — Привезла трохи домашнього варення й пиріжків. І хороший чай.

— Ох, зовсім не треба було, — Галина взяла пакет кінчиками пальців, наче він міг забруднити її. — У нас усе приготовлено до вечері.

Дім Галини Петрівни виявився просторим, доглянутим будинком на тихій вулиці. Всередині — ідеальна чистота, світлі шпалери, масивні дерев’яні меблі й безліч сімейних фотографій: Богдан у дитинстві, Оксана в шкільній формі, спільні знімки на тлі новорічної ялинки.

— Ти житимеш у гостьовій кімнаті, Наталю, — повідомила Галина, показуючи будинок. — А Богдан, звісно, у своїй. У нас тут шанують традиції.

Я здивовано глянула на чоловіка. Той лише знизав плечима:

— Мам, ми ж чоловік і дружина.

— Я пам’ятаю, синку, — усміхнулася Галина самими губами. — Але в моєму домі — мої правила. Не ображайся, Наталю. Це лише на два тижні.

— Звісно, — поспішила погодитися я.

Вечеря пройшла в компанії Оксани — мініатюрної копії матері, з такими ж пильними очима й злегка стиснутими губами. Розмова йшла мляво. Я розповідала про роботу в бібліотеці, про плани, але відчувала на собі постійні, майже оцінювальні погляди.

— А твої батьки зараз де? — спитала Галина, розливаючи чай.

— У відрядженні. Тато часто в роз’їздах.

— Цікаво, а чим він займається?

— Він працює в адміністрації.

— У якій саме?

— Обласній.

— Оце так! — Галина кинула швидкий погляд на доньку. — І ким там?

— Радником.

— Просто радником? Чи з певних напрямків?

— Мам, годі допитувати, — втрутився Богдан. — Наталин тато працює в обл адміністрації. Порядна людина, я тобі казав.

— Я просто цікавлюся, синку, — м’яко, але наполегливо відповіла Галина. — Хотіла краще пізнати нашу нову родичку.

Перший день минув у напруженій ввічливості. Другий почався з прохання допомогти прибратися.

— Покажи, на що здатна молода господиня, — усміхнулася Галина. — Сподіваюся, у столиці ще вчать прибирати?

Я старанно терла, мила, протирала, намагаючись відповідати вимогам свекрухи. Але, здається, жодна річ не відповідала її стандартам.

— Доню, ти ніколи вікна не мила? — театрально зітхнула Галина, роздивляючись скло. — Дивись, які розводи. Давай, я покажу, як правильно.

До вечора руки гуділи, а настрій упав нижче плінтуса. Розставляючи посуд, я знову почула повчання від Галини.

— Вибачте, не так?

— У нашій родині заведено інакше, — холодно відповіла свекруха. — Хоча, звісно, звідки тобі знати наші звичаї.

За обідом Оксана з ентузіазмом розповіла історію про сусідку, яка вдало вийшла заміж і тепер їздить на «Мерседесі».

— Уявляєш, її Сашко все сам забезпечив! А дівчина ж із простої сім’ї.

— Молодець, звісно, — кивнула Галина. — Ось що значить вибрати хорошого чоловіка. А як твій Вадим? Досі на «Фольксвагені»?

— Хоче змінити машину, — Оксана кинула багатозначний погляд на мене. — Тільки все сам, без допомоги батька.

Я відчула, як обличчя заливає фарба. Наголос був зрозумілий: донька чиновника, міська красуня, причепилася до простого хлопця.

— У мого батька не такі вже й великі зв’язки, як може здатися, — тихо сказала я. — Ми самі себе забезпечуємо.

— Ну звісно, люба, — поблажливо усміхнулася Галина. — Бібліотекарка та інженер — це теж дохід.

Богдан мовчав, уткнувшись у тарілку. Коли я злегка штовхнула його ногою під столом, він лише знизав плечима:

— Мам, давай без цього. Ми нормально живемо.

— Я й не кажу, що погано, — парирувала Галина. — Просто комусь більше пощастило з батьками, ніж іншим.

Увечері, коли я розчісувала волосся перед дзеркалом у гостьовій, увійшов Богдан.

— Не зважай, — сказав він, сідаючи на ліжко. — Мама просто звикає.

— Звикає? Та вона мене не помічає! Переробляє все за мною, постійно натякає.

— Та годі тобі, — махнув він рукою. — Мама завжди така. Пам’ятаєш, я розповідав про Олю? Так вона її взагалі вигнала.

— І ти вважаєш це нормальним? Що твоя мама тисне на всіх твоїх дівчат?

— Ну, вона просто, захищає, по-своєму.

— Від чого? Від жінки, яку ти сам обрав? Від мене?

Богдан скривився:

— Наталю, не накручуй. Потерпи. За два тижні будемо вдома.

Він чмокнув мене в щоку й пішов до своєї кімнати, залишивши мене саму з тягарем усередині.

Наступного дня Галина Петрівна оголосила, що в нас будуть гості — сусіди й кілька колег зі школи.

— Наталю, допоможеш мені приготувати щось для гостей? — спитала Галина Петрівна. Це прозвучало радше як наказ, ніж питання. — Хотіла б подивитися, як ти вмієш готувати. Мабуть, мама тебе навчила?

День почався як випробування на кулінарні навички. Я чаклувала над салатами й закусками під пильним поглядом свекрухи, яка коментувала кожен мій рух, виправляла кожен крок.

— Ні-ні, у нас так не роблять. Огірки ріжемо тонкими кружечками, — Галина забрала в мене ніж і показала приклад. — Невже у вашій сім’ї ніхто не їв звичайний салат?

До вечора я почувалася, наче після марафону — виснажена, знесилена, з ниючою напругою в кожному м’язі. Гості — шестеро людей, здебільшого жінки середнього віку й двоє чоловіків — із цікавістю розглядали невістку зі столиці.

— То це вона сама? — голосно сказала пишна пані в квітчастій сукні. — Донька важливого чиновника?

— Чула, тато у вас працює в адміністрації? — додала інша. — Не просто так?

Я трохи зніяковіла:

— Так, він радник. Але не такий уже й високий пост.

— Скромна, — всміхнулася Галина, переглянувшись із гостями. — Усі ці столічні дівчата такі потайливі, коли доходить до зв’язків. Правда, Наталю?

За столом розмови набирали обертів. Обговорювали, як чудово склалося життя в Оксани, який талановитий Богдан і яку «підтримку» вони, очевидно, отримують від моєї сім’ї.

— Ми самі заробляємо, — нарешті не витримала я. — Ніхто нам нічого не купуватиме.

— Ну, буває, — кивнула сусідка. — Як ті ж Сидоренки — сину квартиру начебто подарували, а потім виявилося: іпотека на все життя. А всі думали — великі люди.

З кожним днем моє терпіння вичерпувалося. До кінця першого тижня я майже не спілкувалася ні з Галиною, ні з Оксаною. Стосунки з Богданом також стали напруженими. Він уникав розмов про матір, а вечорами волів компанію друзів домашньому затишку.

Одного ранку, спустившись на кухню, я застала Галину й Оксану за жвавою розмовою. При моїй появі вони замовкли.

— Доброго ранку, — привіталася я.

— І тобі доброго, — коротко відповіла свекруха. — Чай на плиті.

Я налила собі й сіла за стіл. Тиша гнітила, як тягар.

— Я отримала повідомлення від мами, — почала я, намагаючись говорити рівно. — Вони з татом повернуться за тиждень. Запрошують нас із Богданом на вечерю.

— Оце так! — пирхнула Оксана. — Ваш радник вирішив спуститись із небес до простого люду?

— Оксано! — вдавала, що докоряє доньці Галина, хоча в голосі не було й натяку на осуд.

— А що? Усі знають, як живуть столичні начальники. Для них ми — прості люди.

— Мій батько не такий, — спокійно, але твердо відповіла я.

— Звісно, звісно, — сухо протягнула Галина. — У нас у місті теж є адміністрація. Знаємо, як там працюють ці «радники». Скільки мають грошей і як живуть їхні сім’ї.

— Мій батько чесна людина! — різко встала я, розхлюпавши чай. — Він усе життя працював чесно!

— Справді? — Оксана скептично похитала головою.

— Годі прикрашати, — відрізала Галина. — Богдан казав, що ви їздили до вас на дачу. Будинок двоповерховий, басейн — не особняк, то що ж це?

Я застигла. Дача справді була — маленький будиночок, який тато будував роками, і басейн, зведений із братом лише пару років тому. Але тепер це звучало зовсім інакше — як символ багатства, якого в нас ніколи не було.

— Ви все неправильно зрозуміли, — почала я, але Галина знову почала:

— Наталю, ми прості люди. Не любимо гри в скромність. Богдан — хороший хлопець із хорошої сім’ї. Він заслуговує на більше, ніж дівчина, яка соромиться свого коріння й постійно применшує свої статки.

У цей момент на кухню увійшов заспаний Богдан.

— Що за шум? — позіхнув він. — Чути аж у спальні.

— Твоя мати вважає, що я з багатої сім’ї, але надто скромна і не хочу зізнаватись.

Богдан зітхнув:

— Мам, ми ж домовлялися.

— Про що ви домовлялися? — я переводила погляд із чоловіка на свекруху.

Галина встала, схрестивши руки:

— Я просто хочу знати правду про твою сім’ю. Хто ви насправді.

— І що сказав твій син?

— Що ти скромна, із хорошої сім’ї, — зітхнула Галина. — А я бачу: щось тут не так. Бібліотекарка, яка працює за копійки, батько, який «радник», але ніхто не знає, з яких питань. Схоже на гру.

Я взагалі не розуміла до чого ця розмова:

— І ти дозволяєш їм так про мене говорити? Про мою сім’ю? – звернулась я до чоловіка.

— Наталю, заспокойся, — потер обличчя Богдан. — Мама просто хвилюється. Вона не зі зла.

Мені раптом стало так прикро, так жаль. П’ять днів косих поглядів, саркастичних зауважень, повчань. І чоловік, який жодного разу не став на мій бік.

— Знаєте що? — я випрямилася. — Ви праві, Галино Петрівно. Я справді не та, за кого себе видавала.

Свекруха кинула переможний погляд на сина: «Я ж казала!»

— Мій батько — заступник мера із соціальних питань. Ми ніколи цим не хвалилися, бо в нашій сім’ї цінують людину за те, ким вона стала, а не за те, ким є її батьки.

Запала важка тиша.

— Я мовчала, бо хотіла, щоб мене прийняли як Наталію, а не як «доньку чиновника». Але для вас важливіший титул, ніж душа.

Я повернулася до Богдана:

— Я їду. Сьогодні. І не впевнена, чи хочу, щоб ти їхав зі мною.

За дві години таксі вже везло мене на вокзал. У вікно я бачила, як Галина Петрівна нервово ходила подвір’ям, намагаючись комусь додзвонитися. Напевно, перевіряла інформацію.

За тиждень, коли я повернулася до роботи в бібліотеці, мій телефон був червоним від дзвінків і повідомлень від Галини та Оксани.

Вони так і не зрозуміли ким був мій тато при обласній адміністрації і бажали відповідей. Те, що я мала фамілію матері заплутало їх остаточно і вони ніяк не могли зрозуміти, хто ж мій рідний тато насправді.

Богдан повернувся до столиці за три дні після мене. На порозі стояв букет розміром із нього самого, а в очах — провина.

— Пробач мене, — сказав він одразу. — Я поводився не гідно.

— Так, — спокійно погодилася я. — Саме так.

— Мама просить вибачення. Вона не знала.

— У тім-то й річ, Богдане. Їй важливо не хто я, а хто мої родичі. І тобі, здається, теж.

Я зачинила двері, залишивши чоловіка на сходовому майданчику з квітами й жалями. Усередині було порожньо, але спокійно. Я нарешті зрозуміла: не гроші, не статус, не зв’язки визначають людину. Лише одне — повага. А її не купиш і не отримаєш у спадок. Або вона є, або її немає. А в нас її не було.

Я любила його, але чи можу жити з людиною, яка не захищає мене? Моя сім’я цінує повагу, а не статус, але чи готовий Богдан це зрозуміти?

Чи варто дати йому шанс, якщо повага для нього — лише для тих у кого є статус?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page