Останнім часом у них якось не ладилося. Галина сумно дивилася в вікно й думала про те, що винний в цій ситуації не лише чоловік. Вона теж почала занадто багато йому дорікати. У тому, що в них саме така сім’я, її провина анітрохи не менша.
Галя зробила кружку чаю, сіла на стілець. З відчиненого вікна ледь віяв вітерець, приємно охолоджуючи обличчя. Цього разу вони дуже посварилися, а точніше, вона його знову довела. Були разом уже майже двадцять років. Дітей не було. Не було з вини й Миколи, і самої Галі.
Колись вони разом ухвалили рішення, що діти їм рано, що самі на ноги ще не встали. А після того випадку їй поставили діагноз — безпліддя.
Вона кілька разів впадала в депресію, кілька разів подавала на розлучення, переконуючи Колю, що він молодий, гарний чоловік і з легкістю знайде собі хорошу жінку, яка обов’язково народить йому дитину. Микола терпляче все це переносив, вмовляв її, говорив, що кохає, і якщо їм не судилося мати дітей, значить, будуть жити удвох.
Лише один раз не витримав. Коли вона вперше подала на розлучення, Коля зібрав речі, сказав, що не може знаходитися поруч із тією, кому він не потрібен, і поїхав.
Не було його два тижні. Весь цей час Галина не жила, а так існувала. Потім Коля повернувся — похмурий, якийсь змучений, сказав, що не може без неї. Вона… вона б усе віддала, аби Коля був поруч.
Потім ще були спалахи, але чоловік ніби навчився тримати удар. Вони більше не розлучалися. Хоч Галя, звісно, своїми витівками значно йому докучала. Це вона тільки зараз зрозуміла, коли в неї з’явилося багато часу для роздумів.
Останнім часом Коля «тікав» у відрядження. Галина якось особливої уваги на це не звертала. Ну треба, отже, треба. А тут пішли вони з Мілкою в кафе посидіти, з’їсти тортика. І подруга якось дивно на неї подивилася.
— Чула, чоловік знову у відрядженні?
— Ну так, знову поїхав. Заганяють зовсім.
— Ну, якби не хотів — не поїхав би. У них із цим усе просто. Бажаючих — купа.
Галя здивовано подивилася на подругу.
— Якось ти дивно про це говориш. І що тут такого? Він же не вперше їде. Я вже звикла.
— От саме й те, що — не вперше. Галю, ну невже ти нічого не помічаєш?
— Не помічаю. І що я маю помічати? Ти що хочеш сказати — що він їде до іншої жінки?
Галя розсміялася, але сміх поступово згас.
— Мілко, ти чому мовчиш? Ти щось знаєш? Та ні, я не повірю!
— Та нічого я не знаю. Не істери. І вже тим більше про іншу жінку. Колька тебе одну все життя кохає, хоч, на мою думку, й немає за що.
— Міл, ти що?
— А нічого. Знаєш, мені тебе шкода, бо ти через свій дурнуватий характер нічого під власним носом не бачиш. Але й Кольку шкода. Жити з тобою — справжня кара.
Галя навіть долонею по столу ляснула.
— Міл, та що з тобою? Ти взагалі що несеш?
— А нічого. Ось подумай: скільки разів ти з ним розлучалася, скільки разів впадала в депресію, скільки разів міняла роботу, тому що тобі просто не подобається? А пам’ятаєш на день народження, коли він приніс хризантеми? Що ти сказала?
— Та не пам’ятаю я, що сказала. «Дякую».
— Ні, ти сказала ось так: «З усіх моїх нелюбимих квітів ти обрав най нелюбиміші». Ти навіть не звернула уваги, як відреагував на ці слова твій чоловік. А він засмутився, але намагався не показувати, щоб тебе не засмутити. Але ж ти часто говорила, що хризантеми тобі дуже подобаються.
Галя махнула рукою.
— Ой, Міл, годі, ти перебільшуєш. Коля не надав цьому значення, так само, як і я. Він часто дарує мені квіти, то я всі люблю. І він це знає.
— Ех, Галю. Та що з тобою? А такого чоловіка на руках носити потрібно, а ти його гризеш постійно.
— Не гризу я нікого! Звідки ти взяла? Колька що, скаржився? Та він пожартував.
— Не скаржився він мені. Він не такий. Просто помітила я, що останнім часом він усе більше часу проводить у відрядженнях.
— Ну, робота в нього така.
Голос Галі звучав уже не так впевнено. У глибині душі вона чудово розуміла, про що говорить подруга, але зізнатися самій собі в цьому не хотіла. Десь у підсвідомості вона вважала Колю винним у тому, що тоді, багато років тому, вона позбулася маляти. Адже саме він мав її зупинити, бо він чоловік, а не погоджуватися з усім, що вона запропонує. Але ж він не зупинив. У результаті в них немає дітей.
Коля знав, що Галя так думає, і намагався їй у всьому догодити. Щоправда, Галі хотілося його мучити.
Вона все нижче опускала голову, а Міла все продовжувала говорити.
— Галю, ти останнім часом взагалі нічого не помічаєш, особливо того, як розмовляєш із ним. Мені, якщо я поруч, соромно за тебе. Він же не твоя власність, не твоя річ.
— Міл, годі.
— А годі! Просто не повернеться він колись із відрядження. Ось тоді й заплачеш. Та пізно буде.
Настрій був зіпсований. У кафе сидіти більше не хотілося. Галя не очікувала, що найкраща подруга буде її сварити, як дитину. Мілка ж завжди мала бути тільки на її боці.
Хотіла ковтнути чаю, а він охолов. «От тобі й маєш, задумалася». На телефон прийшло SMS: «Приїду сьогодні». Галя заворушилася. Коля завжди попереджав про свій приїзд, на відміну від неї. Галя завжди намагалася непомітно прокрастися додому в надії спіймати чоловіка з кимось. Не ловила, одночасно раділа й засмучувалася.
Коля був якимось ідеальним, не те що вона. У самої Галі були інтрижки — дві за їхнє спільне життя. Гарячі, але короткі. І щось підказувало Галі, що Коля про них знав. Знав і мовчав. До речі, від того, що він мовчав, Галя бісилася ще більше.
А зараз сиділа, дивилася у вікно й думала: «А що б було, якби Коля все сказав їй, став би поводитися по-іншому, якби дійсно пішов? Що б вона робила?» Галя вперше про це подумала. У голові ніколи навіть думки про таке не виникало. Коля — її, і нікуди він подітися не міг. А зараз зрозуміла — міг. А не подівся він нікуди просто тому, що він хороший.
Галя глянула на годинник. Так, до поїзда ще чотири години. Вона встигне приготувати щось смачненьке, сама приготується й поїде його зустрічати. Ніколи не їздила, ніколи таких зустрічей не влаштовувала, а сьогодні влаштує.
Галя бігла на вокзал. До прибуття поїзда залишалося хвилин двадцять. Треба ще вгамуватися й якось перестати хвилюватися. Дивно, звісно, але хвилювалася сильно, ніби серце відчувало щось. Галя навіть подумала, що чоловік її з якоюсь жінкою буде. Хоч чому ж тоді він їй написав? Але ж вона ніколи в житті не їздила його зустрічати.
Галя зовсім схвилювалася. Навіть сісти довелося. Вона дивилася перед собою й не помітила, як до неї хтось підійшов. Відчула, що руки хтось торкнувся — здригнулася, бо дотик був більше схожий на укол. Вона обернулася, а поруч із нею стояла незнайома дівчинка років десяти, якщо не менше. Дівчинка-циганка.
— Чого переживаєш? Так кохає він тебе дуже, хоч і прикро йому.
Галя заблимала віями. Вона ніколи не вірила ні в які ворожіння. Але тут розгубилася, сиділа й не розуміла, що їй сказати.
Маленька циганка уважно на неї подивилася.
— Сюрприз йому вирішила зробити? Вийде. Тільки не в тебе, а в нього. Ти не сварися. Спробуй прийняти його сюрприз. Якщо зможеш, то на все життя, що залишилося, щасливою станеш. Себе зміниш — його, і все буде добре. Просто постарайся прийняти.
Галя хотіла запитати, що прийняти. Про що взагалі ця циганка несе? Але дівчинка вже розчинилася в натовпі. Галя схопилася, знову сіла, не розуміла, що відбувається. Звідки ця дитина все знає? Навіть про те, що Галя вирішила влаштувати чоловікові сюрприз.
Вона трохи заспокоїлася. «Та ну, усе це дурниці просто. Цигани — хороші психологи, от і розуміють, що якщо жінка когось зустрічає, то обов’язково це можна розцінити як сюрприз».
Оголосили про прибуття поїзда. Галина майже заспокоїлася, але не розуміла тільки одного: чому циганка не попросила грошей? Нащо ж вона все це вигадувала? Ну ясно ж, що для грошей. Навіщо ж ще?
Потяг шипів, бурчав. Зустрічаючі рушили до вагонів. Галина не знала, в якому її чоловік, тому залишилася стояти там, звідки був найкращий огляд на всю платформу. Не минуло й двох хвилин, як вона побачила Миколу. Вона вже хотіла помахати рукою, але завмерла.
Коля допомагав вийти з вагона молоденькій дівчині. Років сімнадцяти, не більше. І не просто допоміг, а потім обійняв її. У Галі серце провалилося. Як? Як взагалі таке може бути? Що відбувається? Не може бути, щоб її Коля та ще й дівчина ця. Вона ж у дочки йому годиться!
І тут на думку прийшли слова ворожки: «Прийми його сюрприз, і все життя щаслива будеш».
У цю мить Галя й Микола зустрілися поглядами. Час навколо ніби зупинився. Вони дивилися одне на одного, а думок не було. Потім Галя несміливо посміхнулася й махнула рукою. Коля широко усміхнувся, помахав їй у відповідь, а потім показав на неї дівчині. Галя побачила широко розплющені, налякані очі. Дівчина дивилася на неї, дивилася, наче в очікуванні. Потім — слабка посмішка, така сором’язлива.
Вони пробралися до Галини. Коля обійняв її, поцілував.
— Привіт. Я дуже сумував.
Галя нічого не розуміла. Якби в нього з цією дівчиною були якісь стосунки, то навряд чи він при ній такі слова говорив.
— Галю, познайомся, це Оля. Мені потрібно тобі дуже багато розповісти, прощення просити, але давай усе це зробимо вдома.
Галя сама себе зупинила — точніше, зупинила в собі ту Галю, яка прямо зараз мала би влаштувати скандал.
— Добре, поїдемо. Я приготувала вечерю.
У таксі мовчали. Галя нишком розглядала дівчину. Так, їй точно не було двадцяти. А взагалі вона симпатична. Обличчя трохи наївне, але від цього ще симпатичніше й миліше виглядало.
Вдома Оля попросила дозволу їй допомогти. Галя кивнула.
— Допоможи, звісно. Ходімо на кухню.
Микола провів їх уважним і якимось наляканим поглядом. Галя накладала салат, потім передала салатницю Олі, знову спіймала її допитливий і наче очікувальний погляд.
— Ти щось хочеш сказати чи запитати?
— Так. Ви, будь ласка, не лайте тата. Він дуже боїться втратити вас. Тому й не говорив нічого про мене. Будь ласка, ви знаєте, як сильно він вас кохає. Ви для нього — все.
— Тата?
Галя повільно опустилася на стілець. «Ну точно… Оля схожа на Колю. Як я одразу не зрозуміла?»
Коли стіл був накритий, Галина дістала пляшку вина. У душі — пустота, в голові — теж.
— Ну що, мабуть, треба випити за знайомство. Не кожен день чоловіки привозять своїх дітей.
Коля здригнувся, швидко подивився на Олю й заговорив:
— Ти права. Давай вип’ємо, а потім усе розповім. От як розповім, так і вирішуватимеш, що й як далі.
Галя просто кивнула. Коля почав оповідь, і, як вона вже здогадалася, дії відбувалися саме тоді, коли чоловік вперше пішов від неї, коли вона подала на розлучення вперше. Він поїхав у своє рідне місто, там напився, зустрів колишню однокласницю, з якою у нього колись були стосунки. Вранці зрозумів: «Ні, не може без Галі». Все чесно сказав тій дівчині й пішов. А дівчина народила Олю. Повідомила йому тільки сім років тому, коли сама серйозно захворіла.
Матері Олі не стало два роки тому, якраз тоді, коли почалися його часті відрядження. Дівчинка довчилася в школі, жила з тіткою. Ну а зараз школу було закінчено, і треба було рухатися далі. І Коля наважився.
Галя довго мовчала, схиливши голову, думала про себе, про чоловіка, про цю ні в чому взагалі не винну дівчинку, яка теж чекала. Розуміла, що винна. Сама розуміла, що й Коля винний, але сталося так, як сталося.
Нарешті Галя підвела голову й усміхнулася.
— Олю, сподіваюся, ми станемо з тобою справжніми друзями.
Дівчина навіть рот роззявила, потім кинулася до неї, обняла.
— Мені тато так і говорив, що ви найкращі, що все зрозумієте й не проженете.
Галя обережно поклала руки на плечі дівчини.
— Ти що, плачеш, чи що? Не треба. Ми з тобою вступимо до найкращого інституту. Будемо ходити до театрів, готувати, базікати. Не плач, усе буде добре.
Галя вже й сама майже плакала. Бідне дитя… скільки ж вона натерпілася. Ох, влаштує вона Кольці за те, що не привіз її раніше!
Чоловік підійшов, обійняв їх, прошепотів на вухо Галі:
— Дякую. Люблю тебе дуже.
