— Сюди, чи що?
Та кивнула й сама пішла перша. Наталя обережно увійшла. У будинку було чисто, хоча й страшно. Страшно від того, що вона думала — таких злиднів вже не існує. Пройшла слідом за дівчинкою в кімнату й ахнула
— Весело ти, Нато, живеш.
Наталя, яка складала білизну, щоб здати зміну, сміялася.
— Про що мені журитися? Життя на те й дано, аби ним радіти.
— Так-то воно так. Тільки неправильно це все. — Бригадир поїзда похитав головою. — Адже чоловік-то в тебе хороший. Зустрічає тебе, жаліє, а ти — як перекотиполе.
— Поганий не поганий, Іваничу, а нудний чоловік у мене — нудний. Ну от не риба, не м’ясо. А мені волі хочеться.
— От розлучиться він з тобою — будеш тоді вільна. Ані хати, ані двору. Хоч у поїзді тоді живи.
— Поїзд — це романтика, а безволля — ні. Іваничу, Мішка зі мною ніколи не розлучиться. Я ж кажу — ні риба, ні м’ясо. Ось що б я не витворяла, що б не робила — завжди буде на мене з любов’ю дивитися.
— Ну-ну, Мішка, звісно, чоловік терплячий, але будь-якому терпінню приходить край.
Наталя сміялася.
— Іваничу, ти ж людина старих поглядів. Зараз усі так живуть — користуються чим тільки можна. А захочеться розлучитися? Так, будь ласка. Нехай мені житло купляє — і гайда.
— Як же так! Дивись так і зробить. Уже побіг спотикається, щоб тобі житло купувати. Пам’ятай мої слова — будеш у поїзді жити або в село своє поїдеш.
— Помиляєшся, Іваничу, у мене так ніколи не буде.
— Ну й стрекоза ж ти, Наташко. Хай Бог милує!
Наталя ніколи не відрізнялася стійкою мораллю. У поїздах часто фліртувала з пасажирами — благо, поїздки у неї були далекими. Жила легко, колись вдало вийшла заміж за Мішку — спокійного, гарного хлопця, який без пам’яті закохався у веселу, непосидючу й гарну дівчину.
Народжувати Наташа відмовлялася — спершу розуміла, що сяде вдома й ніякої волі їй не бачити. А потім, як десять років прожили, Михайло вже й не питав «коли».
А про село, в якому жила, Наташа намагалася не згадувати. Змалку знала, що жити там не буде. «Оці корови, ранні підйоми». А от батько й мати говорили, що «де народився, там і згодився».
Вона й учитися на провідника пішла з однієї простої причини — аби хоч кудись виїжджати. І з Мішкою познайомилася у поїзді. Відразу зрозуміла — це саме те, що їй потрібне.
Й крутила ним, як хотіла від самого першого дня знайомства. В Мішки була цілком пристойна квартира, що дісталася йому від бабусі. Він працював, і Наташі можна було щасливо жити заміжньою, але вона вважала, що тоді перестане бути особистістю. Її просто запруть у чотирьох стінах.
Вони вийшли з вокзалу повним складом. Дівчата бігли обнімати хлопців і чоловіків, а Наталя розгублено зупинилася. Мішки не було. Такого взагалі ніколи не бувало, щоб чоловік не зустрів її. Іванич був тут як тут.
— Ну, схоже, догралася ти, дівко. Усе таємне рано чи пізно стає явним.
— Іваничу, іди ти знаєш куди! Може, людина на роботі, і ніяк йому не вирватися.
— Мішці? До тебе?
Наташа й сама розуміла, що щось не так. Міша зустрічав її абсолютно завжди. Останнім часом він якийсь похмурий був. Вона думала, що на роботі щось, та якось не питала — навіщо забивати голову зайвими проблемами?
Наташа махнула таксистові, і за секунду перед нею жваво загальмував автомобіль.
— Наташенько, скільки літ, скільки зим!
Вона скривилася. Колись у неї з цим таксистом були шури-мури. Недовго, правда, але лип він до неї ще дуже довгий час.
— А, привіт.
— Куди їдемо?
— Річкова, 58.
Усю дорогу вона мовчала, не звертаючи уваги на базікання. Якось дивно себе почувала. «Усе, Іванич винен — навів на мене страху». Хоч — чого їй боятися? Мішка завжди кохатиме лише її.
Він був удома, щось готував на кухні, а до неї не вийшов. Вона пройшла, сіла.
— А це що в нас таке відбувається?
Міша зітхнув, поклав перед нею папірець.
— Наташ, я на розлучення подав. Не можу більше так. Роги скоро у двері перестануть пролізати.
— Міш, ти що, зовсім? Які роги?
Він так подивився на неї, що Наталя зрозуміла — усе знає. Схоже, взагалі все.
— Ясно. Ну, дивися сам, я тобі заміну швидко знайду.
Він кивнув.
— Постарайся тільки якнайшвидше знайти — і виселяйся.
— У сенсі «виселяйся»? Як це я виселятимусь? Ти що, хочеш мене на вулицю відправити?
— Це моя квартира, і до тебе ніякого стосунку не має.
— Ну, це ми ще подивимося. Я з тобою судитимуся.
Міша знизав плечима.
— Ну, як хочеш.
Ніч Наталя не спала. Звичайно після рейсу — взагалі без задніх ніг, і навіть Мішка до неї не чіплявся. А тут — ніяк. Годині об одинадцятій вечора почула, як хлопнули вхідні двері. Міша кудись вийшов. Вона зовсім рознервувалася. «Вийшов чи пішов до когось?» Коли чоловік не з’явився й о третій ночі, вона зрозуміла: «Це кінець».
Згадалися слова мами: «Це добре, доню, що Мішка тобі трапився. Хороший він. Тримайся за нього». «Може, й мабуть, ти права — ну що тут, у селі, робити?» Мами не було давно. Тата теж. Була молодша сестра, але вони перестали спілкуватися після того, як Наташа вирішила продати свою частину будинку. Досі згадувати про це не хотілося.
Того року вона вирішила зганяти на море. Мішка, як завжди, був весь у роботі. Грошей вони трохи піднакопили, але хотілося з’їздити так, аби ні на чому не економити. От і вирішила продати свою частину батьківського будинку.
Лєнка плакала, на колінах стояла, та де там? Наташі потрібні були гроші. Вони більше не бачилися. Чула Наталя, що ті, кому вона свою частину продала, нібито будинок той спалили, а сестра поїхала. Знала Наташа, що та жива. «Ну, та й добре, чого шукати?».
Звісно. Іноді вона згадувала Лєну маленькою, жили в принципі непогано, і родина в них порядна була. «Оця Наташка — незрозуміло в кого така вродилася».
Чоловік повернувся вранці, попив кави, став збиратися на роботу. Наталя уважно спостерігала за ним.
— І де це ми були?
— А яке це має значення?
— Взагалі-то ти мій чоловік.
— Можна вважати, що вже ні.
— Міш…
Наташа спробувала його обійняти. Він завжди танув від її дотиків, але тут він її відштовхнув.
— Наташ, припини. Май хоч краплю поваги до себе й краплю гордості.
На розлученні у неї було таке відчуття, ніби весь світ проти неї ополчився. Усе, що б вона не сказала, тут же поверталося проти неї.
— Ви маєте залишити квартиру протягом 24 годин. Можете взяти лише те, що вам належить — половину побутової техніки та особисті речі.
Наталя усміхнулася.
— Цікаво, і навіщо мені побутова техніка на вулиці?
Вона вийшла із залу суду. Зла була на весь світ. Уявляла, як Іванович говоритиме із знущанням: «А я знав, що цим усе й закінчиться».
Вона швидко зібрала речі, закинула їх подружці в гараж і рушила на вокзал. Треба було писати заяву за свій рахунок. Житло ж треба шукати.
Правда, грошей було не густо. Свої вона завжди витрачала, бо знала — вдома є гроші, що Мішка у шкатулочку клав. Але тепер у неї такої шкатулочки не було. І в останній місяць там було порожньо. Вона кілька разів заглядала в надії, що Мішка, ну, хоч щось таки положить, та не дочекалася.
Вона навіть по сторонам не дивилася. Таке було відчуття, ніби весь світ над нею насміхався.
Перед входом на вокзал зупинилася. Треба було зібратися з думками. «Ну, явно ж усі зараз питати почнуть».
Хтось торкнувся до її рукава. Наталя здивовано подивилася й побачила дівчинку. Маленька, худесенька, років сім, а то й менше. Дівчинка дивилася на неї мовчки — величезними такими очима.
— Ну, чого тобі?
Дівчинка щось промимрила. «Німа, чи що? От же ж…» Наталя дістала гаманець, висипала їй копійки в долоню.
— Ну, більше в мене немає, чесно.
Дівчинка заперечно похитала головою, висипала копійки назад і простягнула клапоть паперу.
— Це що, мені?
Наталя розгорнула папірця. «Якщо в тебе лишилася хоч крапка співчуття — допоможи нам. Я все розповім, тільки прийди».
Вона нічого не розуміла, подивилася на дівчинку.
— Ти всім такі записки роздаєш?
Дівчинка замичала, заперечно затрясла головою, потім пальчиком вказала на неї.
— Тобто це мені написано?
Дівчинка кивнула.
— Дивно. Нічого не розумію. Ну, давай, показуй, куди йти.
Вони добралися до самої околиці міста. Наталя навіть якось стомилася. Увійшли у приватний сектор зі старими, неохайними будинками. «Так собі містечко.» Дівчинка показала на будинок.
— Сюди, чи що?
Та кивнула й сама пішла перша. Наталя обережно увійшла. У будинку було чисто, хоча й страшно. Страшно від того, що вона думала — таких злиднів вже не існує. Пройшла слідом за дівчинкою в кімнату й ахнула.
— Лєнко!
На старенькому диванчику лежала дуже худа жінка. Вона важко дихала.
— Прийшла…
Наталя слухала розповідь сестри й сама себе прибити була готова. Чоловік пішов після пожежі. Лєна подала на аліменти, але от уже п’ять років його знайти не могли. Хоч знала Наталя — не сильно таки вони й шукали.
Вони з Валею — так звали дівчинку — купили цей будиночок у розстрочку. Валя ніяк не могла заговорити після того, як на її очах згорів будинок. А потім Лєна захворіла. Спочатку відмахувалася, мов, ніколи по лікарях ходити, потім зрозуміла, що їй зовсім кепсько, але було вже надто пізно.
— Мені, Наташ, місяців три лишилося, не більше. Не знаю, як бути. Ось вирішила спробувати з тобою поговорити… Валечці ніяк не можна в дитбудинок. Її там заклюють, ти ж розумієш.
Наступного дня Наталя написала заяву на відпустку. Отримала відпускні, подзвонила Мішкові.
— Так, я вдома. Приїжджай, бери, що потрібно.
Він спостерігав, як Наталя вкидала в сумку все з кухні — навіть крупи.
— Ти це зі злості?
— Що? Та ні, з грошима зараз не густо. Ти ж купиш собі, а в мене Лєнка й Валя. Ох, Міш… Здається, що стільки років не жила, а спала. Ай, гаразд, тобі це не цікаво. Мікрохвильовку візьму — куплю сьогодні Валі піцу. Вона, напевно, ніколи її не куштувала.
Він з подивом кивнув, потім сказав:
— Там у передпокої набір каструль. Пам’ятаєш, мама дарувала — тобі колір не сподобався. Ти бери, якщо треба.
— Дякую.
Мішка допоміг їй завантажити все в таксі.
— Наташ, я щось не зрозумів… Лєна хвора?
Вона подивилася йому в очі.
— Лєні залишилося декілька місяців. А Валя лишається сама.
— Так… Ну, ти приїжджай, якщо щось ще надумаєш взяти… Е-е, почекай.
Він дістав гаманець, простягнув їй гроші.
— Ось трохи, але все ж таки допомога.
— Дякую, Міш.
Вона відчинила двері, але затрималася.
— Пробач мене.
Потім сіла й зачинила двері. Мішка провів поглядом машину. «У неї навіть погляд якийсь інший став. Дорослий, чи що?»
Лєна навіть поїла того дня трохи, сиділа на дивані, усміхалася, а Наталя її лаяла.
— Лєн, ну як так можна? Лікар же сказав, що треба обов’язково проходити лікування!
— А Валю як зоставлю?
— А коли тебе не стане, то на кого? Ну не можна ж бути такою! Та навіть якщо не вилікують — у тебе хоч часу більше буде. Коротше, я все зібрала. Лікарю подзвонила. Завтра — до лікарні.
— Ти не зоставиш Валю саму?
Наталя сіла перед сестрою.
— Ні, Лєн, тепер не зоставлю. Що б не трапилося — не зоставлю.
— Добре, Наташ, я вірю тобі. Ти не думай, я зла на тебе не маю. Будь-яка людина хоче жити краще.
— Точно… хоче краще, а виходить тільки гірше.
Лєну відправили до лікарні. Наталя бачила сльози, готові от-от пролитися у Валі, й весело їй сказала:
— А знаєш, що ми зараз робитимемо?
Дівчинка питально подивилася на неї й навіть рота роззявила. З тіткою було не просто весело — у неї завжди був мільйон ідей.
— Ми зараз підемо робити з оцього старенького, страшненького будиночка цукерку. Нам дядько Мішка грошей дав, тож будемо зараз наводити красу.
Спочатку вони рвали траву, підрізали кущі, потім збігали до магазину, купили фарби. Навіть встигли пофарбувати одну стіну — і Валя захлопала в долоні. А воно й справді виходило непогано.
— Ех, нам би з тобою змайструвати лавочку й столик. От би ми з тобою вечорами чай тут пили.
Валя округлила очі й закивала.
— Дозвольте вам допомогти? Із лавочкою та столиком таки краще чоловікові розбиратися.
Наталя різко обернулася. Біля хвіртки стояв Мішка.
— Ти?
— Я. Так. Що? Допоможу. Я одразу з інструментом.
Валя захлопала в долоні. Мішка взявся майструвати, а ввечері всі сіли у дворі.
— Стіл міцний, лавка зі спинкою. Ось тільки пофарбувати завтра. Так, косу візьму, лопату… Роботи тут, звісно, є, але нічого — швидко приведемо все до ладу.
Наталя, не підводячи очей від тарілки, спитала:
— Навіщо тобі це?
Він знизав плечима.
— Ти тут інша. Справжня. Саме та, про яку я завжди мріяв.
Наталя поперхнулася, але нічого не сказала.
Лєну виписали додому. Лікар сказав, що організм просто чекав лікування, тому дуже добре все прийняв.
— Знаєте, якщо й другий курс пройде так само, то я свої три місяці на п’ять років поміняю. Це для початку.
Наталя раділа більше за Лєнку, обнімала її, плакала, а Мішка стояв і спостерігав за ними.
— Доведеться знову кликати Наташку заміж. Адже вона тепер така… така, якою не була ніколи.
