— Ситуація змінилася. Я хочу свою частку спадщини, — різко передумав брат
Квартира у старому будинку з високими стелями пахла свіжою штукатуркою. Наталія, зморена, але щаслива, витерла піт із чола, милуючись глянцевими поверхнями нової кухні. Євроремонт був її мрією, втіленою ціною безсонних ночей, кредитів і нескінченних сварок із підрядниками.
Чотирикімнатна квартира дісталася їй із братом після того, як матері не стало, і саме тоді відбулася їхня розмова. Михайло прийшов похмурий, але не від якогось внутрішнього напруження. Вони сиділи на старій, ще не відремонтованій кухні й пили холодний чай.
— Наталю, — почав брат, уникаючи її погляду, — щодо спадку… Квартири. Ти ж тут живеш. У тебе дитина, школа поруч. А в мене своя сім’я, своє житло є.
Наталія подивилася на нього з подивом, розуміючи, що чого він хилить.
— Мишко, я… я навіть не уявляю, як це все ділити. Мама б хотіла, щоб тут залишилося життя…
— От саме! — різко перебив її брат, наче ловлячи на слові. — Я не хочу тебе виселяти чи продавати й ділити гроші. Це несправедливо. Тому… я відмовляюся від своєї частки спадку. Оформлюй усе на себе.
Наталія відчула, як із душі звалився важкий камінь. Сльози вдячності підступили до очей.
— Справді? Міш, ти впевнений? Це ж велика цінність…
— Абсолютно, — махнув рукою він, намагаючись здаватися байдужим. — У мене бізнес, усе гаразд. Головне, щоб ти й племінниця мали дах над головою. Дай мені тільки якісь папери підписати, я розпишусь, що не претендую. Нехай буде твоє.
У той момент брат здався її рятівником. Благородним братом, який поставив її інтереси вище за матеріальні. Наталії справді було непросто. Три роки тому вона важко пережила розлучення з чоловіком. Він відібрав у неї все, що тільки міг відібрати. Саме тоді Наталя з донькою перебралися до матері.
Обрадувана тим, що брат вирішив відмовитися від спадку, Наталія з головою поринула в ремонт. На півдорозі вона раптом згадала, що Михайло ще нічого не підписав. Вона подзвонила братові, але той заявив, що зараз відпочиває в Туреччині і йому не до цього.
— Повернуся — підпишу, — запевнив сестру Михайло.
Наталія не стала чекати на його повернення й продовжила ремонт. Довелося навіть влізти в кредит. Вона економила на всьому, сама фарбувала стіни, годинами вибирала плитку, сперечалася за кожен сантиметр простору з дизайнером.
Квартира стала гарною, а Наталія танула від утоми. Їй допомагала подруга Ірина.
— Наталочко, ти себе зовсім не шкодуєш! — бурчала вона. — Навіщо так? Квартира тепер твоя, могла б і поступово…
— Хочу зробити одразу й надовго, — посміхалася Наталія, витираючи руки від фарби. — Щоб доньці було красиво й затишно.
І ось настав день повного завершення ремонту. Останній штрих — розкішна кришталева люстра у вітальні — зайняла своє місце.
Наталія накрила невеликий стіл, запросивши Ірину відзначити закінчення ремонту. Ледь зазеленіли бокали з напоєм, як у двері подзвонили. На порозі стояв Михайло. На його обличчі була натягнута усмішка, але в очах не було тепла — тільки холодний, діловий розрахунок.
Поруч із ним стояв підтягнутий чоловік у строгому костюмі, зі шкіряним портфелем.
— Наталю! Вітаю! — вигукнув Михайло, незграбно намагаючись обійняти сестру. — Чудово вийшло! Просто палац!
— Міш? Що ти тут робиш? — жінка застигла, передчуття недоброго стисло горло. Вона впізнала цей погляд — погляд людини, яка прийшла по своє.
— Зайшов привітати, та й… поговорити треба. Це Сергій Вікторович, мій юрист. Можна зайти?
Ірина вискочила з-за столу й вийшла в передпокій. Святкова атмосфера миттєво розвіялась. Михайло, не чекаючи запрошення, зайшов до вітальні й неприховано окинув поглядом оновлену квартиру.
— Так… Дуже гідно. Відчувається, що недешево обійшлося.
— Міш, про що розмова? — запитала Наталія, відчуваючи, як холонуть руки.
Михайло зітхнув, удаючи образу.
— Розумієш, Наташо… Ситуація змінилась. Бізнес… прогорає. Криза. Треба рятувати, вкладати гроші, а тут… — він широким жестом обвів оселю, — такий капітал простоює — моя половина.
Слова брата прозвучали образливо. Наталія відчула, як у неї перехопило подих.
— Твоя… половина? — прошепотіла вона. — Але ж ти… Ти ж сам казав… Обіцяв! Ця квартира — моя.
— Відмова? — Михайло зробив здивоване обличчя. — Яка відмова? Ми ж домовилися по-людськи, усно. Пам’ятаєш? Я сказав, що не претендую зараз, але юридично квартира завжди був нашою спільною. А усні домовленості… — він багатозначно глянув на юриста.
Той чемно кивнув і відкрив портфель.
— Громадянко Яблонська, на жаль, усні угоди щодо спадку не мають юридичної сили без нотаріального оформлення. На той момент, коли вашої матері не стало, ви та пан Соколов були спадкоємцями першої черги в рівних частках. Фактично, пан Соколов володіє половиною цього житла. Він має право розпоряджатися своєю часткою: жити тут, здавати, або вимагати виділення частки чи компенсації її вартості.
Кімната закрутилася перед очима Наталії. Вона вхопилася за спинку нового дивану. У вухах зазвучав дзвін.
— Компенсації… вартості? — жінка ледве вимовила слова. — Я вклала сюди все! Всі свої заощадження! Влізла в кредит! Я тут жила в пилюці та бруді, поки ремонтувала! А ти… ти просто чекав? Чекав, доки я все зроблю, щоб потім прийти і забрати половину?! Тому ти й тягнув з відмовою?
Її голос зірвався на крик. Сльози образи потекли по щоках.
— Не драматизуй! — відмахнувся Михайло, його обличчя налилося. — Я ж тебе не виганяю! Можемо продати квартиру і поділити гроші чесно. Ти отримаєш назад свої вкладення плюс половину вартості самої квартири. Або… викупи мою частку за ринковою ціною. Зараз, після ремонту, вона значно зросла, — в його очах майнув холодний розрахунок.
— Михайле, це ж не чесно! Ти їй сказав неправду! Вона тобі повірила! — Ірина підскочила до нього.
— Все по-чесному! — гаркнув він. — Я допоміг сестрі в скрутну хвилину, дав їй впевненість! А тепер у мене проблеми! Хіба я не маю права на свою частку? Це моє законне право! Звідки я знав, що так вийде? Наталія сама тягнула з оформленням…
— Законно, може, й так, Михайлику, — сказала Ірина, але так, щоб було чути кожне слово. — А по-людськи? По-совісті? Наталія в цю квартиру душу вклала, а ти… ти вклав лише неправду!
— Емоції зайві, — пробурмотів він. — Сергій Вікторович підготував усі необхідні повідомлення. Ми пропонуємо цивілізований шлях: або продаж, або викуп твоєї частки. Подумай. Але довго тягнути не будемо, — Михайло кивнув юристу, той поклав на журнальний столик кілька офіційних паперів. — Вітаю з новосіллям, сестричко. Чекаю твого рішення.
За кілька хвилин чоловіки пішли. У розкішній, сяючій оновленням вітальні запанувала гнітюча тиша, яку порушував лише тихий плач Наталії.
Вона опустилася на підлогу й крізь сльози дивилася на свою мрію — ідеальний ремонт, що став пасткою.
— Що ж мені тепер робити? — прошепотіла вона, дивлячись на папери на столі. — Кредити… Половина квартири… Він усе прорахував. Усе.
— Відстоювати своє, Наталю. Збирай усі чеки, договори з майстрами, банківські виписки. Все, що підтвердить твої вкладення. Підемо до юриста. Може, вдасться… довести свою правоту? Або хоча б зарахувати твої витрати при оцінці його частки?
Але Наталія її не чула. Вона думала лише про те, що довіра, братська любов, пам’ять про матір — усе розбилося вщент одним візитом Михайла. На допомогу юриста Наталія не сподівалася, але той, на її здивування, допоміг і порадив звернутися до суду. Жінці вдалося довести, що брат її ошукав, і виставити йому рахунок, який тому довелося оплатити.
Материну квартиру Наталія продала. Гроші поділили навпіл із Михайлом. На свою частину Наталя купила іншу квартиру, меншу, але затишну. З братом більше ніколи не бачилася. Хоча кілька разів Михайло писав їй, вітав зі святами й удавав, що нічого не сталося. Але Наталія зробила одне — відправила його і всю його родину, зі сторони його дружини, в чорний список.
