Сину та його дружині я віддала ключі від власної просторої квартири, а сама перебралася доживати віку в напівпорожню хату в село. Я змушена була починати все з чистого аркуша, бо терпіти таку зневагу від найближчих людей більше не мала сили. Моє захоплення шиттям, бачте, заважало їм будувати своє щастя. А той факт, що ці квадратні метри належать мені по праву і я можу розпоряджатися ними як заманеться, нікого вже не цікавив. Коли не стало мого чоловіка, син клявся, що стане мені надійною опорою. Але замість підтримки Михайло привів у наш дім людину, яка перевернула все шкереберть.
Ось така моя старість. Сиджу біля вікна, дивлюся на порожній город і розумію, що рідним дітям я стала тягарем. Ми з чоловіком виростили двох чудових дітей. Старша донька у нас Ольга, а молодший син Михайло.
Та перед тим, як розповісти, як я опинилася тут, згадаю ту розмову, яка стала останньою краплею. Це сталося на кухні, коли я просто намагалася приготувати собі чай.
— Ганно Петрівно, ви знову гримаєте посудом? — голос невістки пролунав за спиною різко і незадоволено. — Малий тільки заснув, а ви тут ходите, як привид.
— Юлю, це моя кухня, і я хочу випити чаю. Я намагаюся робити все тихо, — відповіла я, не повертаючись.
— Ваша кухня? — вона гірко усміхнулася. — Ми тут живемо сім’єю. Михайле! Іди сюди!
Син зайшов на кухню, виглядаючи втомленим і розгубленим. Він навіть не дивився на мене.
— Що трапилося? — запитав він тихо.
— Твоя мама знову не дає нам життя. То машинка її гуде, то чашки дзвенять. Я так більше не можу. Або ми живемо спокійно, або я забираю дитину і їду до мами.
Я чекала, що син скаже щось на мій захист. Щось на кшталт: Юлю, май повагу, це мама. Але він лише важко зітхнув.
— Мамо, ну справді, може, ти б поїхала на дачу на якийсь час? Поки малий підросте. Там повітря свіже, тобі ж краще буде.
У мене все всередині похололо. Я мовчки поставила чашку на стіл і вийшла з кімнати.
А тепер розповім усе по порядку.
Все життя я працювала старшою медсестрою в обласній лікарні, а мій чоловік, Петро, був інженером на заводі. Житло у нас було чудове — простора трикімнатна квартира в центрі міста. Світлі кімнати, високі стелі. Петро мав золоті руки, зробив якісний ремонт, я ж дбала про затишок: підбирала штори, килими, меблі. Приходила після важкої зміни додому і душею відпочивала.
Роки летіли, як один день. Ми й незчулися, як Оля повідомила, що виходить заміж. Її обранець був із Києва, працював в ІТ-сфері. Весілля ми зіграли пишне, красиве. Вся рідня гуляла, столи ломилися.
Молоді вирішили будувати своє життя в столиці. Оля поїхала, і ми залишилися втрьох: я, Петро і Михайло. Син тоді ще навчався в університеті.
Біда прийшла несподівано. Не стало мого Петра. Це був найважчий період у моєму житті. Здавалося, що світ похитнувся. Але Михайло був поруч. Він тримав мене за руку на похороні, допомагав з документами, вечорами просто сидів поруч і говорив:
— Мамо, ти не сама. Я з тобою. Я тепер за головного чоловіка в сім’ї, не хвилюйся.
Ці слова гріли мені душу. Я вірила, що виховала справжнього чоловіка.
Минув час, біль трохи вщух, хоча й не зник зовсім. Михайло почав працювати, змужнів. І ось одного вечора він привів додому дівчину.
— Мамо, знайомся, це Юля.
Дівчина видалася мені дуже скромною. Тихий голос, опущені очі, простенький одяг. Я дізналася, що вона з багатодітної родини з невеликого містечка, живуть вони там дуже скрутно. Я тоді подумала: от і добре. Проста дівчина, не розбещена, буде цінувати сім’ю, буде гарною господинею. Я прийняла її як рідну доньку. Намагалася догодити, щось смачненьке приготувати, розпитати про справи. Вона завжди кивала, погоджувалася, наче води в рот набрала.
Михайло світився від щастя. Я бачила, як він піклується про неї, як виконує кожну її примху. Ну, думаю, закохався хлопець, хай буде щасливий.
Через рік вони вирішили одружитися. Цього разу весілля було скромним. Батьки Юлі не могли допомогти фінансово, тож основні витрати лягли на мої плечі. Я віддала свої заощадження, які ми з Петром відкладали. Я не шкодувала грошей. Хотілося, щоб у сина було свято, щоб невістка почувалася принцесою. Купила їй гарну сукню, організувала ресторан. Думала: гроші — це папірці, ще зароблю, головне — злагода в родині.
Але не минуло й місяця після весілля, як мою невістку наче підмінили. Кудись зникла та скромна дівчинка з опущеними очима. З’явилася вимоглива, гостра на язик жінка, яка вважала, що весь світ має крутитися навколо неї.
Спочатку це були дрібниці. То я не туди поставила каструлю, то мій рушник висить не там. Вона почала відповідати мені зухвало, з нотками роздратування. Потім почала скаржитися Михайлові.
— Мишко, твоя мама знову мене повчає, — чула я з їхньої кімнати. — Я вагітна, мені не можна хвилюватися, а вона чіпляється до дрібниць.
Хоча я ні до кого не чіплялася. Я намагалася бути непомітною. Працювала, а вечорами займалася своїм хобі — шиттям. Це приносило мені невеликий додатковий дохід, бо пенсії та зарплати не завжди вистачало на утримання великої квартири та допомогу молодим.
Я сподівалася, що це через стан. Думала, народиться дитина, Юля заспокоїться, стане м’якшою, материнство змінить її. Я терпіла, мовчала, ковтала образи. З роботи йшла додому з важким серцем, бо знала, що там на мене чекає не затишок, а напружена тиша або чергові претензії.
Народилася внучка, Софійка. Я так чекала на цю мить. Мріяла, як буду гуляти з візочком, як буду купати малечу. Але реальність виявилася іншою.
Юля буквально не підпускала мене до дитини.
— Не беріть її на руки, ви з вулиці прийшли, там мікроби, — казала вона, ледве я переступала поріг.
Або:
— Не треба їй співати, ви її лякаєте.
Я плакала ночами в подушку. Чому так? Що я зробила не так? Я ж усю душу вкладала.
Ситуація погіршилася, коли я почала брати більше замовлень на шиття додому. Мені потрібні були гроші, щоб допомагати їм же. Продукти купувала я, комунальні послуги платила переважно я, бо Михайлові гроші йшли на потреби дитини і забаганки Юлі.
Клієнти приходили рідко, я зазвичай просто забирала тканину і віддавала готовий одяг. Але навіть звук швейної машинки почав дратувати невістку.
— У мене голова болить від цього шуму! — кричала вона. — Дитина не може спати!
Я перейшла на ручне шиття, щоб не шуміти. Але і це не допомогло. Їй заважало саме моє існування в цій квартирі.
Дійшло до того, що я почала почуватися гостею у власному домі. На кухню зайди — питай дозволу, у ванну — черга. Михайло все більше відсторонювався. Він приходив з роботи, мовчки їв і сідав за комп’ютер або займався дитиною, уникаючи розмов зі мною. Я бачила, що Юля постійно “капає” йому на мізки, налаштовує проти мене.
І ось сталася та розмова на кухні, про яку я згадувала. Вона стала вирішальною.
Слова сина про те, що мені краще поїхати, стали для мене ударом у саме серце. Я не влаштовувала скандалів. Не нагадувала, що квартира моя. Не кричала, скільки я для них зробила. Я просто зрозуміла: я тут зайва.
Наступного дня я почала збирати речі. Михайло ходив по квартирі, опустивши очі. Він намагався виправдатися:
— Мамо, це ненадовго. Просто Юля зараз дуже нервова, після пологів у неї депресія. Їй треба спокій. Ти поживеш у селі, там природа, відпочинеш від міста. А потім, коли Софійка підросте, повернешся.
Я мовчки складала одяг у сумки. Я знала, що не повернуся. Принаймні, поки мене не покличуть і не попросять вибачення.
Михайло відвіз мене в село, в батьківську хату, яка стояла пусткою вже кілька років.
Умови тут, м’яко кажучи, не міські. Туалет на вулиці, вода в колодязі, опалення пічне. Хата стара, потребує ремонту. Першої ночі я не могла заснути від холоду і від думок. Лежала і дивилася в темну стелю. Як так сталося, що я, маючи чудову квартиру і люблячого сина, опинилася тут, у глушині, на самоті?
Михайло вивантажив сумки, швидко попрощався, пообіцяв дзвонити і поїхав. Він навіть не подивився, чи є у мене дрова, чи працює піч. Йому кортіло скоріше повернутися до своєї Юлі, щоб доповісти, що “проблема” вирішена.
Минув місяць. Я потроху облаштувалася. Згадала, як розпалювати піч, як носити воду. Сусіди виявилися добрими людьми, допомогли хто чим міг: хто картоплі приніс, хто дров нарубав. Я влаштувалася на півставки в сільську амбулаторію, бо сидіти без діла не звикла, та й копійка не зайва.
Здоров’я, звісно, вже не те, щоб тягати відра з водою, спина болить. Але фізичний біль — це ніщо порівняно з болем душевним.
Михайло дзвонив лише двічі. Короткі розмови, сухі питання:
— Як ти, мамо? Все нормально? Ну добре, бувай, бо малеча плаче.
Він жодного разу не спитав, чи маю я що їсти, чи тепло мені, чи не потрібні ліки. Він просто викреслив мене зі свого повсякденного життя. Його теперішня сім’я — це Юля і Софійка. А мама… мама десь там, у селі, не заважає, і слава Богу.
Я часто думаю про сина. Не впізнаю його. Це не той хлопчик, якого я виховувала, в якого вкладала всю душу. Невже кохання до жінки може так затьмарити розум і совість? Невже він не бачить, що коїться? Чи, може, йому так зручно? Зручно не мати власної думки, зручно плисти за течією і підкорятися чужій волі, аби тільки його не чіпали.
Мені кажуть сусіди: “Ганно, подавай до суду, виселяй їх, це ж твоя квартира!” А я не можу. Як я буду судитися з рідним сином? Як я буду виганяти внучку на вулицю? Я ж мати. Я все життя жила для них. І, мабуть, продовжую жити, жертвуючи своїм комфортом заради їхнього спокою.
Але іноді, довгими вечорами, коли за вікном виє вітер, а в пічці тріщать дрова, мене охоплює розпач. Я запитую себе: за що? Чому старість виглядає саме так? Чому найрідніші люди стають чужими?
Невістка досягла свого. Вона господиня в моїй квартирі, вона має повний вплив на мого сина. А я тут, серед старих фотографій і спогадів.
Я не тримаю зла, ні. Я просто дуже втомилася. Втомилася бути сильною, втомилася все розуміти і прощати.
Днями зустріла знайому з міста. Вона розповіла, що бачила Михайла з Юлею. Каже, гуляли в парку, сміялися, виглядали щасливими. Юля була в новій шубі. За чиї кошти куплена та шуба, здогадатися неважко, адже Михайло не олігарх, а комунальні вони тепер, мабуть, платять із тих грошей, що я залишила “на господарство”.
Знайома запитала мене:
— Ганно, а ти не хочеш повернутися? Прийти і просто стати на порозі. Сказати: я вдома. Що вони зроблять?
А я не знаю, що відповісти. З одного боку, це моє право. З іншого — я не хочу війни. Я не хочу бачити їхні невдоволені обличчя, чути докори. Я хочу, щоб мене любили, а не терпіли.
Зараз весна починається. Треба город садити. Я вже купила насіння. Життя триває, яким би воно не було. Може, колись син схаменеться. Може, зрозуміє, що мама — це не вічний двигун і не перешкода, а людина, яка любить його більше за життя. А може, й ні.
Я залишила їм усе, що мала. Але найголовніше — я залишила їм їхню совість. Хай живуть з нею, як знають.
Мені тут спокійно. Пташки співають, повітря чисте. Лише серце іноді щемить так, що дихати важко. Але я впораюся. Я завжди справлялася.
Ось така моя історія. Проста і сумна, як і в багатьох інших. Я не знаю, що буде завтра. Але сьогодні я тут, жива, і маю сили зустріти новий день.
Люди добрі, скажіть мені, чи правильно я вчинила, що пішла? Чи варто було боротися за своє місце під сонцем і перетворювати життя на нескінченний конфлікт? Невже материнська любов має бути такою жертовною, аж до самозречення? Як би ви вчинили на моєму місці?
