Батьківська любов.
Анатолій Іванович був водієм трамваю. Декілька років тому вийшов на довгоочікуваний відпочинок, на пенсію. Був гарним чоловіком та зразковим батьком. Мав єдиного сина Олексія й онука Єгора, які мешкали на іншому боці міста.
Рік тому став удівцем, сам мешкав в двокімнатній квартирі, яку отримав від підприємства за часів СРСР.
Зі своєю дружиною Анатолій Іванович прожив 41 рік. Це була дуже тяжка втрата, але він мав міцну силу духу, бо мав рідного сина. Усіма силами протягом життя робив все найкраще і найщиріше для нього. Навіть на пенсії працював охоронцем аби допомогти родині.
Та після втрати дружини почалася чорна смуга…
Олексій мав власний бізнес, тому для нього гроші були насамперед невід’ємною частиною життя. Весь час він заощаджував та рахував. З кожним днем його жадібність зростала, як тісто на дріжджах, хоча грошей було вдосталь. І от коли не стало матері та батько залишився сам, його жадібність посягла на святе, на рідну людину, на батька.
Йому здавалося, що Анатолію Івановичу забагато місця, щоб жити одному на 45 кв.м. Він запропонував батькові переїхати до будинку людей похилого віку. Але той відмовився. Олексія це не влаштовувало, він розлютився і сказав, що тепер у нього немає батька, аргументуючи тим що Анатолій Іванович скнара та бездушний.
З того часу минуло два роки. Батько пробачив сина. Але син батька не хоче бачити, навіть єдиний онук Єгор вважає дідуся бездарем та дармоїдом і не відчиняє двері, коли той приходить, щоб поговорити.
Холодно, грудень на вулиці. Анатолій Іванович, не маючи змоги купити дарунка, продає біля станції метро запальнички. Він має неабияке бажання хоча б ще раз обійняти рідного сина.
Перехожі нехтують пропозицією купити три запальнички за цінною двох, але не всі, є люди яким не байдуже. Все ж таки Анатолію Івановичу вдалося заробити на подарунки синові та онуку і він набрався духу поїхати до них в черговий раз. По дорозі були думки розвертатися та їхати додому, але любов до своєї дитини була сильніша за сумніви.
Цього разу йому відчинив двері Олексій. Анатолій Іванович тримав у руках іграшку, таку саму як у дитинстві! Таку, як колись він подарував маленькому Олексію, коли той зпошкодив ногу та чотири місяці був вдома. То був ведмедик, який тримав у лапках горщик з медом. Побачивши це Олексій заплакав, обійняв батька та попросив пробачення за все що наробив.
Анатолій Іванович хусткою зібрав сльози зі своїх сиво-брових очей та пробачив сина. Отак Олексій ледь не втратив того Прометеївського вогню, який протягом життя дає нам сили та тепло. Той вогонь – БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ.
Фото ілюстративне.
