— Мамо, як ти могла таке зробити? — Арсен розгублено дивився на Зою Миколаївну. — Ми ж домовлялись: продаємо батькову квартиру, кожен купує собі житло.
— Синочку, я ж хотіла як краще! Все життя працювала і працювала. Тата твого не стало і я раптом зрозуміла, що й не жила зовсім? Он Лариса — на машині їздить, щороку на морі буває, — Зоя Миколаївна змахнула сльозу хустинкою.
— Яке море? Яке авто, яке життя? — Оксана відсунула чашку з чаєм. — Ви отримали 4 мільйони гривень! Цього б вистачило на чудову однокімнатну квартиру.
— Ой, Оксанко, ти б тільки бачила яка там краса! Лариса ж рік до того жила у Стамбулі. Вона мені коли фото показувала, я обімліла. А коли приїхала, я про все на світі забула. Так жити має кожен.
— І де те ваше прекрасне життя зараз? — Арсен насупився.
— Там, у Туреччині. Лариса залишилась. Їй діти все оплачують, їй простіше. Ну а я мусила повертатись, адже гроші скінчились так швидко, — зітхнула Зоя Миколаївна. — У мене тепер нічого немає. Навіть пожити ніде. Переїжджаю до вас. Нема чого мені по орендованих квартирах тинятися.
— А ми ж вас попереджали, — сухо відказала Оксана. — Коли ви зібралися їхати жити у Туреччину до подруги ми просили розрахувати фінанси, хоча б однокімнатну тут придбати. Зрештою, чому ваша подруга не підтримала вас, коли скінчились гроші? Чому не підказала?
— Та хто ж знав?! — підвищила голос Зоя Миколаївна. — Вона ж моя подруга двадцять років! Ми ще коли Арсенчик був малим. І що тепер? Мама на вулицю? Звільняйте диван — повертаюсь.
— А де зараз ваша подруга? — запитала її Оксана.
— Телефон відключено, — Зоя Миколаївна опустила очі. — Повідомлення ігнорує.
— Чудово, — Оксана підвелася. — Арсене, можна тебе на хвилинку?
Вони вийшли на балкон. Шостий поверх, легкий весняний вітер приносив запах тополь.
— Арсене, я розумію — це твоя мама. Але ми не можемо взяти її до себе.
— Оксано, а що робити? Не виставляти ж на вулицю.
— А пам’ятаєш, як ми цю квартиру обирали? Як збирали на ремонт? Тільки-но облаштувалися. Почали жити спокійно.
— І що ти пропонуєш? — Арсен сперся на перила.
— Знімемо їй квартиру. Допоможемо знайти роботу. Але жити разом. Пробач, я не готова.
У двері подзвонили. На порозі стояла Валентина Семенівна, сусідка зі старого будинку.
— Добрий день. Я тут Зої Миколаївні пакетик принесла, вона в мене залишила. Думала — заодно й навідаюся.
— Валічко, заходь! — зраділа Зоя Миколаївна. — Арсенчику, Оксанко, ви ж пам’ятаєте Валентину Семенівну?
— Звісно, — відказала Оксана.
— Гарно у вас! Світло, просторо. А Зоя Миколаївна казала — в яку історію потрапила. Як же так? Рідна мати — й на вулицю?
— Ми самі розберемося, — втрутився Арсен.
— Та я що. Просто шкода її. Все життя для родини, для сина. Ваш батько, царство йому небесне, казав: «Зоєнька — моє золото». А тепер що?
— Ніхто нікого не виганяє, — різко сказала Оксана. — Ми обговорюємо варіанти.
— А що тут обговорювати? — Валентина Семенівна сіла ближче до Зої. — Місця повно. Кімната вільна є.
— Дякуємо, але це сімейне питання, — втрутилась Оксана.
— Та я ж добра хочу. Пам’ятаю, як ви тільки побралися.
— Мамо, — втрутився Арсен, — давай подивимось квартири. Я вже знайшов кілька варіантів.
— Квартири? — Зоя знову дістала хустинку. — Синочку, в мене ж ані копійки не залишилося. Та Лариса ж.
— Ми допоможемо перший час, — твердо сказав Арсен. — А потім знайдемо тобі роботу.
— Роботу? — вигукнула Валентина. — У її віці? Ви про що, яка робота?
— До речі, — озвалася Оксана, — у торговому центрі на Лесі Українки шукають консультантів у відділ жіночого одягу. У вас же тепер досвід у торгівлі є?
Зоя зблідла:
— Оксано, ну чому ти так? Я ж вірила хотіла як краще для нас усіх. Я не хотіла, аби вийшло от так. Досить уже цього всього. Взагалі про що ми тут говоримо? Готуйте кімнату — переїжджаю.
— Ви навіть не стали ніяких документів просити, — сухо мовила Оксана. — А коли ми просили вас одуматись, придбати квартиру — махали рукою: «Ви молоді, не тямите». Врешті, ви всі гроші просто спустили в Туреччині. Відпочивали ні про що не дбаючи цілий рік. Мамо, та ви ж нам ні копійки не дали. Не спілкувались навіть, казали, що у вас нове життя і ми повинні самі про себе дбати. І тепер проситесь до нас.
— Годі, дівчата. Не треба у цій ситуації згадувати старого і шукати винного. У такі моменти і перевіряється сім’я. Розумієш, доню, — підвелася Валентина. — Я піду. Тримайся, Зою. Якщо що — я поруч.
Коли сусідка пішла, Арсен сів навпроти матері. Йому не давало спокою одне питання вже який тиждень:
— Мамо, будь відверта. Ти справді не розуміла, що Лариса тобі не подруга. Чого ти чекала від тієї жінки оплачуючи ваше спільне проживання у Туреччині протягом року?
— Арсенчику, Лариса — директор магазину! Зв’язки, поїздки в Туреччину.
— І де той магазин? Ми його бачили? Ти хоч раз там була?
— Вона казала — на реконструкції. Та й повір, вона така душевна людина, така добра і уважна. Ну та й не винна я що наші плани шкереберть пішли. Я впевнена: разом ми впораємось.
Оксана похитала головою:
— Зоя Миколаївна, ви ж доросла людина. Як можна було так бездумно витратити всі гроші? Де ви планували жити потім? Ви ж бачили, що гроші скінчаться скоро, хоча б на однокімнатну собі залишили
— А тобі здається, що легко на пенсію жити? Всі навколо — подорожують, живуть повним життям. А я рахую копійки. Може й мені хотілось такого ж гарного життя. Щоби всі заздрили, щоби кавалери довкола, дорогі сукні і ресторани. Та я ніколи в житті у тих ресторанах не була. А там відвідувала найкращі.
— То це був свідомий вибір? — уточнив Арсен.
— Я хотіла гідно жити! Маю право! Це мої гроші!
— Були ваші, — тихо мовила Оксана. — А тепер ви хочете жити з нами?
— А де мені жити? На вулиці?
— Ми пропонуємо квартиру і допомогу, — повторив Арсен.
— Значить, так? — Зоя підвелась. — Матір — у найману комірчину, а самі — у моїй квартирі житимете в задоволення?
— У вашій? — Оксана також підвелась. — Ми додали цю квартиру взяли в кредит. Ми її випачували понад 10 років. А на перший внесок гроші взяли із весільних. Де вона ваша?.
— Ви молоді, ще заробите. А мені куди?
— Треба було думати раніше. Ми ж вас просили — не витрачайте всі гроші. Не шикуйте.
— Ах так? Тоді я до Валі піду! Вона хоч людина добра!
Двері грюкнули. Арсен сів:
— Що робитимемо?
— Вона сама в це влізла. Сама хай і викручується.
Наступного ранку пролунав дзвінок. Арсен підійшов до дверей — на порозі стояла Валентина Семенівна.
— Арсене, Зоя Миколаївна у мене з учорашнього вечора. Всю ніч хлипала. Може, забереш її?
— Ми вже все обговорили, — спокійно відповів він. — Знімемо квартиру, допоможемо на перший час. Але жити разом — ні.
— Та яка квартира? Вона там одна що робити буде! Ви ж бачите — людина помилилась, кається! — намагалася розжалобити сусідка.
Арсен вийняв телефон і набрав маму.
У слухавці почувся хрипкий голос:
— Синочку. Чим я такого від тебе заслужила? Чому ви так зі мною вчинили? Я ж хотіла як краще.
— Мамо, без театру. Я знайшов кілька варіантів. Один — у десяти хвилинах від нас, з гарним ліфтом, нормальні умови. Я допоможу переїхати, привезу продукти.
— Ти мене виставив. Оксана налаштувала. Вона тебе від мене відвернула. Завжди дивилась на мене зверхньо!
— Мамо, годі. Я сам ухвалюю рішення. Ти ж завжди вважала мене дорослим. Дай мені бути таким.
Валентина Семенівна зітхнула:
— Таки не збираєшся бути хорошим сином? Арсене, це ти узагалі? Але знай: весь дім уже гуде. Люди говорять.
Арсен не дав сусідці договорити: відчинив двері і жестом попросив ту вийти. За кілька хвилин увійшла Оксана.
— Знову сусідка заходила?
— Так. Мама в неї. Каже, хлипає, ніч не спала.
— Арсене, вона чудово знала, на що йде. Ми її просили і попереджали — вона сама все вирішила. Просто думала, що в разі чого ми її приймемо без розмов. Подумай, вона витратила таку суму за рік. Жила на широку ногу із подругою в Туреччині і не думала про завтряшній день.
— Я не хочу, щоб вона залишилась сама. Це ж мама.
— І що? Ми теж родина. Ти і я. Ми маємо право на власне життя. Хочеш допомогти — добре. Але не ціною нашого шлюбу.
Наступного дня Арсен узяв вихідний і поїхав дивитися квартири. Обрав затишну однокімнатну з ремонтом, на третьому поверсі.
Ввечері зателефонував матері:
— Мамо, я знайшов квартиру. Візьму на себе оплату за перші три місяці. Я допоможу з меблями. Але — жити будемо окремо. – сказав у трубку спокійним, але впевненим голосом.
— Ну, гаразд… — нарешті зітхнула Зоя Миколаївна. — Якщо вже так вирішили.
Через тиждень вона переїхала. Спершу ображалась, мовчала. Але з часом звикла. Оксана заїжджала щотижня, привозила продукти. Арсен допоміг підключити інтернет, налагодити побут.
Одного вечора Зоя сама зателефонувала синові:
— Арсенчику, у нас у ТЦ відкрився новий відділ — шукають консультантів. Я піду. Спробую. Сидіти без діла — не для мене.
— Це чудово, мамо. Я гордий тобою.
Минуло два місяці. Зоя Миколаївна працювала, стала більш спокійною, навіть усміхненою. І якось, повертаючись із роботи, вона зайшла до сина й невістки.
— Діти. Я хочу вам подякувати. Тоді мені було лячно і совісно і шкода і соромно. Але тепер я розумію: ви дали мені не просто житло. Ви дали мені шанс знову жити.
— Ми раді, що все склалося, — усміхнулась Оксана. — Справді.
— І ще, — Зоя Миколаївна поглянула на сина. — Я почала відкладати. Потроху. Може, згодом і на своє житло назбираю. Ніколи не пізно вчитися і починати з нуля. Навіть після шістдесяти. Зрештою, я завжди мріяла жити в селі. Та й онуки з’являться, буде прекрасно якщо проводитимуть літо на свіжому повітрі, правда ж?
Арсен обійняв маму:
— Пишаюсь тобою.
А Оксана подумала: от що значить — не здатися. Не опустити руки, не дозволяти порушити свої кордони, мати чітку позицію. Навіть якщо той, хто хоче увійти у твій простір — рідна мама чоловіка.
Головна картинка ілюстративна.
