Я стояла в тіні дерев біля кафе, міцно тримаючи телефон, готова сфотографувати докази. Серце калатало від передчуття: ось-ось я викрию Ірину, невістку, яка, я була впевнена, зраджує моєму синові Сергію.
Повідомлення, квіти, таємничі зустрічі – усе вказувало на її нечесність. Сергій щойно приїхав із відрядження, його обличчя було спантеличеним, але він чомусь усміхався.
“Синку, вони там!” – прошепотіла я, показуючи на кафе. І тут вийшла Ірина, весела, з меню в руках, ніби нічого не сталося.
“Нарешті, ми зачекалися!” – сказала вона. Я застигла. Що відбувається? Що за гру затіяла ця дівчина з моєю сім’єю?
Мені 58 років, і я вдова вже десять років. Мій чоловік пішов із життя рано, залишивши мене з сином Сергієм, моїм єдиним скарбом.
Я виховувала його сама, вкладала всю душу, щоб він виріс розумним, добрим і успішним. І ось два роки тому він привів у дім Ірину – молоду, гарну, з блиском в очах.
“Мамо, це моя наречена”, – сказав він тоді, і я раділа за нього. Але коли вони одружилися і переїхали до моєї трикімнатної квартири в центрі міста, я почала помічати, що щось не так.
Ірина здавалася надто ідеальною: завжди привітна, усміхнена, але я відчувала – за цією посмішкою щось ховається.
Я не з тих свекрух, що чіпляються до невістки з нічого. Я все життя працювала вчителькою математики, знаю, як тримати себе в руках і бути справедливою.
Але Ірина, вона робила все не так, як я звикла. Наприклад, одного вечора я зайшла на кухню, а вона мила посуд холодною водою.
“Ірино, – сказала я м’яко, – посуд треба замочувати в гарячій воді, так жир краще відходить”. Вона кивнула, але я бачила, що їй не подобаються мої поради.
Або готувала суп – занадто рідкий, без смаку. “Додай більше спецій, – порадила я. – Сергій любить наваристе”. Вона посміхнулася, але в очах промайнула іскра роздратування. Я ж тільки хотіла, щоб усе було якнайкраще для мого сина.
Одного разу я не витримала і подзвонила своїй подрузі Марії, з якою ми дружимо ще зі школи. “Маріє, – сказала я, – щось мені не подобається Ірина. Усе робить начебто правильно, але я не вірю їй. Може, вона не та, за кого себе видає?”
Марія засміялася: “Тамаро, ти занадто багато думаєш. Вона молода, старається. Дай їй шанс”. Але я не могла заспокоїтися. Що, якщо вона не любить Сергія так, як він її? Що, якщо вона лише прикидається?
Мої сумніви посилилися, коли Сергій поїхав у відрядження. Ірина раптово взяла відпустку і поїхала до своєї мами в село.
“Чому вона не залишилася вдома? – думала я. – Дивний збіг, що одразу після від’їзду сина”. Я подзвонила Марії: “Ти уявляєш, вона поїхала, щойно Сергій поїхав. Чую, тут щось нечисто”.
Марія зітхнула: “Не накручуй себе, Тамаро. Вона до мами поїхала, допомагає. Ти ж сама казала, що Ірина хороша дівчина”. Але я не могла позбутися відчуття, що вона щось приховує.
Через кілька днів прийшло повідомлення з її номера: “Завтра о 19:00 в сквері біля лавки. Твоя мишка”. Я ледь не впустила телефон. “Ось воно! – подумала я. – Помилилася номером, а я все побачу”.
Я одразу набрала Ірину: “Ти попалася! Чоловік працює, а ти гуляєш?” Вона здивувалася: “Що сталося, Тамаро Петрівно?”
Я розповіла про повідомлення, а вона засміялася: “Це для Вікторії, моєї подруги. Ми так жартуємо – вона пташка, я мишка. Ви даремно хвилюєтеся”. Я не повірила: “Вигадуєш, але я дізнаюся правду”.
Вирішила піти до того скверу сама. Простояла там годину, але ніхто не прийшов. Я повернулася додому засмучена, але ще більше переконана, що Ірина щось приховує.
“Треба зібрати більше доказів, – подумала я. – Не хочу турбувати Сергія, поки не буду впевнена”. Наступного ранку кур’єр приніс розкішний букет троянд для Ірини. У записці було: “Моїй мишці від пташки. Цілую, чекаю завтра у кафе “Світанок” об 19.00″.
Я зателефонувала Марії: “Бачиш? Квіти від когось! Я збережу їх, це доказ”. Марія порадила: “Не поспішай, поговори з Іриною ще раз”. Але я вирішила чекати Сергія – нехай сам усе побачить.
Я одразу зателефонувала Сергію: “Синку, приїжджай терміново. Від цього залежить твоє життя”. Він здивувався: “Мамо, що сталося?”
Я пояснила: “Ірина зустрічається з іншим. Завтра побачення в кафе. Приїжджай і побачиш”. Він засумнівався: “Ти впевнена? Може, це твої домисли?” Я наполягла: “Джерела надійні. Вирішуй сам, але я скину адресу”.
Наступного дня я стояла біля кафе, ховаючись у тіні. Ірина зайшла туди за 20 хвилин до призначеного часу. Я чекала, сподіваючись, що Сергій приїде.
І ось він з’явився, трохи розгублений, але з посмішкою. “Мамо, пробач, але це був наш план”, – сказав він. Я не зрозуміла: “Який план?”
У цей момент вийшла Ірина, весела, з меню в руках: “Нарешті! Страви охолонуть, ходіть швидше!” Я стояла, як укопана.
Сергій пояснив: “Мамо, ми з Іриною хотіли нагадати тобі про твій день народження. Повідомлення, квіти – це ми підлаштували. Вікторія підіграла”.
Ірина додала: “Вибачте, Тамаро Петрівно, але ваші підозри нас виснажують. Я люблю Сергія і вас поважаю, хоч іноді й важко”.
Я згадала – сьогодні справді мій день народження, 58 років. Усе закрутилося в голові: як я могла так помилятися?
Ми зайшли до кафе, де вже зібралися мої друзі, зокрема Марія. Столи були накриті: салати, запечена риба, тістечка.
“Сподіваюсь, ви гарно проведете час” – сказала моя невістка. ” А ще, думаю, що ця ситуація стане вам добрим уроком, мамо” – сказала вона і демонстративно вийшла з зали.
Я залишилась із гостями, ми святкували, але на душі був неприємний осад.Я зрозуміла, що була не права і мушу вибачитись перед невісткою.
Та коли я приїхала додому, квартира була порожня. Ні невістки. ні її речей. Син повернувшись також почав збиратись, сказав, що любить мене, але жити зі мною не хоче і не може.
Через рік Ірина народила доньку Софію. Я стала бабусею, але тільки формально. Невістка так і не змогла мене пробачити, не розмовляє зі мною.
Навіть тоді. коли ми зустрічали її із пологового, вона на мене навіть не глянула. Сваха тримала на руках онуку посміхалась, а коли підійшла я, Ірина забрала дитя на руки і сказала, що втомилась і хоче додому.
Всі поїхали із ними, а я залишилась стояти одна. Син викликав мені таксі. яке повезло мене додому. Усі святкували, а я була сама вдома.
Минуло три роки, але невістка і досі мене не пробачила. не підтримує звязку, не пускає до онуки. Син спілкується. приїздить, але тільки він.
Коли я прошу його вплинути на Ірину, пояснити, що я розкаялась і що більше так не буду, він хмикає і каже, що більше і не потрібно.
Я все розумію, я винна, напевне, але де? Я просто намагалась бути хорошою матір’ю уберегти сина. Я йшла за покликом серця,за тим, що диктувала мені душа.
Ну невже мій вчинок заслуговує аж настільки категоричного ставлення тепер?
Головна кратинка ілюстративна.
