— Мамо, тільки без твоїх улюблених коментарів, добре? — Максим стояв біля вікна, спостерігаючи за снігом, що падав.
— Які вже тут коментарі, — Євгенія Валентинівна поправила скатертину на столі. — Синку, вона ж тобі у матері годиться, де ти її знайшов?
Варвара сиділа рівно, розправивши плечі, і спокійно дивилася на майбутню свекруху. За двадцять років керівництва мережею магазинів вона навчилася тримати себе в руках. Але зараз ситуація була особливою — це не ділові переговори чи зустріч із постачальниками. Це було особисте.
— Євгеніє Валентинівно, давайте начистоту, — Варвара говорила м’яко, але впевнено. — Я розумію ваше здивування. Але ми з Максимом не випадкові люди одне для одного.
— Звісно, не випадкові, — стиснула губи Євгенія Валентинівна. — Керівник і підлеглий. Дуже зручно вийшло, правда?
Максим різко відвернувся від вікна:
— Мамо, припини! Варя — найкраще, що сталося у моєму житті.
Дев’ять місяців тому все було інакше. Варвара проводила співбесіду з молодим фахівцем із логістики. Максим прийшов із блискучими рекомендаціями та якоюсь особливою щирістю у погляді.
— Чому ви обрали саме нашу компанію? — спитала вона тоді.
— Тому що ви єдині у місті, хто не побоявся почати з маленького магазину і побудували цілу мережу. Я прочитав усі ваші інтерв’ю у бізнес-журналах. Ви вмієте ризикувати й приймати рішення. Хочу вчитися у таких людей.
Варвара усміхнулася, згадуючи цю розмову. Хто б знав, що за пів року цей серйозний хлопець стане для неї більше, ніж просто здібний співробітник.
— А я одразу помітила, що він не просто захоплений роботою, — тихо промовила Варвара, дивлячись на Євгенію Валентинівну. — У жовтні ми готували відкриття нового магазину. Максим приходив на роботу раніше за всіх, йшов останнім. Одного вечора залишилася лише я, перевіряла документи. Він постукав у кабінет і спитав — можна поговорити не як з керівником.
— Звісно, всі так починають, — відрізала Євгенія Валентинівна. — Спочатку задушевні розмови, а потім…
— Мамо! — Максим у три кроки опинився поруч зі столом. — Досить натяків. Варя, розкажи, як усе було насправді.
— Того вечора Максим приніс папку з розрахунками. Він довів, що ми втрачаємо прибуток через неправильно побудовану систему постачань. Три години ми сиділи над документами. А потім…
Варвара дуже чітко пам’ятала той момент. Вони схилилися над схемою розподілу товарів, і раптом Максим накрив її руку своєю:
— Варваро Андріївно, я давно хотів сказати… Ви неймовірна.
Вона висмикнула руку, підвелася:
— Максиме, ви чудовий фахівець. Давайте не будемо…
— Зачекайте. Я знаю, про що ви подумали. Різниця у віці, субординація, плітки у колективі.
Але я не хлопчисько, який не розуміє, чого хоче.
— Максиме, я старша за тебе на п’ятнадцять років.
— І що? Ви боїтеся громадської думки? Чи звикли завжди бути сильною і не вірите, що хтось може полюбити вас просто так, без вигоди?
Варвара тоді промовчала. Вона побудувала бізнес із нуля, звикла все тримати під контролем.
А тут… Який контроль, коли серце заходиться від одного його погляду?
— Євгеніє Валентинівно, — повернулася до реальності Варвара, — ваш син виявився мудрішим за мене. Два місяці він просто був поруч. Допомагав із роботою, розповідав про себе, цікавився моїм життям. Не тиснув, не вимагав. Просто дав зрозуміти — він нікуди не піде.
— Звісно, не пішов, — Євгенія Валентинівна поставила чашку на блюдце. — Де він ще знайде таку роботу?
— Мамо, я подав заяву про звільнення ще місяць тому, — тихо сказав Максим.
— Що?
— Так, це правда, — кивнула Варвара. — Максим тепер працює в іншій компанії. Його запросили на посаду керівника відділу логістики. З окладом вищим, ніж у мене.
Євгенія Валентинівна розгублено дивилася то на сина, то на Варвару.
— Але навіщо? Ти ж хотів…
— Щоб ти та всі інші зрозуміли — справа не в грошах і не в кар’єрі. Я люблю Варю. І хочу, щоб вона стала моєю дружиною.
У двері подзвонили. Максим пішов відкривати.
— Варваро Андріївно! — на порозі стояв схвильований молодий чоловік. — Вибачте за пізній візит, але це терміново. Михайло Степанович просив передати документи.
— Андрію? — Варвара насупилася. — Що сталося?
— Усі дані з постачання за минулий рік. Михайло Степанович сказав, що вони вам знадобляться. Завтра збори акціонерів, і…
— Які збори? — Варвара взяла папку. — Нічого на завтра не призначено.
— Як це? — розгубився Андрій. — Михайло Степанович розіслав повідомлення. Сказав, що ви в курсі. Вирішується питання про перерозподіл часток компанії.
Варвара відкрила папку, пробігла очима документи:
— Ось як. Вирішив діяти за моєю спиною. Андрію, дякую, що попередив.
Коли за молодим чоловіком зачинилися двері, Варвара повернулася до Максима:
— Тепер зрозуміло, чому останній місяць він був таким задоволеним. Думав, що без тебе я не впораюся з логістикою, і компанія почне втрачати прибуток.
— Хто це, Варю? — спитав Максим.
— Михайло Степанович? Старий партнер моєї мами. Коли вона відкривала перший магазин, він допоміг із обладнанням. Узяв тридцять відсотків акцій. Потім я сама розширювала мережу, але його частка залишалася. А тепер, мабуть, вирішив, що час взяти все у свої руки.
— Але чому саме зараз?
— Тому що ти пішов. Я бачила, як він радів твоїй заяві про звільнення. Думав, що система постачань розвалиться, магазини почнуть працювати з перебоями. Ідеальний момент для атаки.
Євгенія Валентинівна слухала розмову й раптом спитала:
— Михайло Степанович Крилов?
— Так, а ви його знаєте?
— Ще б не знати, — Євгенія Валентинівна стиснула губи. — Він теж ходив до музичної школи. Постійно крутився навколо Ірини Михайлівни, пропонував якісь проєкти, спільний бізнес. Але вона відмовилася.
— Мама ніколи не розповідала, — здивувалася Варвара.
— А що розповідати? Він був закоханий у вашу маму. Але вона обрала вашого батька. Думаю, Михайло Степанович досі цього не може забути.
Варвара повільно переглядала папери:
— Ось чому він погодився допомогти з магазином. Стара прихильність. І ось чому всі ці роки не намагався захопити бізнес — через повагу до маминої пам’яті. А тепер вирішив, що час настав.
— Що будеш робити? — Максим поклав руку їй на плече.
— Те ж, що робила завжди. Боротися. Тут усі документи по постачаннях за рік. Якщо добре підготуватися до зборів…
— Я допоможу, — Максим присунув стілець до столу. — Разом розберемо кожну цифру.
— Максиме, — почала було Варвара, але він перебив:
— Навіть не сперечайся. Те, що я більше не працюю у компанії, не означає, що я залишу тебе у скрутний момент.
Євгенія Валентинівна мовчки спостерігала за ними. У її погляді щось змінилося. Вона підвелася:
— Я зварю каву. Ніч буде довгою.
Усю ніч вони працювали над документами. Варвара читала звіти, Максим звіряв цифри, а Євгенія Валентинівна носила каву та бутерброди. Під ранок картина прояснилася.
— Дивись, — Максим поклав перед Варварою списаний аркуш. — За останні три місяці постачальники знизили ціни на п’ятнадцять відсотків. Але у магазинах націнка залишилася тією ж.
— Так, — кивнула Варвара. — Я спеціально не знижувала ціни. Хотіла накопичити кошти для відкриття нових точок.
— А тепер це можна використати проти тебе. Формально ти діяла в інтересах компанії. Але Михайло Степанович може заявити, що ти навмисно завищувала ціни.
— І покупці пішли до інших магазинів, — підхопила Варвара. — Через це виручка впала на дванадцять відсотків.
Євгенія Валентинівна принесла нову порцію кави:
— Але ж це можна пояснити на зборах?
— Можна. Тільки думаю, що Михайло Степанович уже провів попередню роботу з акціонерами. Недарма він вибрав момент, коли Максим пішов. Тепер може сказати: “Ось, головний спеціаліст з логістики пішов, справи зовсім погані”.
— Варю, — Максим узяв її за руку. — А що, якщо я прийду на збори?
— Навіщо? Ти ж більше не працюєш у компанії.
— Але я можу виступити як незалежний експерт. Пояснити реальну ситуацію з постачаннями та цінами.
— Ні, любий. Тоді Михайло Степанович скаже, що ти зацікавлена особа. Майбутній чоловік власниці компанії.
— А якщо, — повільно сказала Євгенія Валентинівна, — на збори прийду я?
Варвара й Максим здивовано подивилися на неї.
— Мамо?
— Я ж теж незалежний експерт. І в мене є дещо цікаве.
Вона дістала зі своєї сумки старий записник:
— Ірина Михайлівна вела щоденник. Коли вона захворіла, віддала його мені. Сказала: “Може знадобитися”. Тут є записи про те, як Михайло Степанович пропонував їй відкрити магазин. І які умови ставив.
Варвара взяла щоденник і почала читати:
“Міша знову приходив. Каже, дасть гроші на магазин, якщо я розлучуся з Віктором. Не розуміє, що справа не в грошах. Я люблю чоловіка, люблю свою роботу у школі. А його одержимість лякає”.
— Ось саме, — кивнула Євгенія Валентинівна. — Одержимість. Він завжди хотів володіти всім — і бізнесом, і серцем вашої мами. Але нічого не отримав. А тепер вирішив відігратися на вас.
— Думаєте, ці записи допоможуть?
— Упевнена. Коли інші акціонери дізнаються, яка він людина насправді…
У двері знову подзвонили. На порозі стояв Михайло Степанович у власній персоні — кремезний чоловік у дорогому костюмі.
— Варваро Андріївно, вирішив заїхати особисто, — він зайшов до кімнати. — О, у вас гості? Євгеніє? Не може бути. Скільки років…
— Добридень, Михайле Степановичу, — рівним голосом відповіла Євгенія Валентинівна. — А я якраз розповідала Варварі про Ірину Михайлівну. Пам’ятаєте її?
Чоловік зблід:
— Що це за дивні розмови зранку? У нас через дві години збори акціонерів.
— Знаю, — кивнула Варвара. — Дякую, що попередили. Хоча б через помічника.
— Варваро Андріївно, не тримайте зла. Бізнес є бізнес. Я просто хочу навести порядок у компанії.
— Як хотіли навести порядок у житті моєї мами? — Варвара поклала на стіл щоденник. — Чи про це говорити не будемо?
Михайло Степанович подивився на книжку, на Євгенію Валентинівну, перевів погляд на Варвару:
— Чого ви хочете?
— Щоб ви залишили компанію. Продайте мені свою частку — я заплачу реальну ринкову ціну. І забудьте про нас.
— А якщо ні?
— Тоді на зборах я зачитаю мамині записи. Упевнена, акціонерам буде цікаво дізнатися, з якою людиною вони мають справу.
Михайло Степанович важко опустився у крісло:
— Скільки років минуло. Думав, усе забулося, стерлося. А воно ось як виходить.
— Нічого не забулося, — тихо сказала Євгенія Валентинівна. — Ірина Михайлівна була світлою людиною. Вона вірила в любов, у чесність, у справедливість. А ви хотіли все це купити.
— Та що ви розумієте! — спалахнув Михайло Степанович. — Я кохав її. По-справжньому кохав.
— Ні, — похитала головою Варвара. — Справжнє кохання не вимагає умов.
Михайло Степанович мовчки підписав договір і передав його Варварі.
— Ви виграли, Варваро Андріївно. І, мабуть, це на краще.
Він вийшов, не озирнувшись, а Варвара важко зітхнула, дивлячись йому вслід. Євгенія Валентинівна лагідно обійняла майбутню невістку.
— Мама б тобою пишалася, — сказала вона.
— А я Вами, — усміхнулася Варвара.
Максим підійшов ближче й взяв Варвару за руку:
— Це тільки початок. Ми разом збудуємо щось більше.
— Головне — ми разом, — кивнула Варвара.
За вікном світило сонце, розганяючи залишки нічної темряви. Новий день починався, сповнений надії та віри.
