– Синку, це ж не аби хто, це твоя хресна, і вона подарунки дарує від щирого серця, – намагалася напоумити Бориса мама. Їй було прикро за свою рідну сестру Любу, подарунки якої син не оцінив.
– Але мамо, я давно вже виріс. І якщо поки я ще був дитиною, то мовчав, бо ти так хотіла, а зараз не буду, – впевнено відповів Борис.
Він пригадав, як виглядали “подарунки” хресної і мимоволі усміхнувся. Тітка Люба приїде, бувало в гості, суне в руки мішок – розбирай, мовляв, подарунки, дорогий похреснику. А сама до матері на кухню: сидять і про щось собі говорять.
Борис розбирав в цей час “подарунки” – ношені речі, які тітка привезла зі своїх дітей. Розтягнуті кофти, запрані фланелеві сорочки, стоптані черевики. Зламаний пластмасовий екскаватор привезла: «Віталик: виріс, не грає! А Борису якраз підійде!».
А мама все образити сестру боялася. Шикала на сина, щоб той мовчав, а ще дякував, вдаючи радість. До кумедного доходило. Якось у мішку, який вона привезла в черговий раз, взуття було без пари: сандалі тільки один лівий, а чобітки гумові — лише правий. Борис приміряв усе це, прийшов на кухню, а тітка замовкла на секунду, глянула на племінника, що стоїть у різних черевиках, а потім каже: «Ну от! Підійшов розмірчик, супер!
А мама знаки через її спину подає, щоб Борис мовчав, а сама в кулак від сміху пирснула. Викинули вони тоді весь мішок. Потім, звісно, коли вже гостя поїхала. А вона рада: обдарувала бідних родичів.
Бориса мама одна ростила. Тітка Люба вважала своїм обов’язком допомагати, хоча її ніхто про це і не просив ні тоді, ні зараз.
Нещодавно у Бориса з дружиною Олесею народилася донечка. Тітка Люба уже тут як тут – привезла старе ліжечко, якому років зо 20. Борис не витримав і сказав, щоб хресна забирала його назад. А вона за це образилася.
Але це ще не все. Тітка коли почула, що молоде подружжя хоче називати дівчинку Яною, відразу встала на диби, мовляв, що це за ім’я, в їхньому роду ще такого не було.
– Ти чула, що тітка Люба знову скаржилася твоїй мамі? – запитала Олеся, знімаючи з дитячого ліжечка затишний плед. – Що ти їй відповів?
– Що відповісти? Я сказав, що це наша дитина, і ми вирішуємо, як її називати. Хочуть – нехай ображаються, – буркнув Борис, намагаючись знайти свою чашку серед розкиданих по кухні папірців та іграшок.
Олеся з розумінням ставилася до ситуації. У кожному телефонному дзвінку від матері Бориса чи тітки Люби вони немов нав’язували свою правду, свої традиції. Олеся ніколи не була прихильницею того, щоб слідувати бездумно чиїмось правилам. Вона й так відчула, як важко йти на компроміси в родинних питаннях, коли хочеш бути собою, а не “правильною” за їхніми мірками.
Коли народилася Яна, родина Бориса вирішила, що саме вони будуть вибирати ім’я дитині. Тітка Люба відразу прийнялася виконувати свою “місію”.
Олеся, звісно, не була в захопленні від цієї ідеї. Вона мала свої погляди на виховання дитини і не бажала, щоб хтось із рідні диктував їй умови, як називати чи як ростити дитину.
Борис важко зітхнув.
– Навіть з мамою легше, а тітка Люба ніколи не здається, – зауважив він. – Але ти права. Це не наші правила. І це не наша історія. Ми вирішуємо, як буде.
Та тітка Люба не здалася. Після старої колиски вони притягла ще великий пакунок з дитячими речами. Це були старі речі: запрані комбінезони, зношені іграшки, навіть непотрібні черевики.
– Борисе, ти тільки подивися! – зойкнула Олеся. – Це ж секонд хенд! Я не можу це одягнути на нашу дитину!
Залишити це в пакунку чи відправити назад було б надто складно, адже тітка Люба вже точно ображалася б.
– Ти краще подзвони їй, – сказала Олеся, – хай знає, що це нам не підходить.
Борис взяв ініціативу на себе і зателефонував до родички.
– Ну, так, – почав він, – ми, звісно, вдячні за подарунки, але це не зовсім те, що ми б хотіли для Яни. У нас є свої речі, і ми намагаємось бути обережними, щоб малюк не мав алергій.
Тітка Люба не могла повірити своїм вухам.
– Як так?! Речі ж гарні, майже нові! Це ж для дітей, які зростають швидко, тому й передають. Ви ж мали б бути вдячними!
Олеся відчула, як знову всередині їй не по собі. Вона не хотіла сваритися, але вже давно зрозуміла, що родина Бориса має свої уявлення про «правильне» життя. А вона мала свої.
Мама Бориса теж довго обурювалася, що її син не вдячний, що Олеся «не розуміє родинних традицій» і «образила всіх».
Тітка Люба образилася, але поступово заспокоїлася.
– Ну і що, що так вийшло! – сказала вона через два місяці, знову зателефонувавши. – Я ще одну посилку відправлю. Чекайте! Ще будуть подарунки.
Борис підійшов до дружини, глянув на неї з усмішкою і додав:
– Невиправна вона. Проте ж все одно чекай на посилку.
– Справжні подарунки, чи знову те саме? – засміялася Олеся.
– Сказала, що подарунки, – відповів Борис, – обіцяла надіслати, а не приїхати особисто.
– Хоч це добре.
Олеся розсміялася разом з ним. Вона зрозуміла одне: не має значення, що говорять інші. Важливо, що вони з Борисом разом, і що їхнє життя – це їхній вибір. Родичі можуть ображатися, можуть не розуміти, але це не повинно змінювати їхніх принципів. Ну хіба ж не так?
Фото ілюстративне.