Ольга нервово поправила скатертину на столі й у сотий раз перевірила, чи все готове до прийому гостей. Сьогодні був особливий день — вона вперше мала зустріти батьків свого нового коханого Антона.
Їхній роман розвивався бурхливо. Познайомилися всього три місяці тому на корпоративі, а вже будували плани на спільне майбутнє. Оля була розлученою, виховувала десятирічного сина Макса.
Минулий шлюб залишив гіркий слід, але поява Антона ніби відкрила нову сторінку в її житті. Він здавався ідеальним: уважний, турботливий, із розумінням ставився до її дитини.
— Максе, любий, допоможеш розставити тарілки? — звернулася вона до сина, що грав на приставці.
Хлопчик миттєво відгукнувся:
— Звісно, мам!
— А дядько Антон скоро прийде? — запитав він, ставлячи останню тарілку.
— Так, от-от мав би. І його батьки теж, — відповіла Ольга, відчуваючи, як їй стискає горло від хвилювання.
Раптом дзвінок у двері порушив тишу. На порозі стояв усміхнений Антон із двома жінками.
— Знайомся, мамо, Оксано, — промовив він. — Це Оля.
— Дуже приємно, — ввічливо всміхнулася Ольга.
— А це моя мама, Валентина Сергіївна, і сестра Оксана, — представив жінок Антон.
Валентина Сергіївна, не чекаючи на запрошення, увійшла до квартири й розглядала все довгим, пронизливим поглядом.
— Ось, значить, яка ти, Олю, — промовила вона, одразу переходчи на «ти». — Ну, показуй свої хороми! Де ж мій син мешкає?
— У нас двокімнатна квартира, — пояснила Ольга. — Ось вітальня, там кімната Макса…
— А де ж ваша спальня? — наполегливо запитала свекруха.
— Он там… — несміливо показала Ольга. — Сподіваюся, ви не будете її оглядати? — додала вона, відчуваючи занепокоєння.
— А чого ж не подивитися? — ніби зі здивуванням скривилася Валентина Сергіївна.
— Ну, раз уже так цікаво… — Ольга несміливо відчинила двері.
Свекруха оглянула кімнату:
— Якось не затишно. Картину б яку повісили… І люстра якась потворна, плоска. Це що, зараз модно таке?
— Мені подобається, — тихо сказала Ольга. — І цього досить.
Вона рішуче зачинила двері, але Валентина Сергіївна не заспокоїлася:
— Дорогенька, ти тут живеш не сама, а з моїм сином. Треба рахуватися і з його думкою! Антошу, тобі справді подобається це безглуздя на стелі?
— Мам, мені байдуже, яка там люстра, чесно, — відповів Антон.
— Дарма ти так! Ти повноправний мешканець, — стояла на своєму мати. — Не бійся висловлювати свою думку!
Потім звернулася до Ольги:
— А це тобі від чоловіка дісталося житло?
— Ні, я сама купила, — відповіла Ольга. — Власними коштами.
— Розумно, — кивнула свекруха. — Чого йому ділити свою квартиру, куплену до шлюбу?
— Ладно, давайте вже сідати вечеряти, — запропонував Антон.
— Так, чим же ти нас годуватимеш? — знову Валентина Сергіївна.
За вечерею атмосфера ставала все напруженішою. Коли Ольга пішла на кухню за десертом, вона почула, як свекруха шепоче синові:
— Синку, ну що ти в ній знайшов? Мало того, що з дитиною, так ще й зайва вага… А якщо народить — рознесе її ще більше!
— Мам, усе нормально, — відповів Антон. — Дитина не заважає, а вага… ну, буває. Зате я тут безкоштовно живу, до роботи близько… Поки що оселився, а там буде видно.
— Правильно, синку, — схвально кивнула мати. — Треба користуватися жінками. А там і нормальну зустрінеш, і сім’ю заведеш. Ця товстуха ще й дякувати має, що ти на неї звернув увагу!
Ольгу ніби облили крижаною водою. Вона повернулася до вітальні з тарілками для десерту.
— Ольго, тобі допомогти? — удавано чемно запитала Валентина Сергіївна.
— Так, — різко відповіла Ольга. — Допоможіть мені звільнити приміщення. Халява скінчилася. Антоне, збирай свої речі та йди шукай собі «нормальну жінку» без зайвої ваги та дитини.
— Олю, ти все не так зрозуміла! — спробував виправдатися Антон. — Ми ж жартували!
— Дома жартуйте, — холодно відповіла вона. — А себе та сина ображати я не дозволю.
— Хамка! — вибухнула Валентина Сергіївна. — Виганяє, і не червоніє!
— Мам, підемо звідси, — встала Оксана. — А вам, Олю, треба схуднути, інакше заміж не вийдете. Чоловіки люблять струнких.
— Я сама вирішу, що мені робити, — відповіла Ольга. — Антоне, ти ще тут? Речі в сумку — і на вихід!
Після того, як двері зачинилися за небажаними гостями, Ольга зітхнула з полегшенням. До кімнати ввійшов Макс:
— Мам, гості вже пішли? Я в навушниках грав, нічого не чув. Як все пройшло?
— Все пройшло чудово, сину, — усміхнулася Ольга. — Тільки дядько Антон з нами жити не буде.
— А чому? — здивувався хлопчик.
— Бо ми з тобою — одна команда, а це найголовніше. Ну що, будемо чай пити з тортиком? Твоїм улюбленим, «Золотий ключик»!
Оля й Максим сіли за стіл, насолоджуючись смачним тортиком «Золотий ключик» та гарячим чаєм. Вони сміялися, згадуючи кумедні моменти зі свого життя й будуючи плани на майбутнє.
— Знаєш, мамо, — сказав Макс, відкушуючи великий шматок торта. — Я радий, що ми знову вдвох. Дядько Антон мені ніколи особо не подобався.
Оля усміхнулася, потріпавши сина по волоссю.
— Я рада, сонечко. Ми з тобою чудова команда.
Наступного тижня Оля з головою поринула в роботу й турботу про сина. Вона записала Макса у футбольну секцію, про яку він давно мріяв, і почала частіше проводити з ним час на свіжому повітрі.
Одного разу, гуляючи в парку, вони зустріли Ірину, давню подругу Олі, з якою вони давно не бачилися.
— Олю, як я рада тебе бачити! — скрикнула Ірина, обіймаючи подругу. — Ти виглядаєш просто приголомшливо, така щаслива й квітуча!
Оля сяяла від компліменту.
— Ірочко, дякую. Я справді чудово почуваюся, знаєш. І я нарешті зрозуміла, що не потрібно нікому нічого доводити. Я люблю себе такою, якою є.
— І правильно, — підтримала Ірина. — Ти завжди була красунею. Головне — це внутрішня гармонія й впевненість у собі.
Вони домовилися зустрітися наступного тижня та разом піти на виставку сучасного мистецтва, яку Оля давно хотіла відвідати.
Тим же вечером Оля, дивлячись на себе у дзеркало, усміхнулася своєму відображенню. Вона почувалася привабливою й впевненою в собі жінкою, готовою до нових пригод і можливостей, які піднесе їй життя.
— Мамо, ти найкрасивіша! — крикнув Макс із своєї кімнати, ніби прочитавши її думки.
Оля розсміялася.
— А ти найкращий син на світі, — відповіла вона, відчуваючи, як її серце наповнюється любов’ю й вдячністю.
Оля зрозуміла, що справжнє щастя не залежить від того, схвалить хтось його чи ні, чи від цифр на вагах. Воно полягає в любові до себе, своєї дитини та вмінні цінувати кожну мить життя. І Оля хотіла жити саме так — щасливо не зважаючи на чиюсь думку.
