Син з опущеною головою повідомив, що вони з Оксаною вирішили “трішки пожити окремо”. В них дитина, та й невістка моя хороша. Ну яке окремо? Я вирішила не стояти осторонь, бо ситуація не легка. Вже за декілька днів ми з Оксаною сиділи на моїй кухні. Я не знаю, як так сталося, ці слова самі з мене вискочили.
– Ну що, Іванку, ти знову сидиш над своїми думками? – запитала я сина, сідаючи поруч з ним на диван.
Він підняв на мене втомлений погляд і зітхнув:
– Мамо, я не знаю, що робити. Ми з Оксаною вирішили пожити окремо.
Я була не в собі від почутого. Мені здавалося, що все у них гаразд. Так, були якісь дрібні суперечки, але щоб до такого дійшло… Я спокійно поставила чашку на стіл і обережно перепитала:
– Розкажи мені, синку, що трапилося. Може, разом щось вигадаємо.
Іван довго мовчав, наче обдумуючи, чи варто взагалі розповідати. Але зрештою почав:
– Оксана останнім часом майже вся у вихованні доньки. Я, звісно, розумію, що дитина потребує уваги, але мені здається, що мене зовсім виключили з її життя. Ми більше не розмовляємо так, як раніше, майже не проводимо часу разом. Коли я їй про це сказав, вона наче й згодна, але все одно змін нема. А тепер я сам не знаю, чи хочу це змінювати. Відчуваю, що наче ми стали чужими.
Я слухала і намагалася зрозуміти, що з усім цим робити. Сваритися на Оксану? Але ж я знаю її. Вона любляча мама й дружина, просто зараз вся її увага на дитині. Чи підтримати сина і сказати, що він має право на свої почуття? Мені хотілося допомогти обом.
– А ти пробував поговорити з нею спокійно, без претензій? – обережно запитала я.
– Так. Ми навіть вирішили, що поживемо окремо, щоб розібратися в собі. Я залишаюсь у нашій квартирі, а Оксана переїжджає до своєї мами після дня народження доньки. Мені здається, що це правильне рішення, але водночас я боюся, що це кінець.
Я зітхнула. Ось воно – їхнє молоде покоління. Замість того, щоб разом вирішувати проблеми, вони одразу думають про окреме життя. Але сварити його не стала. Зрештою, хто я така, щоб засуджувати? Я й сама у свій час переживала кризи з чоловіком.
– Знаєш, Іване, у шлюбі завжди бувають моменти, коли здається, що краще розійтися. Але іноді це просто перевірка на міцність. Оксана тебе любить, я це бачу. І ти її любиш, чи не так?
– Напевно… – невпевнено відповів він.
– От і розберіться в собі, поки є час. Але пам’ятай, що втримати стосунки можна тільки разом. Якщо ти не хочеш цього, то й вона нічого не зробить.
Він замислився, а я вирішила не тиснути більше. Залишила його наодинці зі своїми думками і пішла готувати вечерю. Увесь цей вечір я розмірковувала над тим, як допомогти молодим. Оксана завжди була хорошою невісткою. Іван – люблячий чоловік і батько. А тепер вони опинилися перед кризою, яка могла розбити їхню сім’ю.
Наступного дня я вирішила поговорити з Оксаною. Зателефонувала їй і запросила на чай. Вона прийшла трохи засмучена, але намагалася тримати себе в руках.
– Що сталося, мамо? – запитала вона, сідаючи за стіл.
– Оксано, я знаю про ваші плани пожити окремо. І хочу зрозуміти, як ти це бачиш і що ти відчуваєш.
Вона подивилася на мене втомленими очима й почала розповідати. Що вона справді присвятила всю себе доньці, бо хотіла бути найкращою мамою. Що вона навіть не помітила, як віддалилася від Івана. Що їй важко, бо вона все ще кохає його, але не знає, як повернути все назад.
– Знаєш, доню, – сказала я, – любов – це не тільки почуття, це ще й робота. Над собою, над стосунками. Поговоріть один з одним, дайте собі час. Але не бійтеся визнавати свої помилки і пробачати.
Вона кивнула, і я відчула, що, можливо, вони все ж знайдуть вихід. Ми говорили довго, а потім вона поїхала додому.
Тепер я чекаю, як розвиватимуться події. Дуже хочу, щоб вони змогли врятувати свій шлюб. Але розумію, що все залежить тільки від них самих.
А як ви вважаєте, дорогі читачі? Чи варто давати час одне одному в таких ситуаціях, чи краще одразу боротися разом? Може, у вас є досвід, який міг би допомогти? Поділіться своїми думками у коментарях. Мені, як мамі, це дуже важливо.
