Син вважав мене скупою, бо я відмовилася віддати йому дачу, яку тепер оцінювали в 85 000 доларів. Я вимагала, щоб він або компенсував мою інвестицію, або повернув усі 15 000 доларів, витрачені на його освіту. Ніхто з нас не планував поступатися
– Ти поводишся як чужа! – дорікав Артем, навіть не намагаючись приховати роздратування. – Ми сім років вкладали свій час і гроші в ремонт цієї дачі! Ти обіцяла, що вона буде нашою, а тепер кажеш, що продаси?
– Я ніколи нічого тобі не обіцяла! – відповіла я, моя рука стиснулася на столі. – Я дозволила вам користуватися нею, бо вам тоді було тісно в місті, а дача стояла пусткою. Ваші вкладення були зроблені для ВАШОГО комфорту, а не для мого!
– Ти не розумієш! У нас двоє дітей, ми плануємо третю дитину! Ця дача – це єдине місце, де вони можуть дихати свіжим повітрям! Це була наша надія! А ти зараз відбираєш її заради купи паперів! Ти просто думаєш про себе!
– А про кого я маю думати? – мій голос став різким. – Мені шістдесят три! Я маю лише свою пенсію! Мені потрібна фінансова незалежність! Ти з дружиною маєте добру роботу, ви самі забезпечені! А хто забезпечить мене, коли я не зможу працювати? Якщо тобі так подобається дача, купи її у мене за ринковою ціною!
Артем мовчав, його обличчя стало кам’яним.
– Тобі шкода грошей для матері? – додала я, не витримавши. – Тоді я вимагаю від тебе компенсувати всі мої витрати на твої репетитори, на твою приватну школу та на поїздку до Італії, яку я тобі оплатила двадцять років тому! Ти став дорослим? Став! Тоді відповідай за свої слова! Або перестань дорікати мені моїми ж грошима!
Моє ім’я – Оксана, і мені шістдесят три роки. Усе своє життя я присвятила освіті – працювала вчителькою молодших класів. Мій чоловік, Віктор, не стало сім років тому. Ми жили скромно, але ніколи не бідували. Єдине наше велике майно – це двокімнатна квартира в спальному районі і старенька дача за містом.
Артем – наш єдиний син. Ми з чоловіком завжди робили все для його гарного майбутнього. Навчання у приватній гімназії, найкращі репетитори, дорога поїздка за кордон, яку ми фінансували з останніх сил, щоб він побачив світ. Ми хотіли, щоб він мав усі можливості, яких не мали ми.
Артем виріс розумним, але, як мені здається, трохи розпещеним нашою увагою. Він одружився з чарівною дівчиною, Іриною. Вони обоє успішно працюють у сфері IT, мають високі зарплати. П’ять років тому в них народилася донька, а рік тому – син. Вони живуть у великій трикімнатній квартирі, яку купили на виплат. Я, звичайно, допомагала їм, як могла, віддала їм усі свої заощадження на перший внесок.
Дача – це наш з Віктором спільний проєкт. Місце, де ми проводили вихідні. Вона невелика, збудована ще в 80-х роках, але з доглянутим садом. Коли Віктора не стало, я майже перестала туди їздити. Це було надто важко для мене.
Артем з Іриною вирішили скористатися цією паузою. Вони запропонували:
– Мамо, ми бачимо, що ти не їздиш. А дача стоїть. Дозволь нам там зробити ремонт. Ми будемо там відпочивати з дітьми, вони зможуть там проводити все літо, дихати свіжим повітрям. Це ж краще, ніж міський смог!
Я погодилася. Звісно, я була рада, що дача оживе. Вони дійсно вклали багато сил і грошей. Перекрили дах, зробили внутрішній ремонт, утеплили стіни, облаштували чудову терасу. Вони перетворили старенький будиночок на справжній літній котедж.
І я звикла до думки, що це їхнє місце. Допоки не почалися мої власні проблеми.
Я вийшла на пенсію. Пенсія, як відомо, невелика. До того ж, мені знадобилася дорога операція на коліні. Гроші, які я відкладала, пішли на лікування. Я зрозуміла, що моя фінансова подушка майже зникла.
Я довго розмірковувала і вирішила продати дачу. Її вартість після ремонту зросла вдвічі. Цих грошей мені вистачило б, щоб покрити всі витрати на лікування і мати запас на кілька років уперед, не залежачи від сина.
Коли я повідомила Артему про своє рішення, він вибухнув. Це був не просто розпач, це була образа до глибини душі.
– Ти що, з глузду з’їхала? – Артем не міг повірити. – Ці роки ми тут жили! Ми вклали СВОЮ працю! Ти нас просто викидаєш!
– Артеме, це МОЯ власність, – намагалася пояснити я. – Я її не відбираю. Я її продаю. Мені потрібні гроші на життя. Я не хочу бути тягарем для тебе.
– А ми що, не можемо тобі допомогти? – втрутилася Ірина. – Ми б тобі давали гроші, скільки потрібно!
– Я не хочу жити на ваші подачки! – відповіла я. – Я хочу бути фінансово незалежною. Я продам дачу, і це забезпечить мені спокій. Ви можете купити її у мене. Ви знаєте її ціну!
Тут Артем і випалив: Ти поводишся як чужа, як скнара, якій шкода для власного сина!
Усе, що я робила для нього, виявилося нічим, коли йшлося про його вигоду. Тоді я відповіла. Я згадала про ті позапланові витрати, про які він вже давно забув, які ми з чоловіком собі відривали від рота.
– Якщо ти такий прагматичний, – сказала я йому, – тоді давай будемо чесні до кінця. Компенсуй мені ті тисячі, які я витратила на твою освіту! Це ж теж вкладення, які мали повернутися мені у вигляді поваги та розуміння!
Розмова закінчилася тишею. Вони просто пішли, навіть не попрощавшись.
Наступного тижня Артем надіслав мені листа. Не від адвоката, а від себе.
Мамо, я був неправий. Я не мав права ображати тебе. Але ти маєш зрозуміти, що ми вважали ту дачу своєю. Ми вклали в неї не просто гроші, а частину життя. Ми не можемо її купити, це дуже велика сума для нас зараз. Але і залишати те, що ми там зробили, ми теж не хочемо. Ми заберемо всі рухомі речі: меблі, обладнання. І я вимагаю компенсувати хоча б частину витрат на матеріали, які ми вклали в нерухомі конструкції: дах, утеплення. В іншому випадку, я звернуся до юристів.
Я здригнулася від його холодного розрахунку. Наш конфлікт перетворився на бізнес-спір. Я не збиралася віддавати йому гроші за його ремонт, який він робив для себе, але й судової тяганини не хотіла.
Я продала дачу. На щастя, покупець був готовий заплатити повну суму і навіть не звертав уваги на те, що Артем забрав частину вбудованих шаф і навіть розібрав терасу. Я не стала сперечатися. Нехай забирає все.
Зараз я живу спокійно. Грошей мені вистачає. Артем мені дзвонить, але наші розмови – короткі і формальні. Я бачу своїх онуків – лише на свята. Вся близькість, яка була між нами, зникла, розчинилася в цьому фінансовому конфлікті. Я маю гроші, але мені самотньо.
Чи правильно я вчинила, коли захистила свою фінансову незалежність такою ціною? Чи мала я право вимагати відшкодування, навіть якщо це був крик образи? Чи має спокійна старість коштувати втрачених стосунків із сином?
А як ви вважаєте, шановні читачі? Чи зобов’язані батьки віддавати своїм дорослим дітям своє майно, і чи існує межа між допомогою і вимогами?
