Син наказав мені перебратись жити в будинок для літніх людей, бо його дружина спала і бачила себе єдиною господинею на моїй кухні
— Мамо, ми вже це обговорювали, — сказав мій син, Леонід, простягаючи мені папку. — Ось, це договір. Пансіонат “Сонячний затишок”. Там дуже гарні умови.
— Який договір, сину? — ледь чутно промовила я. Мої руки тремтіли. Це було те, чого я боялася найбільше. Не те, щоби я очікувала від свого єдиного сина якоїсь неймовірної вдячності, але й не цього…
— На переїзд, звісно, — відповів він, навіть не подивившись на мене. Він був зайнятий — поправляв комір своєї дорогої сорочки.
— Там є догляд, харчування, компанія. Тобі ж буде краще, ніж самій у цій старій квартирі.
— Ця “стара квартира”, як ти її називаєш, — це мій дім, Леоніде. Я тут сорок років прожила. Усі мої спогади тут. А чому раптом така поспішна турбота? — я намагалася говорити спокійно, але голос мене підвів.
— Тамаро Іванівно, припиніть драматизувати, — увійшла його дружина, Світлана. Вона тримала в руках чашку кави, і її вигляд був таким, ніби вона зайшла не до вітальні свекрухи, а до якогось “поганенького” офісу, де ось-ось має статися дуже вигідна угода. — Ми ж про твій комфорт дбаємо. І про на комфорт, якщо вже бути чесними. Ми хочемо переїхати сюди. Нашій доньці треба окрема кімната.
Я відчула, як усередині мене все обірвалося. Отже, ось у чому річ. Не турбота. Не гарні умови. Просто жадібність, загорнута в оксамит.
— І ти, Леоніде, ти з нею заодно? Ти виганяєш свою матір з її власного житла?
Він нарешті підняв на мене очі. Його погляд був холодним, як січневий вітер.
— Ніхто тебе не виганяє. Я пропоную тобі гідне життя. А ця квартира… вона занадто велика для однієї людини. І… Світлана права. Нам потрібно більше простору. Підписуй, мамо. Це просто формальність.
Я, Тамара Іванівна, 68 років, бібліотекарка на пенсії, яка все життя прожила тихо і скромно, раптом опинилася на полі бою проти власного сина та його дуже прагматичної дружини.
Моє життя ніколи не було легким. Ми з чоловіком, покійним Василем, усе життя працювали. Будували цю країну, виховували сина, мріяли про світле майбутнє.
Ця трикімнатна квартира на вулиці Тихій у нашому невеличкому містечку була плодом тридцяти років нашої праці. Кожен куток тут знав нас, кожен сантиметр просякнутий нашими спогадами. Я пам’ятала, як Вася сам клеїв шпалери у вітальні, як Леонід, ще малим, малював на кухні, поки я готувала.
Коли чоловіка не стало п’ять років тому, я залишилася сама. Самотність… вона тиснула. Але я звикла. Мала свій сад на балконі, свої книжки, своїх подруг. Леонід навідувався раз на місяць. Завжди поспіхом, завжди з якоюсь проблемою. Гроші, допомога з документами, доглянути його собаку. Я завжди допомагала. Бо син. Бо сім’я.
Коли він одружився зі Світланою, я одразу відчула холод. Вона була з великого міста, дуже “сучасна”, дуже розважлива. Вона ніколи не називала мене “мамою”, завжди тільки “Тамаро Іванівно”. Вона вважала мої меблі старомодними, мій чайник надто шумним, а мої розповіді про минуле — нудними.
Останні пів року Леонід почав дуже натякати. Спочатку: “Мамо, ти така втомлена, тобі б відпочити”. Потім: “У твоєму віці треба мати поруч медичний персонал”. Апогеєм стало ось це: папка з договором.
Я сиділа на своєму улюбленому дивані, який Вася купив мені на річницю, і дивилася на цей договір. “Сонячний затишок”. Я знала, що це таке. Це красиво названий пансіонат. Це кімната чотири на чотири, спільна ванна кімната і графік життя, розписаний по хвилинах. Це приреченість. І це не була моя мрія про гідну старість.
Я вирішила. Я не погоджуся. Але просто відмовитися — означало б спровокувати скандал. Я не люблю скандалів, але я також не люблю, коли мене вважають дурною. А вони, судячи з усього, вважали.
Я поклала договір на стіл.
— Леоніде, — сказала я, і мій голос став напрочуд твердим. — Я подумаю. Дай мені тиждень. Я мушу все зважити.
— Тиждень? Навіщо? Це ж очевидно! — заперечила Світлана.
— Навіщо? — я підвела погляд, який, мабуть, був дуже переконливим, бо вона трохи відступила. — Тому що я мушу викликати нотаріуса. Я хочу переписати квартиру на тебе. Але я хочу зробити це правильно, із заповітом, щоб усе було чітко, бо мало що… — я зробила паузу, прикидаючись, що мені стало погано. — Я ж старенька, забуваю все. Я хочу бути впевнена, що я матиму довічний догляд. Це прописано у договорі пансіонату?
Очі Леоніда засяяли. Світлана кинула на нього переможний погляд.
— Звісно, мамо! Це дуже мудро! Ми тобі гарантуємо догляд! Найкращий! Не треба ніякого нотаріуса, ми самі все…
— Ні, сину. Так не піде. Тільки з нотаріусом. Я так спокійніша. Я ж хочу, щоб ти був забезпечений. А цей “Сонячний затишок” — я туди поїду, коли все буде оформлено. Не раніше.
Вони пішли, задоволені і впевнені, що перемога вже в них у кишені. Вони обговорювали, як вони зроблять тут ремонт, як переставлять меблі. Я чула кожен шепіт, і кожен шепіт додавав мені рішучості.
Я не пішла в “Сонячний затишок”. Я пішла до своєї давньої подруги, Ірини Миколаївни, яка працювала юристом.
Ми зустрілися у кав’ярні.
— Тамаро, ти не змінилася! — обійняла вона мене.
— Змінилася, Іро, — відповіла я, замовляючи м’ятний чай. — Змінилася, коли побачила, що мій син став мені чужим.
Я розповіла їй усю ситуацію. Ірина слухала дуже уважно. Коли я закінчила, вона простягла мені цукерку.
— Розумію. Це класика, Тамаро. Вони чекають, поки ти підпишеш папери, щоб швидше отримати твоє майно. Вони не залишать тобі шансу.
— А я залишу їм? — запитала я.
Ірина Миколаївна посміхнулася — ця посмішка юриста, що знає, як обійти будь-який закон.
— Ми оформимо договір довічного утримання. Але не з Леонідом. Ми оформимо його з абсолютно іншою людиною. Це буде наш козир.
— З ким? — здивувалася я.
— Зі мною. Або з моїм онуком, студентом юридичного факультету, Петром. Він молодий, чесний і йому дуже потрібна практика та, скажімо так, гарантія житла у майбутньому. Він буде тобі справжнім сином. А для Леоніда це буде… сюрприз.
Ми склали план. Я сказала Леоніду і Світлані, що вже обрала нотаріуса. Я навіть назвала їм прізвище — відомого в місті Ігоря Павловича, якого вони поважали. Вони не знали, що цей “Ігор Павлович” був старим другом Ірини.
Наступного тижня я підписала договір довічного утримання. Стороною, що отримувала моє житло після моєї… відходу, став Петро. У договорі було прописано, що він зобов’язується довічно доглядати мене, купувати ліки, продукти, оплачувати комунальні послуги, забезпечувати всі мої потреби, щоби я могла жити у цій квартирі до самого кінця. За це він отримував право на нерухомість. Договір був абсолютно законний.
Коли все було готово, я зателефонувала Леоніду.
— Леоніде, приїжджайте. Документи готові.
Вони прибули вже за пів години, з великими посмішками. Світлана вже вибирала, куди поставити їхній новий телевізор.
— Що ж, мамо, де? — запитав Леонід, простягаючи руку за документами, очікуючи побачити дарчу.
Я простягла йому копію, яку ми оформили як “сюрприз”.
— Ось, сину. Це договір довічного утримання.
Леонід дивився на папір, а потім його погляд піднявся. Він нічого не міг сказати. Світлана, більш рішуча, вихопила папір.
— Що це за дурня? Петро Сидоренко? Хто це такий? Тамаро Іванівно, це не смішно!
— Це мій новий опікун, моя нова рідна людина, — спокійно пояснила я, попиваючи свій чай. — Він тепер зобов’язаний доглядати мене до кінця моїх днів, а я маю право жити тут. До речі, я підписала цей договір ще тиждень тому, в середу, після нашої розмови. Я виконала свою обіцянку — оформила документи.
— Але… але я ж твій син! — закричав Леонід.
— Ти мій син. Але ти ж сам відправив мене в будинок для літніх людей, чи не так? Ти сам сказав, що ця квартира тобі потрібна для сім’ї. І ти не залишив мені вибору. Петро ж… він сказав, що я зможу жити тут, як я звикла. Я вибрала “Сонячний затишок”, але тільки для себе, не для вас.
Світлана кинула договір на стіл.
— Це незаконно! Ми подамо до суду!
Я лише усміхнулася.
— Звісно. Ірина Миколаївна, мій юрист, уже чекає. Вона каже, що у нас ідеальний договір. А у вас? Які у вас докази, що ви виконували обов’язок сина? Адже ви навіть не купили мені ті ліки, про які я просила місяць тому. А Петро… він приніс мені їх сьогодні вранці.
Леонід стояв, як укопаний. Він виглядав… розчарованим. Не так через гроші, як через те, що його план провалився. Або, можливо, він нарешті зрозумів, як низько він опустився.
Вони пішли. Без криків, без сліз. Просто тихо, як тіні. Я знала, що це не кінець, але перший раунд був за мною.
Петро, молодий хлопець, прийшов увечері. Приніс продукти, допоміг розібратися з новим планшетом, який я ніяк не могла освоїти.
— Тамаро Іванівно, як ви почуваєтесь? — запитав він.
— Добре, Петре. Я вдома. Це головне.
Я розуміла, що тепер моє життя змінилося. У ньому з’явилася нова людина з новими обов’язками. Але я також повернула собі почуття гідності, яке, здавалося, давно втратила. Я врятувала свій дім.
Леонід не дзвонив тиждень. Потім надіслав повідомлення: “Мамо, ми все обдумали. Може, ти скасуєш той договір? Ми будемо тебе доглядати, обіцяю”.
Я лише відповіла: “Пізно, сину. Ти зробив свій вибір”.
Чи відчувала я полегшення? Так. Чи відчувала я сум? Більше так. Це був сум за тим сином, якого я виростила, і якого більше не було.
Ось моя історія. Я не зла людина, але я не дозволю, щоб мною користувалися. Я не в тім’я бита. Я відстояла своє.
Але тепер, коли я сиджу на своєму улюбленому дивані, у своїй тихій квартирі, я думаю: чи правильно я вчинила? Чи мала я право відбирати у сина його майбутнє, навіть якщо він сам відмовився від свого минулого?
Як би ви вчинили на моєму місці?
