Світлана завжди вважала себе людиною, яка вміє тримати все під контролем. Її квартира на околиці Києва була втіленням порядку: кожен предмет мав своє місце, кожен день — свій розклад.
Вона працювала фінансовим аналітиком у великій компанії, де її цінували за вміння бачити закономірності в хаосі цифр.
Її чоловік, Олег, був протилежністю: імпульсивний, емоційний, він часто діяв інстинктивно, особливо коли йшлося про його родину.
Їхній шлюб тримався на балансі: вона була якорем, він — вітрилами. Але останнім часом цей баланс почав хитатися.
Все почалося місяць тому, коли Олег отримав дзвінок від своєї сестри Марії. Її син, Артем, двадцятирічний хлопець із бунтівним характером, знову посварився з матір’ю.
Марія скаржилася, що він не хоче ні вчитися, ні працювати, цілими днями грає в комп’ютерні ігри й поводиться так, ніби весь світ йому винен.
Олег слухав сестру, кивав, обіцяв поговорити з Артемом, але Світлана бачила, що він уже прийняв рішення. Він хотів забрати племінника до себе.
— Він просто заплутався, Світлано, — сказав Олег одного вечора, коли вони вечеряли. — Йому потрібен шанс. Марія занадто його опікає. Хлопець виросте, якщо дати йому простір.
Світлана відклала виделку й уважно подивилася на чоловіка.
— Простір? — перепитала вона. — Чи ти маєш на увазі нашу квартиру, де він буде лежати на дивані й чекати, поки хтось вирішить його проблеми?
Олег зітхнув і потер скроні.
— Ти завжди так усе перекручуєш. Я ж не кажу, що він житиме тут вічно. Просто дай йому шанс. Він мій племінник.
— А я твоя дружина, — тихо, але твердо відповіла Світлана. — І я не хочу, щоб наш дім став притулком для тих, хто не готовий брати на себе відповідальність.
Той вечір закінчився без резолюції. Олег пішов спати, бурмочучи щось про її «холодність», а Світлана залишилася за столом, допиваючи чай й обдумуючи, як не дозволити цій ситуації зруйнувати їхній дім.
Вона знала, що Олег не відступить. І вона знала, що не поступиться.
Наступного тижня Олег оголосив, що Артем приїде в суботу. Світлана не сперечалася. Вона провела вечір п’ятниці за ноутбуком, складаючи документ, який мав стати її щитом.
Вона назвала його «Угодою про тимчасове проживання». Кожен пункт був продуманий до дрібниць: від суми оренди до графіка прибирання. Вона не хотіла непорозумінь, але була готова до них.
Коли Артем прибув, квартира наповнилася незвичною енергією. Він був високим, худорлявим, із недбалою зачіскою й у джинсах, які виглядали так, ніби їх не прали тижнями.
У руках він тримав спортивну сумку, яку кинув прямо на підлогу в передпокої, не знімаючи кросівок.
— Привіт, — кинув він у бік Світлани, навіть не глянувши на неї, і одразу повернувся до Олега. — Класно у вас. Де моя кімната?
Олег забігав, підхопив сумку й повів Артема до гостьової кімнати. Світлана залишилася в кухні, закінчуючи готувати обід.
Вона чула, як Олег розповідає племіннику про диван, який розкладається, і про те, що в холодильнику є котлети. Вона дочекалася, поки Артем влаштується, і лише тоді увійшла до кімнати з паперами в руках.
— Артеме, — почала вона, її голос був спокійним, але твердим. — Перш ніж ти розпакуєшся, нам потрібно дещо обговорити.
Він підняв очі від телефону й насупився.
— Що там? — буркнув він, явно не в настрої для розмов.
— Правила, — відповіла Світлана, простягаючи йому один примірник угоди. — Ти житимеш тут, але за моїми умовами. Оренда — 5 000 гривень на місяць. Комуналки ділимо на трьох. Прибирання за графіком. І три тижні на пошук роботи. Якщо не впораєшся — повертаєшся до мами.
Артем глянув на папери, потім на Олега, який стояв у дверях із розгубленим виглядом.
— Дядьку, це що, серйозно? — він пирхнув, кидаючи документи на стіл. — Ти дозволяєш їй так зі мною поводитися?
Олег почервонів, його руки безпорадно опустилися.
— Артеме, давай просто спокійно. Світлана просто хоче, щоб усе було чесно.
— Чесно? — Артем різко встав, його голос став гучнішим. — Це що, я тепер платити тобі маю за те, що ти мій дядько? Круто, дядьку Олеже, дуже по-родинному!
Світлана не здригнулася. Вона дивилася прямо на Артема, її погляд був холодним і виваженим.
— Це не про родину, Артеме. Це про відповідальність. Ти хочеш жити як дорослий? Тоді поводься як дорослий. Підпиши угоду, або твоя сумка повертається до передпокою.
Вона поклала ручку на стіл і вийшла з кімнати. Олег залишився стояти, розриваючись між племінником і дружиною. Артем кинув на нього презирливий погляд і пішов до своєї кімнати, грюкнувши дверима.
Перший тиждень був тихим, але напруженим. Артем поводився так, ніби Світлани не існувало. Він виходив із кімнати лише для того, щоб узяти їжу з холодильника, залишав брудний посуд на столі й одразу зникав назад.
Олег намагався розрядити атмосферу, розповідаючи анекдоти чи пропонуючи Артему піти разом на футбол, але той лише відмахувався.
Світлана вела облік усього. Вона записувала кожен день, коли Артем пропускав прибирання, і складала список витрат на продукти, які він з’їдав. Вона не поспішала нагадувати йому про угоду — вона чекала. Але Олег не витримав.
— Світлано, може, ти трохи м’якше? — сказав він одного вечора, коли вони залишилися наодинці. — Хлопець і так у стресі. Дай йому час.
— Час? — вона підняла брову. — Олег, я дала йому три тижні. І ти підписав угоду. Якщо ти хочеш, щоб я була «м’якшою», то скажи йому, щоб він почав прибирати за собою. Або ти сам мий за ним тарілки.
Олег зітхнув і відвів погляд. Він знав, що вона права, але не міг змусити себе визнати це вголос.
Розв’язка настала на другому тижні. Світлана повернулася з роботи раніше через скасовану зустріч. Увійшовши до квартири, вона почула шум води з кухні.
Олег стояв біля раковини, миючи гору посуду, яку Артем залишив після своїх нічних перекусів.
— Що ти робиш? — запитала вона, її голос був тихим, але різким.
Олег здригнувся й обернувся, його руки були мокрими від мильної води.
— Та просто прибрав трохи. Він поїв, а я.
— А ти вирішив стати його прислугою, — перебила вона, її очі звузилися. — Олег, ти порушуєш нашу угоду. Ти покриваєш його безвідповідальність.
Вона не стала чекати відповіді. Розвернувшись, вона пішла до кімнати Артема. Двері були відчинені, і він сидів на дивані, граючи в якусь відеогру.
— Артеме, — сказала вона, стоячи в дверях. — Ти знайшов роботу?
Він навіть не відірвався від екрана.
— Шукаю, — буркнув він. — Не все одразу.
— Звісно, — кивнула Світлана, її голос був пронизаний сарказмом. — Навіщо поспішати, коли дядько миє за тобою посуд?
Вона повернулася до Олега, який стояв у коридорі, блідий і розгублений.
— Ти зробив свій вибір, Олеже, — сказала вона, її голос тремтів від стримуваної люті. — Ти вибрав його, а не наш дім. Ти дозволяєш йому паразитувати, поки я намагаюся зберегти порядок. Тож слухай уважно: у вас із Артемом є час до завтрашнього вечора, щоб зібрати речі й піти. Я не дозволю перетворити мою квартиру на смітник.
Олег відкрив рот, але не знайшов слів. Артем вийшов із кімнати, його обличчя було сповнене презирства.
— Ти серйозно, тітко? — кинув він. — Викидаєш нас, як сміття?
— Не сміття, — відповіла Світлана, її голос був холодним, як сталь. — Я викидаю безвідповідальність. І якщо ти, Олеже, хочеш її підтримувати, то роби це деінде.
Вона розвернулася й пішла до спальні, тихо зачинивши двері. Олег залишився стояти в коридорі, а Артем повернувся до своєї гри, ніби нічого не сталося.
Наступного дня Олег підійшов до Світлани, коли вона пила ранкову каву. Його обличчя було втомленим, але в очах з’явилася рішучість.
— Світлано, я думаю ти надто вимогива. Ти зайняла вкрай дивну позицію. Ти дразу була проти і шукаєш будь яких приводів аби вчепитись до нього. Так теж не можна.
— Тобто, коли я йому прислуговую це нормально? Те що він нічого не робить це також добре? Ти його покриваєш ще й мене винною робиш? Я цього терпіти точно не буду. Тож або йде він, або ви разом. Крапка.
Чоловік ображений, навіть мама їй каже, що я не права. Але скажіть, чого вона повинна мовчати? Ну ви б мовчали?
Гоовна картинка ілюстративна.
