— Не запізнюйтеся наступного разу, — дорікнула невістка.
Світлана стояла біля вікна, нервово поглядаючи на годинник. Було рівно третя дня, а свекруха досі не з’явилася на горизонті. Жінка роздратовано зітхнула й знову подивилася на годинник, ніби за пів хвилини щось могло змінитися.
— Ну ось, знову запізнюється! — пробурмотіла вона собі під ніс. — Скільки можна повторювати одне й те ж?
Марина Станіславівна не відзначалася пунктуальністю, що страшенно дратувало Світлану.
— І навіщо я взагалі з нею зв’язуюсь?! — запитала сама себе, але відповіді не знайшла.
Марина Станіславівна була доброю людиною. Світлана швидко з нею порозумілася. Вона не втручалася в їхню сім’ю, не вимагала надсилати фотографії, щоб потім обрізати невістку і викладати у соцмережі. Світлана не могла натішитися такою свекрухою. Але так було рівно до того моменту, поки та не напросилася піти з нею на виставку картин у галерею.
На прохання Марини Станіславівни Світлана купила квитки для них обох, але потрапити на виставку так і не змогла. Жінка спізнилася, а оскільки квитки були у свекрухи, вона теж не змогла насолодитися експозицією.
Марина Станіславівна з’явилася лише через сорок хвилин. Світлана її дочекалася, але приховати роздратування та обурення не вдалося:
— Чому ви спізнилися? Я ж просила приїхати до другої години!
— Ой, так вийшло. Я вийшла з дому, а потім подумала, що забула гаманець. Повернулася, а виявилося, що даремно — він був у сумці, — з усмішкою пояснила Марина Станіславівна. — Чого стоїмо? Ходімо.
— Нікуди йти, — холодно відповіла невістка. — Ми з вами все пропустили…
— Як це? У нас же є квитки, — свекруха почала нишпорити в сумці. — Зараз знайду. Вони десь тут.
— Хіба я вам не називала час? Називала! Друга година дня! — не витримала Світлана й підвищила голос.
— А на інший час не можна? Ми ж не скористалися квитками, — здивовано поглядаючи на них, мовила Марина Станіславівна.
— Не можна! — роздратовано кинула Світлана.
— Я більше не спізнюватимуся. Давай сходимо у театр, — радісно запропонувала свекруха.
— Тепер тільки наступних вихідних, завтра мені на роботу, — зітхнула Світлана.
Вона була дуже сердита на Марину Станіславівну, яка поводилася так, ніби нічого не сталося.
— Гроші ж можна повернути? — поцікавилася свекруха. — Ми ж не скористалися послугами виставки.
— Ні, не можна! — запевнила її Світлана.
Проте Марина Станіславівна їй не повірила й пішла до каси з’ясовувати ситуацію. Звісно, їй відмовили у поверненні коштів, через що вона дуже засмутилася.
— Не будете наступного разу запізнюватися! — усміхнулася Світлана, вирішивши, що цей інцидент навчить свекруху пунктуальності.
Однак історія з театром повторилася один в один, як і з виставкою в галереї: Марина Станіславівна знову запізнилася. Цього разу квитки були у Світлани, і вона вирішила не чекати. Щоправда, зрозумівши, що свекруха знову не встигає, жінці вдалося повернути 50% від вартості квитків.
— Я більше нікуди з вами не піду! — категорично заявила Світлана.
Але через два тижні Юрій заговорив із дружиною про те, що його мати дуже хоче потрапити на льодове шоу.
— Вона боїться до тебе звертатися, — сказав чоловік. — Каже, що ти її постійно свариш і не хочеш ходити з нею разом. Сходи цього разу.
— Ти взагалі розумієш, скільки грошей я через неї втрачаю щоразу? Ми двічі збиралися разом, і жодного разу так і не потрапили куди планували! А знаєш чому? Тому що твоя мама завжди запізнюється! — сердито відповіла Світлана. — От коли навчиш її пунктуальності, тоді поговоримо.
Але Юрій не здавався і наполягав, щоб дружина все ж пішла на шоу разом зі свекрухою.
— Гаразд, — зрештою погодилася Світлана. — Але квитки будуть у мене. І якщо вона знову запізниться, більше я з нею нікуди не піду!
Настав день вистави. Світлана раз у раз виглядала у вікно, очікуючи на свекруху. Але час минав, а Марина Станіславівна так і не з’являлася. Її телефон теж не відповідав.
Світлана надіслала їй повідомлення, що поїхала у театр і чекатиме там. Уже на місці вона присіла на диванчик у фойє й нетерпляче поглядала на годинник.
Сім годин… сім десять… сім п’ятнадцять…
Свекрухи так і не було. Світлана зітхнула, вимкнула телефон і пішла до зали.
Цього разу вона вирішила не жертвувати собою через чужу непунктуальність. Вистава їй дуже сподобалася, і на якийсь час вона навіть забула про свекруху.
Коли шоу закінчилося, жінка вийшла з театру й увімкнула телефон. Побачила кілька пропущених дзвінків від Марини Станіславівни, вона тільки посміхнулася, але передзвонювати не стала.
Через кілька годин прийшло повідомлення:
“Пробач, що вчора не встигла. Дуже хотіла подивитися це шоу. Але коли я прийшла, тебе вже не було, і телефон був вимкнений. Наступного разу обов’язково прийду вчасно.”
Світлана остаточно вирішила, що якщо й буде кудись їхати разом зі свекрухою, то більше себе не обмежуватиме.
Через тиждень вони знову зустрілися, цього разу, щоб разом поїхати на дачу. Домовилися, що виїжджають о дев’ятій ранку. Світлана приїхала вчасно, але свекрухи знову не було. Минуло десять хвилин… двадцять…
Через годину очікування Світлана вирішила їхати сама. Оскільки на дачі не було зв’язку, телефон вона не брала.
Коли ввечері повернулася додому, виявилося, що свекруха дзвонила їй весь день. Взявши паузу, Світлана передзвонила, ніби нічого не сталося.
— Світлано, де ти була? Чому не відповідала? — занепокоєно запитала Марина Станіславівна.
— Я поїхала на дачу, як і планувала. Там немає зв’язку, тому телефон залишила вдома. Я чекала вас годину, — спокійно пояснила вона.
Свекруха витримала паузу, а потім зніяковіло промовила:
— Зрозуміла, Світлано. Більше такого не повториться.
І справді, після цих двох випадків Марина Станіславівна стала значно пунктуальнішою. Вона завжди приходила вчасно або заздалегідь попереджала, якщо щось траплялося. Світлана була задоволена своїми діями й сподівалася, що свекруха більше не повернеться до старих звичок.
