Світлана завмерла на порозі кухні, серце гучно билося. З-за дверей було чутно легкий шум: звук ложки, що стукає по чашці, кроки свекрухи. І розмову матері з сином, яку дружина не мала б чути. Але почула

— Антоне, я тебе благаю, тільки Світлані нічого не кажи! — тихо сказала Людмила Петрівна.

— Мамо, ну чому ти так? — заперечив Антон. — Ми ж усе-таки родина, треба їй розказати.

— Ага, “родина”! — обурилася вона. — Вона ж завжди гроші на непотріб спускає. То сукню, то цю… як її… кавоварку! Ти, синочку, про свою матір подумай. Мені ж хутро ніхто, крім тебе, не купить.

Світлана завмерла на порозі кухні, серце гучно билося. З-за дверей було чутно легкий шум: звук ложки, що стукає по чашці, кроки свекрухи. І розмову матері з сином, яку дружина не мала б чути. Але почула. Вона хотіла зайти, але ноги мов приросли до підлоги.

— А якщо вона дізнається? — Антон говорив уже тихіше, майже шепотом.

— Ну, зроби так, щоб не дізналася. Якось викрутишся. Ти ж у мене розумний, — зітхнула Людмила Петрівна.

Світлана зайшла на кухню, удавши, що нічого не чула.

— Про що шепочетеся? — запитала вона з натягнутою усмішкою, опускаючи погляд на стіл, де стояли дві чашки.

Людмила Петрівна миттєво змінилася на обличчі, підхопила сумку і поспішила:

— Ой, так, ні про що важливе, — буркнула вона, навіть не глянувши на невістку. — Я побігла, ще треба на ринок.

Свекруха вислизнула за двері швидше, ніж Світлана встигла щось запитати. Вона перевела погляд на Антона, який раптом став надто захоплено щось шукати у телефоні.

— Антоне, що відбувається? — запитала вона, намагаючись не видати роздратування.

— Та нічого, Свєт, — відповів він, навіть не піднявши очей. — Мама знову про своє.

Він явно нервував, і це тільки посилювало її підозри. Світлана відчула, як усередині піднімається хвиля злості, але змусила себе стриматися.

— Угу, — протягнула вона якомога байдужіше. — Ладно, піду запускати прання.

Вона вийшла з кухні, але у голові вже вибудовувалися плани: щось тут явно не так, і вона це з’ясує.

Світлана сиділа біля вікна, розсіяно дивлячись у двір. Голова гуділа від думок, але уривки розмови з кухні звучали занадто чітко. “Тільки Свєтці нічого не кажи про премію…” Звідки свекруха взагалі знає про гроші? І чому Антон нічого їй не сказав?

Вона закрила очі, згадуючи їхні перші дні після весілля. Тоді все здавалося таким простим: любов, спільний дім, плани на майбутнє. Антон був турботливим, люблячим, але навіть тоді в їхній сімейній ідилії була тінь Людмили Петрівни.

— Розумієш, — говорила вона Світлані в день знайомства, — Антон у мене один. Я його і годувала, і вчила, і на ноги поставила. Сподіваюся, ти це не знецінеш.

Світлана тоді засміялася, намагаючись згладити напругу. Вона не надала значення словам, але тепер розуміла, що Людмила Петрівна дійсно вважала сина своєю власністю.

Екран телефону світився відкритим банківським додатком. Світлана знала, що побачить, але все одно сподівалася на помилку. На екрані значилося: “Переказ: 20 000 гривень. Одержувач: Людмила Петрівна Є.”

Руки тремтіли, і телефон мало не впав на підлогу. Все підтвердилося. Він дійсно віддав гроші матері. Сказав би одразу, можливо, вона б зрозуміла. Але мовчати, приховувати?

Двері грюкнули, і в коридорі почулися кроки. Антон повернувся додому. Світлана не встигла придумати, як почати розмову. Вона вийшла з кухні, і він одразу помітив її вираз обличчя.

— Свєто, щось сталося? — запитав він, знімаючи взуття.

— А ти як думаєш? — Її голос був низьким, стриманим, але у ньому відчувалася буря.

Він здивовано підняв брови.

— Думаю, ти мені зараз усе поясниш, — продовжила Світлана. Вона підняла телефон, показуючи екран із переказом. — Це що?

Антон мовчав, ніби слова застрягли в горлі.

— Ти навмисно нічого мені не сказав? Чи просто вирішив, що я не здогадаюся? — її голос підвищився, але вона все ще тримала себе у руках.

— Свєта, ну ти ж сама знаєш, мамі ці гроші були потрібні… — почав він, але Світлана перебила:

— А я, Антоне? Мені вони не потрібні? Чи ти вирішив, що ми тут на одному ентузіазмі виживемо?

Він зітхнув, потер лоба й сів на стілець.

— Та я не хотів тебе образити, — почав він виправдовуватися. — Мамі ж справді важко, вона сказала, що без хутра взимку ніяк. А в тебе все є: і пальто гарне, і чоботи…

Світлана гірко засміялася.

— Ага, у мене все є. Звісно, тільки чоловіка, який радиться зі мною, мабуть, мені не належить. Антоне, я навіть не знала, що у тебе була премія!

— Та я хотів сказати… просто не вийшло… — Він безпомічно розвів руками.

— Ах, не вийшло? Ти хоч раз спробував поставити мене на перше місце! Я твоя дружина, Антоне. Не мама, не подруга, а дружина! Чи ти цього не розумієш?

— Свєта, ну не заводься, будь ласка. — Він підвівся, простягнув до неї руки. — Це просто гроші. У нас же все нормально.

Вона відступила, і в її погляді був холод.

— “Просто гроші”? Це довіра, Антоне. А її ти тепер не повернеш.

Він хотів щось сказати, але вона підняла руку, зупиняючи його.

— Все. Досить. Ти зробив вибір. Тепер моя черга.

З цими словами Світлана пішла до спальні збирати речі. Вона діяла швидко, але в голові не було чіткого плану. Вона знала тільки одне: вона поїде.

— Ти куди? — розгублено запитав він, стоячи у дверях.

— До сестри. А ти подумай, з ким тобі жити легше: з дружиною чи з мамою.

Вона закрила сумку, взяла ключі й, не озираючись, вийшла за поріг. Кроки віддалялися, а в квартирі зависла тиша. Антон залишився стояти, розгублено дивлячись на зачинені двері.

Минуло два тижні. Світлана жила у сестри в іншому місті. Її дні були тихими, але важкими. Вона уникала дзвінків від Антона, хоча вони сипалися щодня. Спочатку він просто дзвонив, потім писав вибачення, а згодом почав приїжджати. Сьогодні був один із таких днів.

— Він знову тут, — попередила сестра, заглядаючи у кімнату.

Світлана втомлено зітхнула.

— Нехай заходить, — відповіла вона. — Краще вже завершити це раз і назавжди.

Антон увійшов у кімнату обережно, ніби боявся зробити зайвий крок.

— Привіт, — сказав він тихо, опустивши очі.

— Привіт, — холодно відповіла Світлана, схрестивши руки.

Він сів навпроти, потер долонею волосся й почав:

— Світлано, я… Я хочу вибачитися. Усе це вийшло якось… неправильно. Мама тиснула, я заплутався, і… ну, загалом, я був неправий.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки, — перервала вона.

Він замовк, стиснув губи, а потім знову заговорив:

— Але ж я прийшов. Я хочу все виправити. Я зрозумів, що накоїв.

— Антоне, ти зрозумів? Справді? — Вона пильно подивилася на нього. — Чи ти просто боїшся залишитися сам?

— Та ні! — обурився він. — Ти важливіша! Просто я звик, що мама завжди поруч, що вона допомагає…

— Допомагає? — її голос тремтів. — Вона допомагає тобі чи керує тобою?

— Ну досить. Вона моя мати! Ти б на її місці теж хотіла, щоб тобі допомагали.

— Ні, Антоне. Я б хотіла, щоб мій син був самостійним і вмів сам вирішувати, як жити і з ким жити, — вона підвелася й підійшла до вікна. — Я поїхала, щоб ти це зрозумів.

Він підвівся слідом, але не наважився підійти ближче.

— Я розумію, Свєта. Дай мені шанс все виправити, будь ласка.

Вона обернулася й подивилася прямо йому в очі.

— Тоді ось мої умови. Слухай уважно, Антоне. Ми з тобою сім’я. Тільки ми. Не мама, не твоя тітка, не сусідка. Якщо ти хочеш, щоб я повернулася, ти повинен це зрозуміти.
Він кивнув, але в його очах читалася невпевненість.

— Я зроблю все. Обіцяю.

— Добре. Тоді почнемо з головного: гроші, які ти перевів своїй матері, ти повернеш.

— Повернути? — розгублено перепитав він.

— Так, Антоне, повернути. Ти маєш показати, що можеш бути чесним і справедливим.

— Гаразд, — невпевнено відповів він. — Я спробую…

Вона підняла руку, зупинивши його.

— Не “спробую”. Або ти це зробиш, або в нас нічого не вийде.

Між ними повисла тиша. Антон кивнув і, піднявши погляд, запитав:

— А якщо я зроблю все, як ти хочеш?

— Тоді, можливо, у нас ще є шанс, — відповіла вона.

Він підійшов ближче, але Світлана зробила крок назад.

— Поки цього недостатньо, Антоне. Усе покаже час.

Він не став наполягати, тільки кивнув.

— Гаразд. Я це зроблю. Для нас.

Він пішов, залишивши Світлану саму біля вікна. Вона розуміла: тепер усе залежить від нього.

Світлана повернулася до свого місця біля вікна, спостерігаючи, як Антон повільно йде до машини. Вона відчувала змішані емоції — з одного боку, їй хотілося вірити, що він зміниться, з іншого — сумніви й розчарування тяжіли над нею.

Минуло кілька днів. Антон не телефонував і не писав, хоча Світлана знала, що він навряд чи здасться так легко. І справді, одного ранку, поки вона пила каву на кухні у сестри, пролунав дзвінок у двері.

— Це знову він, — пробурмотіла сестра, заглядаючи в коридор.

Світлана важко зітхнула, але кивнула:

— Відкрий.

Антон стояв на порозі з якоюсь папкою у руках. Його вигляд був змученим, але рішучим.

— Привіт, Світлано. Можна? — запитав він, киваючи в бік дверей.

Вона помовчала, а потім відійшла вбік, пропускаючи його.

— Що цього разу? — запитала вона, обпершись на стіну.

Антон поставив папку на стіл і розкрив її. Усередині лежали документи й квитанції.

— Це гроші, які я повернув, — сказав він, підсунувши папку ближче до неї.

Світлана здивовано підняла брови й переглянула папери. Усі квитанції підтверджували його слова.

— І що вона сказала? — запитала вона, все ще намагаючись зберігати холодний тон.

— Що їй складно, що я невдячний син, і що вона цього не очікувала. Але це вже неважливо. Я зробив, як ти просила.

Світлана уважно дивилася на нього, намагаючись побачити в його очах щось справжнє.

— Тобі вистачило сміливості зробити це. Але чи вистачить її на те, щоб надалі жити окремо від її впливу? — спокійно запитала вона.

Антон підійшов ближче, тримаючи руки в кишенях.

— Світлано, я зрозумів одну річ: якщо я продовжу ставити маму на перше місце, то втрачу тебе. А ти — моя сім’я. Я готовий це довести.

— Як?

— Ми знайдемо нову квартиру, подалі від мами. Я обмежу її вплив. Вона залишиться моєю мамою, але ти — моя дружина, і я повинен це показати.

Світлана знову сіла, закривши обличчя руками. Їй потрібно було переварити його слова.

— Це серйозний крок, Антоне. Ти готовий до цього? Бо якщо ні — краще скажи зараз.

— Я готовий, — твердо відповів він. — Якщо це потрібно, щоб повернути тебе.

Світлана мовчала ще кілька хвилин, а потім підвелася й підійшла до нього.

— Добре. Але пам’ятай, що це останній шанс.

Антон кивнув і обережно торкнувся її руки. Вона не відштовхнула його, і це дало йому надію.

У наступні тижні Антон дійсно взявся за справу. Він знайшов квартиру в іншому районі, почав відмовлятися від зайвих порад Людмили Петрівни, а також відкрито говорив із нею про свої нові пріоритети. Світлана бачила, що він намагається змінитися, але трималася насторожено.

Тільки через кілька місяців, коли вони переїхали й почали наново будувати свої стосунки, вона змогла повірити, що їхній шлюб має майбутнє. Вони обидва розуміли, що цей шлях не буде легким, адже справжні зміни вимагають часу, і вони обоє були готові дати собі цей час.

You cannot copy content of this page