— Світлана з чоловіком їдуть на відпочинок, а ми з тобою знову рахуємо копійки до зарплати! — моє роздратування перейшло всі межі, спровокувавши чоловіка на вчинок, який змінив його до невпізнаваності
Маруся стояла біля вікна і з роздратуванням спостерігала, як сусідка з третього під’їзду вивантажує з багажника новенького авто пакунки з дорогого супермаркету. Навіть через скло було видно яскраві етикетки імпортних делікатесів. Маруся перевела погляд на власну кухню, де на столі лежав батон у звичайному пакеті та пачка найдешевших макаронів. Вона відчула, як всередині закипає знайоме почуття невдоволення, яке останнім часом супроводжувало кожен її вечір.
Коли вхідні двері відчинилися і на порозі з’явився Ігор, вона навіть не повернулася, щоб привітатися. Чоловік виглядав втомленим, його плечі були опущені, а в руках він тримав невеликий пакет.
— Я вдома, Марусю. Купив усе за списком, що ти скидала вранці.
Маруся повільно повернулася і зміряла його поглядом.
— І це все? Ти знову приніс ці сосиски по акції? Ігор, ми дорослі люди, а харчуємося як студенти в гуртожитку. Ти бачив, що привезли сусіди? Там справжнє м’ясо, фрукти, якісь дорогі коробки. А у нас на вечерю знову тісто з наповнювачем.
Ігор зітхнув, знімаючи куртку.
— Марусю, я взяв те, на що вистачило грошей після оплати комунальних послуг та оренди. Ти ж знаєш, що цього місяця на роботі були затримки.
— Затримки, обіцянки, плани. Я чую це щомісяця. Чому в інших гроші є на все, а у тебе ні на що немає? Чому на столі не котлети з домашнього фаршу, а якісь сосиски, від яких навіть кіт відвертається? Тобі самому не соромно перед дружиною?
Чоловік пройшов на кухню і мовчки почав розкладати продукти. Він намагався не дивитися їй в очі, бо знав, що будь-яка його фраза лише піділлє масла у вогонь. Але Маруся не збиралася зупинятися. Вона сіла навпроти і почала свій звичний монолог.
— Ось подивися на Олега, чоловіка моєї подруги Світлани. Вони минулого тижня купили новий телевізор, а вчора поїхали дивитися меблі для вітальні. Олег теж працює в офісі, але він знаходить можливості. А ти просто сидиш на одному місці й чекаєш на диво.
— Олег працює на двох роботах і майже не бачить сім’ю, Марусю. Ти ж сама скаржилася, що Світлана постійно одна.
— Зате вона одна в гарній квартирі з повним холодильником! А я одна в цих чотирьох стінах, де навіть ремонт не робився п’ять років. Мені набридло економити на кожній дрібниці. Я хочу відчувати себе жінкою, а не калькулятором, який щодня вираховує, чи вистачить нам на хліб до кінця тижня.
Маруся встала і різко відсунула стілець.
— Я піду до мами на пару днів. Мені треба подумати, як жити далі. Бо таке існування мене просто виснажує.
Вона пішла в кімнату, почала збирати речі, а Ігор так і залишився стояти біля розкритого пакета з продуктами. Він дивився на ті самі сосиски, які стали причиною чергової сварки, і не знав, як пояснити дружині, що він віддає все, що має, але цього все одно замало для її запитів.
Наступного ранку Маруся вже була у своєї матері, Ганни Петрівни. Жінка жила в невеликій, але дуже охайній квартирі в спальному районі. Вона завжди вміла створити затишок навіть з мінімальних ресурсів, що завжди дивувало Марусю.
— Знову посварилися? — запитала мати, наливаючи доньці чай.
— Мамо, ну неможливо так жити. Він наче застиг у часі. Ніяких амбіцій, ніякого руху вперед. Я прошу його знайти щось краще, а він каже, що зараз не час, що стабільність важливіша. Але яка це стабільність, якщо ми не можемо дозволити собі нормальну вечерю?
Ганна Петрівна сіла поруч і взяла доньку за руку.
— Марусю, ти пам’ятаєш мого брата, твого дядька Степана? Він теж завжди прагнув більшого. Його дружина, тітка Олена, щодня пиляла його за те, що вони живуть бідніше за кумів. Вона хотіла золота, подорожей, великого будинку. Степан почав працювати на знос. Він брав нічні зміни, їздив на заробітки, зв’язався з сумнівними людьми, щоб швидко заробити.
— І що в цьому поганого? Він хотів зробити сім’ю щасливою.
— Він зробив їх багатими, але щастя там не було. Коли у них з’явилися гроші, Олена почала вимагати ще більше. Їй стало мало того будинку, вона хотіла маєток. Степан перестав спати, став дратівливим, у нього почалися проблеми зі здоров’ям, про які він нікому не казав. А потім одного дня його просто не стало. Серце не витримало такого ритму. І знаєш, що зробила Олена? Вона через рік вийшла заміж за іншого і витратила всі ті гроші, які Степан збирав ціною свого життя. Вона навіть на кладовище до нього рідко ходить.
Маруся відвела погляд. Ця історія була їй знайома, але вона завжди вважала, що проблема була в самій Олені, а не в прагненні до комфорту.
— Я не прошу маєтків, мамо. Я просто хочу нормального життя. Хочу не думати про ціну сосисок у магазині.
— А ти впевнена, що справа лише в сосисках? Може, ти просто перестала бачити в Ігорі людину, а бачиш лише гаманець, який чомусь порожній?
Маруся промовчала. Вона пробула у матері три дні. За цей час Ігор дзвонив лише раз, але вона не взяла слухавку. Їй здавалося, що він має прийти з квітами, з обіцянками нової роботи, з якимось грандіозним планом. Але він не прийшов.
Коли вона повернулася додому, в квартирі було тихо. На кухні був ідеальний порядок. На столі стояла тарілка з тими самими сосисками, які вже підсохли, бо їх ніхто не з’їв. Маруся пройшла в кімнату і побачила Ігоря. Він сидів за комп’ютером і щось швидко друкував.
— Ти повернулася? — запитав він, не повертаючи голови.
— Як бачиш. Ти навіть не намагався мене повернути. Тобі все одно?
Ігор нарешті відсунувся від столу і подивився на неї. Його очі були червоними від недосипу.
— Я працював ці три дні майже без перерви. Взяв додатковий проект, про який ти так просила. Я не спав, щоб встигнути здати першу частину і отримати аванс.
Маруся відчула легкий укол совісті, але звичка вимагати взяла гору.
— І скільки там того авансу? Вистачить хоча б на нормальні продукти?
Ігор дістав з кишені кілька купюр і поклав їх на край столу.
— Ось. Тут вистачить на м’ясо, фрукти і навіть на ті цукерки, які ти любиш. Але я маю тобі дещо сказати, Марусю.
— Що саме?
— Я зрозумів, що ти ніколи не будеш задоволена. Скільки б я не приніс, тобі завжди буде мало, бо ти порівнюєш не наше сьогодні з нашим учора, а наше життя з чужим фасадом. Ти бачиш пакунки сусідки, але не бачиш, що її чоловік приходить додому о другій годині ночі й вони щодня сваряться так, що чути через стіну. Ти хочеш картинку, а не сім’ю.
Маруся спалахнула від обурення.
— Як ти можеш таке казати? Я дбаю про наше майбутнє!
— Ні, ти дбаєш про свою гордість перед подругами. Мені набридло бути винним у тому, що я не мільйонер. Я роблю все, що в моїх силах, але я теж людина, а не робот для друку грошей.
Того вечора вони не вечеряли разом. Маруся демонстративно пішла в магазин і купила все найкраще, що було на полицях. Вона готувала вечерю, аромат якої заповнив усю квартиру, але задоволення не відчувала. Їжа здавалася несмачною, а тиша в домі — гнітючою.
Минуло кілька тижнів. Ігор справді почав заробляти більше, він майже не бував удома, постійно брав підробітки. В холодильнику тепер завжди було м’ясо, на столі з’явилися дорогі солодощі, Маруся навіть купила собі нову сукню. Але щось змінилося.
Вони перестали розмовляти. Вечори тепер проходили в мовчанні. Ігор приходив, швидко їв те, що вона приготувала, і йшов спати або знову сідав за роботу. Він більше не розповідав їй смішні історії з офісу, не питав, як пройшов її день. Він став тим самим гаманцем, про який вона мріяла, але цей гаманець був холодним і чужим.
Одного разу до них завітала давня знайома, сусідка Марія Іванівна. Вона була жінкою поважного віку, яка багато бачила на своєму віку. Посидівши за багатим столом, вона уважно подивилася на Марусю.
— Гарно ви тепер живете, Марусю. Стіл повний, меблі нові. Тільки очі у твого Ігоря стали такими ж, як у мого покійного чоловіка перед тим, як він зліг.
— Про що ви, Маріє Іванівно? Він просто втомлюється на роботі. Зате тепер ми можемо собі все дозволити.
— Гроші — це добре, дитино. Але дивись, щоб за цими котлетами на столі ти не втратила того, хто їх купує. Бо сосиски можна з’їсти і забути, а порожнечу в душі ніяким делікатесом не завалиш.
Маруся лише посміхнулася у відповідь, вважаючи це старечим бурчанням. Але слова сусідки засіли глибоко в голові.
Тієї ж ночі вона прокинулася від того, що в кухні горіло світло. Вона вийшла і побачила Ігоря. Він сидів за столом, обхопивши голову руками. Перед ним стояла склянка води.
— Тобі погано? — запитала вона з тривогою.
— Просто втомився, Марусю. Дуже втомився. Мені здається, що я біжу по колу і не можу зупинитися. Ти отримала те, що хотіла? Тобі тепер вистачає на все?
— Ігоре, ну чому ти так кажеш? Я ж хотіла як краще для нас.
— Для нас чи для тебе? Бо я в цьому всьому себе вже не відчуваю. Я просто механізм. Знаєш, я сумую за тими вечорами, коли ми могли просто сидіти і говорити про дрібниці, навіть якщо на вечерю були тільки ті нещасні сосиски. Тоді ти дивилася на мене, а тепер дивишся на вміст моїх кишень.
Маруся хотіла щось заперечити, обуритися, але слова застрягли в горлі. Вона зрозуміла, що він правий. Вона сама вибудувала цю стіну з коробок від покупок і чеків.
— Може, тобі варто взяти відпустку? Поїдемо кудись разом.
— На які гроші? Ти ж уже спланувала покупку нового дивана і оновила свій гардероб. Щоб поїхати у відпустку, мені треба працювати ще два місяці в такому ж темпі.
Ігор встав і пішов у кімнату, не чекаючи відповіді. Маруся залишилася одна на кухні. Вона подивилася на повний холодильник, на нову дорогу кавоварку, на стильні фіранки. Все це раптом здалося їй абсолютно непотрібним мотлохом, який забрав у неї щось набагато цінніше.
Наступного дня вона спробувала бути ласкавою, приготувала його улюблену страву, але Ігор лише сухо подякував. Він став закритим, наче вибудував навколо себе захисний кокон. Будь-яка її спроба наблизитися наштовхувалася на ввічливу, але холодну відстороненість.
Маруся почала помічати, що він став менше їсти, осунувся, став дуже блідим. Вона пропонувала йому відпочити, але він лише відмахувався, кажучи, що треба закрити черговий контракт.
Одного вечора Ігор не повернувся вчасно. Маруся дзвонила йому десятки разів, але телефон був поза зоною досяжності. Вона почала панікувати. Кожна хвилина очікування здавалася вічністю. Вона згадувала всі свої слова, всі докори щодо сосисок і грошей, і тепер вони здавалися їй такими нікчемними.
Ближче до півночі двері відчинилися. Ігор ледь тримався на ногах. Він не був напідпитку, він був просто фізично виснажений до краю.
— Де ти був? Я так хвилювалася! — скрикнула вона, підбігаючи до нього.
— На роботі. Вимкнули світло, телефон сів, довелося доробляти вручну. Марусю, я більше не можу. Я сьогодні написав заяву на звільнення з тієї додаткової роботи.
Маруся завмерла. Першою думкою було — як же ми тепер будемо платити за все те, до чого я звикла? Але побачивши його очі, вона вперше за довгий час просто обняла його.
— Добре. Хай буде так. Ми впораємося.
— Ти впевнена? Бо знову будуть сосиски на столі. Знову будуть затримки. Знову сусіди будуть купувати краще за нас. Ти зможеш з цим жити, не дорікаючи мені щохвилини?
Маруся не знала, що відповісти. Вона хотіла сказати так, але десь глибоко всередині жив страх перед бідністю, перед осудом оточуючих, перед тим, що вона знову буде відчувати себе гіршою за інших.
Минуло кілька місяців. Ігор повернувся до свого звичного графіку. Грошей знову стало впритул. Новий диван так і залишився в магазині, а Маруся знову почала вираховувати ціни на продукти.
Спочатку вона трималася, намагалася бути терплячою. Але одного вечора, коли вони знову сиділи на старій кухні, вона знову побачила ту саму сусідку з новими пакунками. Маруся подивилася на Ігоря, який спокійно їв свою просту вечерю, і відчула, як стара образа знову піднімає голову.
— Ігоре, — тихо почала вона.
Чоловік підняв на неї погляд. У його очах знову з’явився той самий вогник життя, який зник, коли він працював на виснаження. Він усміхався.
— Так, люба?
Маруся відкрила рот, щоб сказати про нові ціни, про те, що їй набридло економити, про те, що сосиски знову на столі. Але вона глянула на його спокійне обличчя і зупинилася. Вона розуміла: зараз вирішується доля їхньої сім’ї. Або вона прийме його таким, який він є, зі скромними статками, але живою душею, або вона знову почне вимагати більшого, ризикуючи втратити його назавжди, як дядько Степан втратив себе заради забаганок дружини.
Вона проковтнула гіркі слова і просто кивнула.
— Нічого. Просто хотіла сказати, що сьогодні сосиски смачніші, ніж зазвичай.
Ігор посміхнувся ще ширше і взяв її за руку. На мить у хаті стало тепло і затишно. Але Маруся знала, що цей мир дуже крихкий. Що кожного разу, коли вона проходитиме повз дорогі вітрини, її серце буде стискатися від жалю до самої себе. Що кожного разу, коли подруги хвалитимуться покупками, вона буде вигадувати виправдання для свого скромного життя.
Чи варта така жертовність щастя в домі? Чи можна бути по-справжньому щасливим, постійно обмежуючи себе в усьому заради спокою іншого? Маруся дивилася на Ігоря і не знала відповіді. Вона розуміла, що життя — це не лише гроші, але й не лише розмови на кухні. Десь мала бути золота середина, але вони її так і не знайшли.
Вони продовжували жити далі. Ігор був щасливий, бо позбувся тиску. А Маруся… Маруся просто вчилася мовчати про свої мрії, закопуючи їх глибше з кожним днем. Але іноді, пізно ввечері, вона довго дивилася у вікно на чужі яскраві вогні й думала про те, яким могло б бути їхнє життя, якби вони обидва хотіли одного й того самого.
Чи справді матеріальний добробут вартий того, щоб ризикувати стосунками та здоров’ям близьких, чи краще жити скромно, але в спокої та любові? Як ви вважаєте, чи правильно вчинила Маруся, змирившись з обставинами, чи вона мала далі надихати чоловіка на більші досягнення? Поділіться своєю думкою в коментарях, адже це дуже важливо для нас, і не забудьте поставити свою вподобайку, якщо історія змусила вас замислитися.
