Свекруха залізла у величезні борги через свою необачність, проте замість того, щоб шукати вихід самотужки, вона вимагає від нас повного утримання та сплати всіх її рахунків.
Ми з Остапом завжди вважали свою сім’ю зразком розважливості. Наш дім будувався на принципах взаємоповаги та фінансової незалежності. Я працюю у сфері логістики, Остап займається програмуванням, і кожна копійка в нашому бюджеті має своє призначення. Ми планували розширення житла, мріяли про подорож і потроху відкладали на майбутнє. Проте спокій закінчився того дня, коли на нашому порозі з’явилася пані Валентина, мати Остапа, з обличчям, на якому читався повний розпач, але водночас і якась дивна впевненість у тому, що ми зобов’язані вирішити всі її негаразди.
Усе почалося з того, що Валентина вирішила стати успішною бізнес-леді на схилі літ. Вона завжди мала потяг до швидких грошей, хоча ніколи не володіла хистом до аналізу ризиків. Якась сумнівна контора пообіцяла їй шалені відсотки за вкладення в акції неіснуючих копалин. Вона не порадилася з сином, не запитала моєї думки. Просто зняла всі свої заощадження, а коли їх забракло, почала брати швидкі позики під величезні відсотки. Вона вірила, що через місяць стане мільйонеркою. Але реальність виявилася значно суворішою. Гроші зникли, фірма розчинилася в повітрі, а листи від колекторів почали приходити один за одним.
Того вечора вона сиділа на нашій кухні, нервово стискаючи в руках порожню чашку.
— Діти, мені потрібна допомога — тихо промовила вона, опустивши очі.
Остап сперся на одвірок, відчуваючи, що розмова буде непростою.
— Мамо, що знову трапилося? — запитав він. — Ти знову позичила гроші на ті курси успіху?
— Цього разу все набагато серйозніше — відповіла Валентина. — Якщо я не сплачу перший внесок за боргами до кінця тижня, у мене заберуть дачу. Ви ж знаєте, як я люблю той сад.
— Дачу? — я ледь не впустила тарілку. — Ви ж казали, що вона переписана на сестру!
— Я взяла під неї заставу — зізналася свекруха. — Мені потрібно вісімсот тисяч гривень.
У кухні запала тиша. Така сума була для нас не просто відчутною, вона фактично перекреслювала всі наші плани на найближчі три роки. Ми з Остапом перезирнулися. Я бачила, як напружуються м’язи на його обличчі. Він завжди був терплячим сином, але зараз навіть його витримка давала тріщину.
— Мамо, це величезні кошти — сказав Остап, сідаючи навпроти неї. — Де ми їх візьмемо? У нас немає таких заощаджень у вільному доступі.
— У вас же є гроші на нову машину — раптом жваво вигукнула вона. — Ви ж збиралися купувати той джип. Навіщо він вам зараз? Можна ще поїздити на старому авто, воно ще цілком придатне. А мені загрожує втрата майна!
Я відчула, як усередині закипає обурення. Ми працювали по дванадцять годин на добу, відмовляли собі у відпочинку, щоб змінити стару машину, яка постійно ламалася посеред дороги. А тепер ми мали віддати ці кошти через те, що хтось захотів легкого прибутку.
— Пані Валентино, ці гроші збиралися роками — втрутилася я в розмову. — Це не просто примха, це наша безпека. Як ви могли піти на такий ризик, не маючи жодних гарантій?
— Ти завжди була жадібною, Валю — різко кинула вона мені. — Тобі залізо дорожче за спокій матері твого чоловіка. Остапе, невже ти дозволиш їй так зі мною розмовляти?
— Мамо, Валя має рацію — відрізав Остап. — Ми не можемо просто витягнути таку суму з бюджету. Чому ти не звернулася до Олега? Він же твій улюблений племінник, якому ти допомогла купити квартиру.
— В Олега зараз складний період — відмахнулася вона. — Він робить ремонт. У нього немає зайвого. А ви живете в достатку.
Ця логіка мене просто вразила. Тобто той, хто витрачає все до копійки на розваги, має складний період, а той, хто економить і працює, зобов’язаний платити за всіх. Це була класична ситуація, де відповідальність стає покаранням.
Наступні кілька днів перетворилися на справжнє пекло. Валентина телефонувала щогодини. Вона то плакала, то переходила на погрози, то намагалася викликати жалість розповідями про те, як їй погано. Вона навіть залучила своїх подруг, які почали писати мені в соціальних мережах повідомлення про те, що не можна залишати літню жінку в біді.
— Ви ж одна родина — писала одна з них. — Гроші — це папір, а рідна кров — це святе. Не будьте такими черствими.
Я намагалася пояснити, що ми не відмовляємося допомогти продуктами чи сплатою комунальних послуг, але ми не можемо покрити її авантюри. Проте нас ніхто не чув. Для них ми були багатіями, які шкодують грошей для бідної родички.
Одного вечора Остап повернувся з роботи зовсім виснажений. Виявилося, що матір приїхала до нього в офіс і влаштувала там справжню виставу перед колегами.
— Вона кричала на весь хол, що я невдячний син — розповів він, закриваючи обличчя руками. — Керівник попросив мене розібратися з сімейними справами поза робочим місцем. Це просто нестерпно.
— Що ти вирішив? — запитала я з острахом, бо боялася, що він здасться.
— Я не знаю, Валю. Якщо ми не дамо ці гроші, вона не дасть нам життя. Але якщо дамо, вона зробить це знову. Вона вже впевнена, що ми — її страховий поліс.
Ми вирішили запропонувати їй інший варіант. Продати її велику трикімнатну квартиру в центрі міста, купити меншу в спальному районі, а різницею закрити борги. Це було логічно і справедливо.
Коли ми озвучили цю пропозицію, Валентина розлютилася так, як ніколи раніше.
— Ви хочете вигнати мене з рідної оселі? — кричала вона. — Я там прожила сорок років! Кожен куток мені там рідний! Ви просто хочете моєї загибелі, щоб швидше отримати спадок!
— Мамо, ніхто не хоче твого спадку — спокійно відповів Остап. — Ми пропонуємо реальний вихід. Ти сама створила цю проблему, і це найменша ціна, яку можна заплатити.
— Я не збираюся нічого продавати! — вона гримнула дверима і пішла геть.
Ми думали, що на цьому розмова закінчена, але це був лише початок. Через тиждень до нас приїхав мій батько. Він виглядав дуже занепокоєним.
— Валю, тут така справа — почав він, уникаючи мого погляду. — Твоя свекруха була в мене. Просила позичити грошей під заставу нашого будинку. Каже, що ви з Остапом дали добро, але просто зараз у вас немає готівки.
У мене все попливло перед очима. Вона намагалася втягнути в це моїх батьків, маніпулюючи правдою. Це була остання крапля. Я зрозуміла, що ця жінка не зупиниться ні перед чим. Вона була готова зруйнувати не тільки наше життя, а й життя моїх рідних.
Ми з Остапом поїхали до неї без попередження. Вдома у неї був безлад, на столі лежали купи рахунків.
— Досить — сказала я, щойно ми увійшли. — Пані Валентино, якщо ви ще раз наблизитеся до моїх батьків з подібними пропозиціями, ми припинимо будь-яке спілкування.
— Ти мені погрожуєш? — вона виставила вперед підборіддя.
— Це не погроза, це факт — відповів Остап. — Ми дізналися, що ти вже почала брати нові позики, щоб перекрити старі. Це шлях у нікуди. Ми не дамо тобі ні копійки на ці ігри.
— Тоді я піду під міст! — закричала вона. — Нехай усім буде соромно, коли побачать мене там!
— Твій вибір — сумно промовив мій чоловік.
Ми пішли. Серце боліло, але розум підказував, що м’якість зараз — це шлях до нашого спільного краху. Ми змінили номери телефонів, намагалися не реагувати на провокації в мережі. Проте відчуття провини, яке вона так майстерно плекала в нас роками, нікуди не зникало.
Минуло два місяці. Ми дізналися від спільних знайомих, що дачу все ж таки виставили на продаж через борги. Валентина тепер живе у своєї сестри, бо квартиру довелося здати в оренду, щоб платити відсотки. Вона не розмовляє з сином, називаючи його зрадником у кожній розмові з сусідами.
Остап став мовчазним. Наші стосунки теж дали тріщину. Кожного разу, коли ми заходимо в магазин чи плануємо якусь покупку, я бачу в його очах сумнів. Він почувається винним у тому, що його мати опинилася в такому стані, хоча розуміє, що вона сама обрала цей шлях. Наша мрія про нову машину і спокійне життя розбилася об стіну чужої безвідповідальності.
Я часто думаю, чи правильно ми вчинили. З одного боку, ми зберегли свої ресурси і не дали себе ошукати. З іншого — сім’я фактично розпалася. Чи варті гроші того, щоб втратити зв’язок з близькими, навіть якщо ці близькі діють нерозумно? Чи мали ми пожертвувати своїм майбутнім заради помилок минулого нашої родички? Це питання гризе мене щоночі.
Ми намагалися бути хорошими дітьми, але де межа між синівським обов’язком і самознищенням? Валентина так і не зрозуміла своєї провини. Вона й досі вважає, що світ несправедливий до неї, а ми — головні лиходії в її історії. Кожного разу, коли я бачу фотографії її саду, який тепер належить чужим людям, мені стає гірко. Але я знаю, що якби ми допомогли тоді, сьогодні ми б стояли на порозі ще більшої прірви.
Життя продовжується, але осад залишився назавжди. Ми вчимося жити з цим вибором, розуміючи, що іноді любов до себе і своєї сім’ї вимагає дуже жорстких рішень.
Як ви вважаєте, чи повинні діти відповідати за фінансові авантюри своїх батьків, навіть якщо це загрожує їхньому власному добробуту? Чи бували у вашому житті ситуації, коли доводилося обирати між спокоєм у родині та фінансовою стабільністю? Поділіться своїми думками в коментарях, для нас дуже важливо знати вашу позицію, і не забудьте поставити вподобайку, якщо ця історія була для вас корисною!
