Свекруха забирає всю зарплату сина — “на збереження”
— Лізо, ти кудись зібралася? — здивувався Міша, з’явившись у дверях кімнати.
— Так! — кинула вона, поглянувши на чоловіка з викликом.
Ліза буквально пронизувала його поглядом. Вона була надто сердита, щоб приховати це.
Міша й Ліза побралися того самого літа, коли закінчили інститут. І одразу зіткнулися з двома цілком типовими проблемами молодих: жити ніде й грошей майже немає. Батьки Лізи були пенсіонерами, мешкали у невеликому містечку й особливо не могли допомогти доньці. А Ліза, хоч і була пізньою дитиною, з дитинства звикла розраховувати на себе. Їй було б соромно й надалі сидіти в батьків на шиї, маючи диплом у кишені.
Саме тому вже з третього курсу вона почала підробляти — знімала невеличку кімнату у бабусі, яка жила в тій самій квартирі, замість того, щоб тулитися у гуртожитку. Михайло, з яким вона тоді зустрічалася, був у дещо вигіднішому становищі: жив із батьками неподалік від інституту, тож і не поспішав шукати роботу — повністю присвятив себе навчанню. Завдяки цьому він отримав диплом з відзнакою.
Коли стало відомо, що молодята збираються одружитися, їхні батьки сприйняли це по-різному. Лізині — спокійно побажали щастя. А от у Мішиній родині все вийшло не так гладко.
— І куди це ви поспішаєте, синку? — оцінила Лізу з голови до п’ят глибоким поглядом Ольга Леонідівна, Мішина мати.
— А що такого, мамо? Ми кохаємо одне одного й хочемо жити разом.
— Я так розумію, що ти, Лізонько, з посагом похвалитися не можеш?
— Посагом? — здивувалася Ліза.
«Вона що, чекає, що я маю принести скриню з вишитими сорочками й пуховими перинами?» — майнула думка.
Та вже наступної миті свекруха уточнила:
— Ну, про квартиру чи хоч би накопичення на неї я кажу. Бо ти ж, люба моя, нічого такого не маєш?
— Ні. Я знімаю кімнату у бабусі. Але з чоловіком вона нас, звісно, не пустить. Ми з Мішею знайдемо невеличку квартиру й переїдемо…
— Значить, плануєте поневірятися по зйомному житлу?
— Це ж не назавжди, мамо, — втрутився Міша. — Працюватимемо, зберемо на перший внесок з іпотеки.
— Та чула я ті казки. Тільки не пам’ятаю, щоб молоді, живучи разом, щось там могли накопичити. Ви ж таке покоління… У вас гроші крізь пальці — тільки з’явилися, і вже немає.
Так і житимете від зарплати до зарплати, викидаючи гроші за оренду.
— То що ти пропонуєш? — запитав Міша.
— А що тут думати? Треба одразу про майбутнє дбати, а не відкладати на потім. Ціни на квартири тільки зростають. Хочете зібрати швидше — доведеться напружитися. Так і бути, допоможу. Житимете з нами.
— Дякуємо, але ми хотіли б самостійно… — почала Ліза, та свекруха рішуче підвелася з-за столу:
— Самостійно ви все тільки розтринькаєте. Знаю я вашу молодь! Переїжджаєте до нас і робимо так: свою зарплату Міша віддає мені — на збереження. У нього, з його дипломом з відзнакою, явно платня вища. А на твою, Лізо, якось проживете.
Ліза невпевнено глянула на чоловіка:
— Міша, може, ми це обговоримо разом?
— У мами чудовий план! Що тут думати?
— Побачиш, Лізонько, без мого контролю у вас усе піде шкереберть, — додала свекруха.
— Гаразд, спробуємо, — погодилася дівчина, хоч і з важким серцем.
Ліза дуже швидко пошкодувала про своє рішення. Жодна її дія у квартирі свекрухи не лишалася без прискіпливої уваги й постійної критики.
— Лізо, чому у ванній мокрий килимок? І стіни у краплях води! Тобі що, мама не пояснювала, що після душу все потрібно витирати насухо?
— Я витирала. Це Міша після мене душ приймав.
— Ну, Міші хоч кажи, хоч не кажи… А ти слідкуй! Мені байдуже, хто з вас це робитиме, але має бути порядок, зрозуміло? — нависала над невісткою Ольга Леонідівна.
— Міша, хоч би не заливав стільки води на килимок, коли миєшся. Мама ж знову мене вичитує, а я потім сушу той нещасний килим, — скаржилась Ліза чоловікові.
— Та не переймайся. Постараюся наступного разу бути акуратнішим, — відмахувався Михайло.
Але історія повторювалася знову й знову. Незабаром Ліза вже автоматично прибирала у ванній після чоловіка, щоби знову не вислуховувати зауваження.
Якось саме собою вийшло, що готувати почала вона — одразу на всіх, включно зі свекрами.
«Ми ж рідні люди, не будемо ж холодильник ділити. Якщо що, можемо й з вашого щось узяти, перекусити. Ну і ми з батьком, якщо захочемо твого супчику, то спробуємо. Ти ж не проти?» — з усмішкою заявила свекруха в перший же день.
Відтоді вся родина їла зварений Лізою суп, ще й примудрялася нарікати:
— Знову якийсь ріденький у тебе, Лізо, супчик вийшов. І солі малувато. Що, сина мого розлюбила? — криво посміхалася свекруха.
— Чому?
— Прикмета така є…
— Ого, скільки цукру в чай кладеш! Ти нічого, не злипнеться? Ти б ціну його бачила нині! Та звідки ж тобі знати — ти ж цукру ще жодного разу в дім не принесла! Лізко, краще йди та підлогу помий, бо вчора я тебе з ганчіркою щось не бачила! Усьому вас, молодь, вчити треба!
І мий руками, не абияк, а ретельно. Без мене все б грязюкою заросло, клянусь! — командувала свекруха на весь голос.
— Зараз помию, тільки друге з духовки дістану, — зітхала Ліза.
— О, гаряченьке! Давай нам з батьком скуштувати… І побільше клади! Що ти, як крадеш, накладаєш? Боїшся, що Міші не вистачить? Та ще й на вечір приготуй йому щось. А, до речі, ми ж вам ще казали: половину комуналки маєте нам сплачувати. Ти ж розумієш — користуєшся світлом, водою. За оренду з вас не беру, але за лічильниками — будь ласка!
Ліза витрачала всю свою зарплату на комунальні платежі та продукти. За півтора року такого життя вона не купила собі жодної нової речі.
— Я б із радістю тебе чимось потішив, але ж ти розумієш, яка у мене мама. Вона забирає всю мою зарплату до копійки. Мені тільки на проїзд дає, — пояснював Міша. — Але ж це на спільне благо.
— Там уже мала б назбиратись чимала сума. Скільки ти щомісяця їй віддаєш?
— Каже, що ще замало. Ти ж бачила, які ціни на квартири?
— Бачила. Але ж нам не треба щось розкішне. На перший час і маленька квартирка підійде.
— Мама каже, одразу треба двокімнатну. Щоб і для дитини місце було.
— Міша, я просто втомилася так жити. У мене ніколи немає грошей: усе йде на їжу та «комуналку». Ми з тобою бачимося тільки ввечері, і то — на пів ока.
— Ну, таке воно, життя. Робота та побут. У всіх так.
— Не знаю, як у всіх, але у мене таке відчуття, що я не додому з роботи приходжу, а на другу зміну, з дуже вимогливим і вічно незадоволеним керівництвом. Твоя мама з порога не дає мені й хвилини спокою. Все вказує: приготуй, прибери, попери, попрасуй… Ми нікуди не ходимо разом, майже не спілкуємось. А для мене важлива твоя увага, Мішо. Можна ж вигадати якісь маленькі спільне пригоди — хоча б у кіно сходити або просто пройтися містом?
— У мами просто такий активний характер. Вона сама не сидить без діла й іншим не дає. І я не надто романтичний, вибач. Ну, не вмію я говорити гарні слова чи квіти щодня дарувати…
— Але я вже давно не відчуваю себе коханою… Ми живемо, ніби сусіди, хіба не так?
— Ні, Лізонько, не так. Я просто втомився. Давай поговоримо про це потім. Обіцяю, постараюся щось змінити на краще, гаразд?
Наступного дня Ліза отримала букет хризантем. Але в усьому іншому нічого не змінилося.
Щовечора, знесилена роботою й домашніми справами, вона вкладалася спати й щоразу бачила чоловіка, зануреного у світло екрану смартфона. Він лежав поруч, але Ліза відчувала лише ниючу самотність і втому.
Одного суботнього ранку вона не витримала:
— Міша, я думаю, час серйозно поговорити про гроші. Що б там не було накопичено, пора вкладати ці кошти в іпотеку й виїжджати. Я більше не можу так жити.
Здивований її твердим тоном, Михайло лише кивнув:
— Добре. Зараз дізнаємося, скільки там мама для нас відклала.
— Мамо, ходи сюди. Давай порахуємо, скільки в нас накопичено!
Ольга Леонідівна зазирнула на кухню:
— Ти кликав, синочку?
— Мам, покажи, будь ласка, скільки грошей вдалося зібрати?
— Та що там… дрібниці. Вам ще мінімум рік збирати, — пробурмотіла вона тремтячим голосом.
— А конкретно скільки?
У відповідь на пильний погляд Лізи й Михайла Ольга Леонідівна раптом розплакалася:
— Ой, дітоньки, біда… Гроші зникли.
— Зникли? Куди зникли? — злякано вигукнула Ліза.
Свекруха залилася слізьми й почала заламувати руки:
— Мені ж порадила одна людина, як збільшити накопичене. Я ж вам хотіла сюрприз зробити — удвічі примножити. От і вклала все в інвестиції. Там такі перспективні папери були, обіцяли прибутки… Спершу навіть щось виплатили, а потім — тиша. Місяць тому я зателефонувала, а мені сказали, що більше нічого не отримаємо. Страхування не передбачено. Усе пропало. Я стільки плакала, а що з того?
Ліза зблідла:
— Тобто більше року нашої праці пішло коту під хвіст? Покажіть хоч якісь документи — може, не все втрачено?
Ольга Леонідівна принесла папери, де великими літерами було написано, що всі ризики втрати коштів вона бере на себе.
— Ви ж мали розуміти, який це ризик! І дохід — лише 6% на рік. Це навіть менше, ніж у звичайному банку!
— Мамо, як ви могли?.. — тільки й спромігся вимовити Михайло.
— Та вони мені голову заморочили! Посміхалися, все так гарно описували… Я й підписала. Думала, от-от виплатять, а вийшло ось що. Тепер усе — нікому більше не довірю! Ой, знову тиск піднявся…
Лізі хотілося кричати й жбурнути щось об стіну. Але вона стрималася. Лише спокійно й твердо сказала:
— Зрозуміло. Більше ми не передаватимемо вам наших заощаджень. І, до речі, я з’їжджаю, щойно знайду собі житло в оренду.
«Якби я тоді знала, чим закінчиться ця “турбота” свекрухи, то втекла б ще в перший місяць, забувши тапки!» — кипіла Ліза, збираючи речі до валізи.
— Ти ж розумієш, вона хотіла як краще. Просто не вгадала зі способом, — намагався втихомирити її Михайло.
— Так. Коментувати не буду — я надто сердита. Але одне знаю точно: досить з мене такого життя. Або ми разом переїжджаємо на зйомне житло й починаємо жити та заощаджувати самостійно, або я їду сама.
— Гаразд, люба. Вирішуватимемо все самі. Головне — що ми разом.
Невдовзі молоде подружжя перебралося у невелику орендовану квартиру без ремонту, але з доступною оплатою.
Ліза одразу помітила: на продукти йде значно менше грошей. Згодом Михайлу ще й підвищили зарплату, і заощаджувати стало простіше.
Минуло два роки — й молода сім’я змогла придбати власне маленьке, але затишне житло. Їхні стосунки, загартовані труднощами, стали набагато міцнішими. А свекруха, приходячи в гості, поводилася скромно й більше не намагалася командувати.
— Я ж завжди казала: молоді мають жити окремо й своїм розумом, — запевняла тепер усіх Ольга Леонідівна.
