Свекруха вимагає, щоб я влаштувала на роботу недолугу доньку її подруги. А потім перейшла на шантаж

Свекруха вимагає, щоб я влаштувала на роботу недолугу доньку її подруги

— Аліно, сонечко, ну що тобі варто? — Олена Олексіївна підсунула до себе вазочку з цукерками. — Дівчинка хороша, старанна. Візьми її під своє крило!

— Олено Олексіївно, у мене зараз немає вакансій, — я вже у сотий раз намагалася пояснити свекрусі очевидне. — У відділі повний штат.

— Як це немає? А Марина? Вона ж іде у декрет через два місяці!

— Так, іде. Але її місце вже зайняте — ми взяли фахівця з досвідом роботи. Розумієте, у нас серйозна компанія, великі обсяги, важливі клієнти.

— От саме! — підхопила свекруха. — Серйозна компанія! Де ж іще набиратися досвіду молодому спеціалісту? Віталіночка така здібна!

Я мало не поперхнулася чаєм. Віталіна і «здібна» в одному реченні? Дівчина ледве-ледве закінчила університет, і то завдяки маминим зв’язкам. Я випадково почула, як свекруха обговорювала це з подругою телефоном.

— Олено Олексіївно, давайте начистоту. Віталіна не хоче працювати. Їй би тільки магазинами ходити та у кав’ярнях сидіти.

— Ах, ось як! — свекруха різко відсунула чашку. — Значить, моя Віталіночка погана? А ти сама? Думаєш, я не пам’ятаю, якою ти прийшла у нашу сім’ю? На останньому курсі інституту, ні досвіду, нічого! А ми з Ігорем тебе підтримали!

— Перепрошую, але це зовсім інше. Я завжди хотіла працювати, з першого курсу підробляла…

— Ну звісно! Ти у нас ідеальна! А бідна Віталіна, значить, недостойна? — у голосі свекрухи з’явилися перші нотки істерики. — Я ось Ігорю розповім, як ти людей засуджуєш! Він здивується твоєю черствістю!

Я глибоко зітхнула. Ось так щоразу — варто відмовити свекрусі, вона відразу біжить жалітися чоловіку. А раніше у нас були майже хороші стосунки…

— Аліно! — Олена Олексіївна підвищила голос. — Я вимагаю! Ти розумієш? Саме вимагаю! Візьми Віталіну на роботу. Я пообіцяла Світлані, що допоможу її доньці. Ми дружимо вже тридцять років!

— А я тут до чого? — не витримала я. — Чому я маю ризикувати своєю репутацією?

— Отже, так? — свекруха стиснула губи. — Ну добре… Тоді я розкажу Ігорю дещо цікаве…

— Про що ви?

— Ти візьмеш Віталіну на роботу, або я розповім сину, як ти танцювала на корпоративі. З цим твоїм заступником!

Я похолола. Танці з Андрієм на новорічному корпоративі були абсолютно невинними. Звичайний повільний танець, таких за вечір було десяток. Але якщо подати це Ігорю у певному світлі…

— А ви, Олено Олексіївно, значить, вирішили діяти шантажем? — я встала з-за столу. — Ну-ну. Цікавий підхід.

— Ніякий це не шантаж! — свекруха теж піднялася. — Я просто хочу допомогти хорошій людині! Невже так складно увійти в положення?

— Знаєте що? Я піду. Мені завтра рано на роботу.

— Звісно, йди! Тільки Ігорю я все одно подзвоню. І про танці розповім, і про те, яка ти безсердечна!

Додому я їхала в повному сум’ятті. Три роки тому, коли я тільки починала працювати у «Меблевому стилі», у мене була крихітна посада — молодший менеджер з роботи з клієнтами. Платили небагато, але я викладалася на всі сто. Залишалася допізна, вивчала специфіку виробництва, занурювалася у всі тонкощі.

Через рік я отримала підвищення до старшого менеджера. А потім, коли наш керівник відділу пішов на пенсію, директор несподівано запропонував цю посаду мені. Я обійшла більш досвідчених колег — серед них і Андрія, мого нинішнього заступника. До речі, він абсолютно не образився, сказав, що я дійсно більше підходжу на роль керівника.

І ось тепер, коли я нарешті створила ефективний відділ, де все працює як годинник, свекруха хоче все зруйнувати! Взяти цю Віталіну… Я бачила її кілька разів — розбещена, примхлива дівчина. На дні народження до свекрухи приходила у дивному вбранні та ще й з незадоволеним поглядом, весь час у телефоні сиділа, ніби робила комусь послугу. Запитаєш щось — відповідає однозначно, або ще гірше — закочує очі.

Вдома мене чекав Ігор. Він сидів на кухні, похмурий.

— Мама дзвонила, — сказав він замість вітання.

— Та невже? — я почала розбирати сумку з продуктами. — І що ж вона розповіла?

— Що ти відмовляєшся допомогти дочці її найкращої подруги. Що тобі нічого не варто взяти дівчину на роботу, а ти вперлася.

— Ігорю, давай начистоту. Ти уявляєш, що буде, якщо я візьму до себе недосвідченого працівника? У якого ще й бажання працювати немає?

— Ну навчиш! Ти ж керівник! За що тобі зарплату платять?

— За те, що я забезпечую роботу відділу. А не за те, щоб няньчитися з дорослими дітьми, які не хочуть дорослішати.

— Мама сказала, що ти… — Ігор зам’явся. — Що ти на корпоративі… З цим, як його…

— З Андрієм? — я різко розвернулася до чоловіка. — І що ж я з ним? Танцювала? Так, було діло. Як і з іншими колегами. І що?

— Та ні, мама сказала…

— А давай-но подзвонимо мамі! Просто зараз! І нехай розкаже, що вона там напридумувала!

Я схопила телефон, набрала номер свекрухи та увімкнула гучний зв’язок.

— Олено Олексіївно! Тут Ігор цікавиться, що саме я робила на корпоративі з Андрієм. Розкажіть, будь ласка!

У трубці запала тиша.

— Алло? Ви тут?

— Я… — голос свекрухи затремтів. — Я просто хотіла, як краще! Свєтчина донька без роботи сидить, мучиться…

— То що там було на корпоративі? — я не відступала.

— Ну танцювали… І все! — свекруха майже плакала. — Я просто засмутилася, що ти відмовляєшся допомогти! Ось і наговорила зайвого!

Ігор забрав у мене телефон.

— Мамо, що ти твориш? Навіщо наговорюєш на Аліну?

— Синку, я ж як краще хотіла! Свєтка мені всі вуха прожужжала — допоможи, допоможи! А я що можу? У мене тільки ти з Аліною…

— Мамо, це не метод — вигадувати на невістку! Я думав у вас конфлікт по суті, а ти…

— Ой, все-все! — схлипнула Олена Олексіївна. — Я у своїй квартирі валер’янки накапаю! Ви мене доведете!

— Валер’янку пийте, — відрізав Ігор. — А Аліну не чіпайте. Самі вирішимо, як бути.

Він вимкнув телефон і винувато глянув на мене.

— Пробач. Я не думав, що мама може так…

— Нічого, — я махнула рукою. — Буває. Але питання з Віталіною закрите, сподіваюся?

— Зачекай, — Ігор задумався. — А може, все ж таки спробуємо? Ну хоча б на випробувальний термін? Стажером?

— Господи, ну от знову! Ігорю, ти розумієш, що це моя робота? Моя відповідальність? Я три роки будувала команду! А твоя мама хоче запхати туди людину, яка взагалі не хоче працювати!

— Звідки ти знаєш, що не хоче?

— Та по ній же видно! На всіх сімейних посиденьках тільки у телефоні сидить, ні з ким не спілкується.

— Слухай, — Ігор примружився. — А давай її просто запросимо? Поговоримо? Може, вона не така вже й погана?

Я застогнала.

— От чесно — дістали! Гаразд, клич. Поговоримо. Але якщо я побачу, що вона не тягне — навіть не проси!

Наступного дня на роботі я не могла зосередитися. Думки весь час поверталися до цієї дивної ситуації з Віталіною. О третій годині до кабінету заглянув Андрій.

— Аліно Сергіївно, тут клієнт зі скаргою. На складі переплутали моделі диванів.

— Зараз іду.

Розбір польотів зайняв дві години. Начальник складу виправдовувався, менеджер з доставки махав накладними, клієнт вимагав компенсації. Додому я приїхала втомлена.

А там мене чекав сюрприз. На кухні сиділи Ігор, свекруха та Віталіна. На столі красувався торт.

— А ось і наша начальниця! — радісно оголосила Олена Олексіївна.

Я скрипнула зубами, але стрималася.

— Добрий вечір усім.

— Аліночко, — свекруха світилася доброзичливістю. — Ми тут чай п’ємо. Приєднуйся! І заодно з Віталіночкою поспілкуєшся.

Віталіна сиділа з найбільш незалежним виглядом, демонстративно дивлячись у вікно.

— Віталіно, — я вирішила почати розмову відразу. — Скажіть, чому ви хочете працювати саме у нас?

— А я не хочу, — дівчина знизала плечима.

— Що значить «не хочеш»? — сполошилася Олена Олексіївна. — Як це не хочеш?

— А от так. Не хочу я у вашу меблеву компанію. Мені це нецікаво.

— Але, люба, — свекруха розвела руками. — Ми ж домовлялися! Твоя мама так просила!

— Чого ж ти хочеш? — запитала я.

— Мати власне ательє, — з недовірою сказала дівчина.

— У Виталіни вже є база клієнтів, талант і велике бажання працювати у своїй сфері. Чому б не допомогти їй почати власну справу? — втрутилася я.

— Власну справу? — недовірливо перепитала свекруха. — Ви серйозно?

— Абсолютно. Вона може відкрити маленьке ательє. Спочатку працювати вдома, а з часом, якщо все піде добре, зняти окреме приміщення, — відповів Ігор.

— Але це ж ризик! — заперечила Світлана.

— Ризик є у будь-якій справі, — відповіла я. — Але з її талантами це може стати успішним бізнесом. Якщо потрібна допомога в організації чи пошуку клієнтів, я готова підтримати.

Віталіна з надією подивилася на мене:

— Ви справді думаєте, що я зможу?

— Я впевнена, — сказала я. — Але треба буде багато працювати. І навчитися всім тонкощам ведення бізнесу.

— А якщо нічого не вийде? — похитала головою Світлана.

— А якщо вийде? — заперечила я. — Ваша донька щиро хоче цього. Чому б їй не дати шанс?

Олена Олексіївна підтримала мене:

— Світлано, ми теж боялися, коли починали викладати. Але ж усе вдалося. Дай Віталіні шанс.

Після довгих розмов Світлана нарешті здалася:

— Гаразд. Але я буду стежити, щоб усе було серйозно!

Через місяць Віталіна офіційно відкрила своє маленьке ательє вдома. Вона створила сторінку у соцмережах, почала активно залучати клієнтів, і її справи поступово пішли вгору.

Через півроку я отримала запрошення на відкриття її першої майстерні. Віталіна сяяла від щастя, розповідаючи, як її мрія стала реальністю. А Світлана Миколаївна, хоч і неохоче, все ж визнавала, що донька дійсно знайшла своє покликання.

— Аліна, — сказала вона мені під час святкування, — ви мали рацію. Я б не наважилася підтримати її без вас. Дякую.

— Головне, щоб вона була щаслива, — відповіла я.

І дивлячись на щасливу Віталіну, яка спілкувалася з клієнтками, я знала, що все зробила правильно.

— У нашому бізнес-центрі звільнилося приміщення. Невелике, але для початку вистачить. Там раніше було ательє, уявляєте? Я дізнавалася — оренда цілком посильна.

— Яка оренда? — сплеснула руками Світлана Миколаївна. — Ви що, серйозно?

— Більш ніж. Віталіна може орендувати приміщення, поступово докупити обладнання. Почати з невеликих замовлень, а потім розширюватися.

— А гроші де взяти?

— У мене є заощадження, — тихо сказала Віталіна. — Я ж підробляла. І бабуся трохи залишила.

— Господи, — простогнала Світлана Миколаївна. — Аліна, ну скажи їй! Ти ж хотіла влаштувати її у свою фірму!

— Світлано, — Олена Олексіївна наблизилася до подруги. — Я була неправа. Не можна змушувати людину займатися справою, яка їй не подобається. Нехай спробує.

— А якщо не вийде?

— Значить, отримає досвід, — сказав Ігор. — Зрештою, їй двадцять три. Саме час пробувати.
Світлана Миколаївна обвела всіх розгубленим поглядом.

— І ти туди ж? А що я людям скажу? Усі діти, як діти, — в офісах сидять, у банках працюють. А моя — швачка?

— Між іншим, — зауважила я. — Хороший кравець зараз заробляє більше за офісного працівника. Особливо якщо займається індивідуальним пошиттям.

— Мамо, — Віталіна наблизилася до матері. — Дай мені шанс. Я впораюся.

Світлана Миколаївна голосно зітхнула.

— А вища освіта? Дарма я тебе в інститут пхала?

— Економічна освіта ніколи не завадить, — усміхнулася я. — Особливо якщо відкриваєш власну справу.

Минуло три місяці. Віталіна орендувала приміщення у нашому бізнес-центрі. Ми допомогли їй із документами, реєстрацією ФОП. Я іноді заходжу до неї — там затишно, стоять манекени, на вішаках висять замовлення. А вчора вона зізналася, що познайомилася з молодим чоловіком — він займається постачанням тканин. Роман розпочався з обговорення якості фурнітури, а продовжився вечерею у кафе.

Олена Олексіївна більше не намагається нікого кудись влаштувати. Тепер вона гордо розповідає подругам, що її «майже невістка» (так вона називає Віталіну) — молода модельєрка з власним ательє. А я, коли приходжу до свекрухи, більше не боюся підступів.

До речі, Віталіна зараз шиє мені сукню. Каже, що давно хотіла, просто соромилася запропонувати. А вчора набралася сміливості й показала ескіз. Знаєте, іноді достатньо просто дозволити людині бути собою. І все стане на свої місця.

You cannot copy content of this page