Свекруха чи свобода? Що обрав мій чоловік
— Ви ж розумієте, я не можу його відпустити? — Галина Сергіївна перебирала намисто на шиї й дивилася на мене так, ніби я прийшла забрати у неї останній шматок хліба. — Максим — єдине, що залишилося в мене після того, як не стало чоловіка.
Я сиділа на балконі нашої зйомної однокімнатної квартири й думала: ну скільки можна? Скільки ще я маю вдавати, що все добре? Що мене влаштовує це життя на пташиних правах, коли щовихідних — обов’язковий візит до Галини Сергіївни, щовечора — годинний звіт телефоном, а кожне наше рішення мусить пройти затвердження у «мамулі»?
— Настю! — Максим визирнув із кімнати. — Ти де поділась? Мама дзвонить, питає, чи прийдемо завтра на обід.
— А у нас є вибір? — не озираючись, кидаю я.
— Ну… — зам’явся. — Вона шубу зробила. Котлети посмажила. Ще запитує, картоплю готувати, чи плов?
Я ледь стрималася. Але спробуй поясни це Галині Сергіївні, яка ще три роки тому вирішила, що я просто обожнюю її шубу, і з того часу готує її щоразу, коли ми приїжджаємо.
— Максе, — повернулася я до нього, — а давай не поїдемо? З’їздимо кудись удвох. На природу, наприклад.
Його обличчя одразу стало винуватим.
— Настю, ну ти ж знаєш… Мама засмутиться. Вона цілий день готувала, старалася…
Отож бо й воно. Мама засмутиться, мамі буде прикро, мамі стане погано. А от що погано мені — то вже нікого не хвилює.
А наступного дня сталося те, що перевернуло все наше життя. Зателефонував дядько Володя, двоюрідний брат мого тата з Березані.
— Настю, — голос у нього був втомлений, — тут таке… Не стало бабусі Зінаїди. Царство їй небесне.
Я сіла на стілець. Бабуся Зіна — тітка мого тата, все життя жила в Березані. Бачились ми нечасто, але вона завжди надсилала листівки на свята, телефонувала з привітаннями.
— Коли похорон? — мимоволі запитала я.
— Уже відбувся, — зітхнув дядько Володя. — Вона ж заповіт залишила. І тобі там дещо перепало.
І тут він розповів: виявляється, бабуся Зіна заповіла мені свою двокімнатну квартиру в Березані. Там, де вона жила. І ще трохи грошей на перший час.
Я поклала слухавку й сиджу, думаю. Квартира. В Березані. Власна квартира, де не треба щомісяця платити за оренду, де можна жити так, як хочеться нам…
— Про що замислилась? — Макс вийшов з душу, витираючи рушником волосся.
Розповіла йому все, як є. Він слухав, очі все збільшилися.
— В Березані? — перепитав він. — Але ж це… це ж далеко від мами. Вона ж у Боярці живе.
Звісно. Перша думка — про маму.
— Максе, — я взяла його за руку, — це наш шанс. Почати з чистого аркуша. Ти ж працюєш віддалено, тобі байдуже з якого міста України працювати. Головне, щоб був швидкий інтернет.
— Так, але… — він сів на стілець, такий задуманий. — А як же мама? Вона ж залишиться сама…
— У неї є робота, подруги, дача… — почала я перелічувати. — І зрештою, ми ж не на край світу їдемо. Завжди можна приїхати в гості.
Але я побачила по обличчю — він сумнівається. Все життя — під маминим крилом, а тут — такий стрибок у невідоме.
Галина Сергіївна новину сприйняла передбачувано. Ми сиділи у її вітальні, я розповідала про спадок, а вона ставала дедалі бліднішою.
— В Березань? — голос у неї тремтів. — Що ж ви там робитимете? Тут Київ під боком, а там як жити?
— Мамо, — Макс знічується на дивані, — це ж гарна можливість. Власна квартира, я віддалено працюю, а Настя знайде роботу…
— Роботу? — вона встала, підійшла до вікна. — А тут роботи немає? Тут вам погано?
І понеслося. Сльози, докори, звинувачення. Що ми її кидаємо, що вона все життя жила заради сина, а тепер…
— Це все ти! — повернулася жінка до мене. — Це ти його підбурюєш! Ти спеціально забираєш його від матері!
— Галино Сергіївно, — намагалася я говорити спокійно, — ніхто нікого не забирає. Ми просто хочемо жити власним життям.
— Власним? — істерично сміялася вона. — А я вам хто, чужа? Максиме, скажи їй! Скажи, що нікуди не поїдеш!
Але чоловік мовчав. Сидів, дивився на свої руки — і мовчав. І я раптом я зрозуміла: він хоче поїхати. Просто не може це вголос сказати.
— Мамо, — нарешті він видавив, — давай спокійно все обговоримо…
— Що тут обговорювати? — підвищила голос жінка. — Зраду? Це і є зрада!
Вона вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.
Ми додому їхали мовчки. Максим за кермом, я поруч. І обоє думали про одне й те саме: що тепер?
— Може, й справді не варто? — запитав він на світлофорі. — Мама так засмутилась…
— Максе, — сказала я твердо, — якщо ми зараз здамося, ми вже ніколи не вирвемося. Так і житимемо все життя за вказівками твоєї мами.
Він кивнув, але побачила — сумніви не дають йому спокою. Тому я продовжила:
— Нам нічого не заважає провідувати твою маму з Березані. Все одно ми раз на тиждень їздимо до неї. Так хоч за оренду не будемо платити, можливо зберемо гроші, щоб купити житло поблизу неї. У майбутньому зможемо продати квартиру у Березані, докласти грошей і переїхати.
Наступні два тижні стали нестерпними. Галина Сергіївна телефонувала по десять разів на день, плакала у слухавку, скаржилася на серце. Потім підключила родичів — телефонувала тітка Люда, вмовляла схаменутись, приїжджав дядько Петро — читав лекції про «сімейні цінності».
А я тим часом їздила в Березань, дивилася квартиру, оформлювала спадщину. Невелика двокімнатна квартира у старому будинку. Вікна виходять у двір, де дитячий майданчик, поруч магазин.
Повернулася додому натхненна, заходжу й кажу з порогу:
— Максиме! Ти навіть не уявляєш, яка там квартира! Я вже навіть ремонт у голові спланувала…
А він сидить на кухні похмурий, крутить у руках телефон.
— Мама в лікарню потрапила, — каже глухо. — Тиск підскочив.
Серце стислося. Невже справді?
— Поїхали до неї, — кажу.
У лікарні Галина Сергіївна лежала на ліжку бліда, але… щось у її очах мені не подобається. Надто вже вони хитрі, як для хворої людини.
— Максимку… — взяла вона його за руку. — Синочку мій… Добре, що приїхав. А то раптом би не встиг…
— Мамо, не кажи так, — Макс насторожився.
А я тихенько підійшла до медсестри й запитала:
— Скажіть, будь ласка, що з нею?
— Та нічого особливого, — знизала плечима та. — Тиск трохи підвищений, але як для її віку — цілком нормально. Вона сама попросилася полежати, каже, вдома самотньо.
Ага. Зрозуміло. Вистава.
Повернулася в палату, а Галина Сергіївна вже розповідає Максу, як їй самотньо самій, як ночами не спиться, все думає, що син її залише…
І тут мене понесло.
— Досить! — кажу голосно. — Галино Сергіївно, припиніть цей цирк!
Обоє дивилися на мене — Макс перелякано, а його мати — обурено.
— Ти що собі дозволяєш? — заперечила вона.
— А ви що собі дозволяєте? — я не здавалася. — Маніпулюєте тиском?
— Настю! — Макс підхопився. — Що ти робиш?
— Те, що давно слід було зробити, — повернулася я до нього. — Максе, твоя мама — здорова. Медсестра сказала, що вона сама попросилася до лікарні. Це — спектакль!
Галина Сергіївна почервоніла.
— Як ти смієш…
— Смію! — перебила я її. — Бо я люблю вашого сина і хочу, щоб він був щасливий. А з вами він ніколи не зможе жити власним життям!
Звернулася я до чоловіка:
— Вибирай. Або ми починаємо нове життя. Або залишайся тут з мамою. Але без мене.
І вийшла з палати.
В душі я завжди хотіла повернутися у своє рідне місто, де я виросла й минули всі мої дитячі роки. Тому квартира — це був шанс не просто віддалитися від столиці, але й спланувати нове майбутнє. Заощадити гроші на купівлю квартири у передмісті Києва. Я розглядала Вишневе, ту саму Боярку, де жила свекруха, або Ірпінь. Нам потрібно було тільки кілька років, а свекруха це не розуміла, хоч я неодноразово говорила їй це телефоном.
Я сиділа у машині, руки тремтіли. Невже все? Невже я втратила Максима? Але більше так не можу. Не хочу все життя боротися з його матір’ю за право бути дружиною власного чоловіка.
Двері відчиняються, Макс сів поруч. Мовчав, крутив ключі в руках.
— Пробач, — нарешті він сказав. — Ти мала рацію. Це була вистава. Мама сама зізналася.
Я дивилася на нього, й не вірила своїм вухам.
— І що тепер?
— А тепер… — він завів машину. — Поїхали додому. Збирати речі. До Березані.
— Але як же…
— Я поговорив з мамою, — перебив чоловік. — Сказав, що люблю її, але жити буду з тобою. Де б ми не були.
Я не стрималась і обняла його:
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Знаєш, що вона мені відповіла? Що, якщо я поїду, вона мене прокляне.
— І ти?
— А я сказав: краще бути щасливим під прокляттям, ніж нещасним під благословенням.
Ми обидва сміялися, і я відчула — тепер усе буде добре.
Ми переїхали у Березань. Стояли з Максом у нашій квартирі, довкола коробки з речами, і сміялися, як діти.
— Ну що, — сказав він, — починаємо?
— Починаємо, — кинула я йому.
Галина Сергіївна так і не пробачила одразу. Спочатку телефонувала, влаштовувала сварки, потім замовкла. Макс намагався налагодити стосунки, але вона відповідала холодно, коротко.
А потім я дізналася, що при надії.
Максим сприйняв цю звістку радо.
Увечері він набирав мамин номер. Довго слухав гудки, зрештою вона відповіла.
— Мамо, у нас новина, — радо почав чоловік. — Ти станеш бабусею.
Мовчання. Довге, напружене. А потім чую — Галина Сергіївна схлипує.
— Максиме… Це правда?
— Правда, мамо. Весною.
— Я… я така щаслива… — і жінка не стрималася, плакала в телефон. — Синочку, пробач мені.
— Мамо, усе добре, — Макс усміхнувся. — Приїжджай до нас. Познайомишся з містом, допоможеш дитячу облаштувати.
— Приїхати? — невпевнено перепитала жінка. — А Настя… Вона не проти?
Макс простяг мені телефон:
— Галино Сергіївно, ви станете бабусею. Звісно, приїжджайте. Онукові потрібна бабуся.
— Настенько… — схлипнула вона. — Пробач мені, люба. Я так не хотіла залишитися сама…
— Усе вже позаду, — сказала я щиро. — Тепер у нас буде справжня сім’я.
За місяць Галина Сергіївна приїхала, це була зовсім інша людина. Делікатна, стримана, завжди питала дозволу, перш ніж щось порадити чи зробити.
— Я багато переосмислила, — зізналася вона якось за чаєм. — Зрозуміла, що мало не втратила сина через власні амбіції та егоїзм. Дякую тобі, Насте, що вчасно мене зупинила.
А я думала, добре, що ми тоді наважилися зробити цей крок. Інакше так би й жили у золотій клітці, мріючи про свободу. А тепер ми вдома. У власному домі.
І це — найважливіше.
